Музей пригод (уривок)

Олександр Гаврош

Сторінка 2 з 3

"Придворна капела" "Зимових забав", поклавши руки на плечі один одному, низько вклонилася. Зала вибухла оплесками.

Директор музею подякував гурту за чудовий концерт і запросив усіх на почастування у сусідню залу, де серед стендів із рідкісними виданнями ХХ століття вже стояло кілька накритих столів із частуваннями.

"Час діяти! – рвучко звівся на ноги у загальному гаморі Мирон Клаповух. – Або зараз, або ніколи!"

Фуршет уже наближався до завершення, коли нарешті у натовпі гостей зблиснула надія, на яку він терпляче чекав цілий вечір.

– А це наш головний музейний зберігач – Яна Приймак, – представила Галюня свою подружку із двома заплетеними косичками, на одній з яких була жовта гумка, а на другій – синя. Нічого дивного в цьому не було, якщо врахувати, що на годиннику Яни красувався зелений заєць.

– Мирон Клаповух, за п'ять хвилин член Національної спілки письменників! – якомога дружелюбніше підморгнув брюнет із сріблястим волоссям.

Молодь не любить офіціозу – він обрав для себе невимушений стиль поведінки.

– Пан Мирон цікавиться Шевченком, – Галюня з довгими загнутими, як у ляльки, віями важко тримала келих шампанського і вже розтягувала слова.

– Чи знає мила панночка, – Клаповух пішов у наступ, – що Тарас Григорович стояв у цій самій залі і, цілком можливо, теж попивав тут винце з чарівними дамами?

– Не в залі, а на балконі, – показала Яна тонкою рукою з білими лакованими нігтями на темне вікно. Вона категорично не зносила найменших неточностей. – І не пив шампанське, а малював краєвид Лаври і Дніпра.

– Перепрошую, але згаданий вами краєвид він малював не з балкона, а з ґанку, про що є якнай-докладніша згадка в його повісті.

– А я вам кажу, що з балкона, про що свідчить його особистий підпис під малюнком! – не здавалася Яна, задерши свій гостренький носик.

– Не може бути! – пополотнів Клаповух.

Адже це була теж одна з його сенсацій, яка вже мала вийти друком в інтелектуальному часописі "Слово і діло".

– Я вам зараз доведу! Ця ілюстрація є в книжці! – вигукнула Яна і, поставивши келиха на стіл, поквапилася у свою кімнату.

Але Мирон її вже не чув. Він жадібно ловив розмову, яка точилася між директором та двома поляками. Іноземці виявилися двома статечними білочубими бороданями, що стояли спиною до нього. Один із них непогано розмовляв українською, щоправда, з відчутним польським акцентом.

– То пан директор гадає, що це може бути небезпечно? – цікавився той.

– Аякже! Приміщення Лаври німці замінували при відступі. Тут по війні залишилися голі стіни без стріхи. А про цю кімнату ми випадково дізналися лише п'ятнадцять років тому. Виявили за стіною порожнечу діаметром двадцять п'ять метрів. Тому при відкритті мусимо викликати саперів. Уявляєте, якщо тут все вибухне? – Роман

Лук'янович усміхнувся коротенькими білявими вусиками.

Поки Яни не було, Клаповух поглинав канапку за канапкою, наче в якомусь трансі, і мотав усе почуте на вус. Як він і передбачав, побутувало кілька версій про вміст потаємної кімнати. Окрім малоймовірної гіпотези про німецьку вибухівку, говорилося про цінну колекцію зброї (до війни тут був Музей зброї) і навіть про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка зникла ще в давньоруських часах.

Почувши про останнє, Мирон ледь не вдавився бутербродом зі шпротами. Від хвилювання йому стало зовсім гаряче і він залив у себе кілька склянок персикового соку.

Тим часом народ поволі розходився. Залишалися тільки особливо наближені до господарів фестивалю.

Треба було зникати, аби не кидатися у вічі. На щастя, на порозі з'явилася розчервоніла Яна. Клаповух направився рішучим кроком до неї.

– Ну, показуйте! – усміхнувся силувано він.

– Ви, розумієте, ще вчора ця книжка була на моєму столі. А тепер я її не бачу. Мабуть, дівчата із фондів її взяли…

– Тоді ви програли!

– Чому це? – обурилася дівчина.

– Фонди музею знаходяться там? – показав він крізь вікно на сусідню будівлю.

– Там… Але зараз, мабуть, там уже нікого нема…

– Але ж ви маєте ключі. Чи не так?

– Приходьте завтра! – знайшла вихід Яна після короткого вагання.

– Завтра не можу. У мене опівночі потяг! – стенув плечима Клаповух і благально задивився до синіх дівочих очей.

– Гаразд!.. – глипнула на директора в колі гостей молодий зберігач музею. – Ходімо! Тільки швидко: одна нога тут, друга – там!

Вони спустилися сходами і через запасний вихід музею вийшли на ґанок, так дбайливо описаний Тарасом Шевченком. Можливо, звідси справді відкривався колись чудовий круговид на Дніпро та тодішню Чернігівську губернію, яка починалася за ним, але тепер погляд упирався у двоповерховий флігель, де знаходився кабінет директора.

Попрямували праворуч до сусіднього корпусу музею. Яна дістала в'язку ключів, а Клаповух зашепотів про себе коротку молитву, аби його божевільна затія вдалася. Він кинув оком на місяць. Повновидий молодик поливав холодним світлом засніжену землю. У повітрі вчувався якийсь особливий настрій, такий характерний для Києво-Печерської лаври вночі.

– Намолене місце! – для чогось ляпнув уголос Клаповух і сам засоромився, згадавши про свої далеко не благі наміри.

Із відкритого вікна на другому поверсі, де ще продовжувався бенкет, полинула пісня "Ой, хто-хто Миколая любить, ой, хто-хто Миколаю служить!.." У загальному багатоголоссі помітно вирізнявся ніжний тенор соліста старовинного гурту та потужний бас директора музею, який, виявляється, ще встигав по суботах відвідувати хор ветеранів "Просвіти". Свято наближалося!

ІІІ

Микола Карпович Страшко був у цілому непоганою людиною. Вірний сім'янин, батько двох дітей і дід чотирьох онуків, він ніколи не знімав зірок із неба. Своїм правилом завжди вважав золоту середину, а власне гасло "Помалу їдь – далі заїдеш" не хотів міняти на жодні ультрасучасні на кшталт "Скромність прикрашає людину, коли вже її прикрашати більше нема чим".

Заступник директора музею був чудовим виконавцем, але не більше. Через що йому часом діставалося на горіхи від невтомного і невгамовного Романа Лук'яновича, який керувався правилом: "Якщо ви хочете щось зробити, виведіть свою команду із зони комфорту. Хоч-не-хоч вона змушена буде рухатися".

У розпалі емоцій директор міг назвати заступника людиною вчорашнього дня і навіть минулого століття, від чого запалі щоки заступника втягувалися ще більше, а чорні кущуваті брови кумедно смикалися.

Останнім часом світоглядний конфлікт між директором і Страшком поглибився внаслідок чуток про можливе призначення нового заступника. Із числа, ясна річ, молодих. Саме на цьому ґрунті восени настало зближення Миколи Карповича та Нонни Георгіївни, яка давно вела масштабну війну проти Ромашки-диктатора. Почувши, що Страшко потрапив у немилість, уміла інтриганка Тарантас відразу взяла його в оборот. По суті, шістдесятирічний чолов'яга, якому завжди бракувало сили волі, відтепер став її очима і вухами у колективі.

Ось і в цей святковий підвечірок вони усамітнилися в кабінеті Тарантас (всі інші працівниці вже розбіглися по домівках) і Нонна Георгіївна витрясала зі Страшка останні новини.

– То що ці поляки будуть у нас робити? – трусонула вона своїми кучерями неозначеного кольору.

– А вони привезли таку машину, що зробить у стіні дірку. І через той отвір вони через камеру побачать, що там усередині.

– А Ромашка чим їм платитиме за таку апаратуру? Вона ж дорога, мабуть, як холера!

– А він домовився за так. Ти ж знаєш Ромашку: він уміє про все домовлятися.

– І що та їхня машина – вже щось побачила?

– Трохи свердлили. Лишилася остання цегла. Але вирішили перекласти на потім. Коли фестиваль закінчиться.

– Чому?

– Ой, та то треба купу служб викликати: Міністерство з надзвичайних ситуацій, начальство, журналістів!

– А для чого?

– Бо то – сенсація! А раптом там золото, скарби якісь? А, може, навпаки – міни, і все в небо злетить!

– Слухай, Страшко, це ж наш шанс! – Нонна Георгіївна захвилювалася і її могутні груди заходили дев'ятим валом. – Дай мені водички!

Микола Карпович налив із електрочайника трохи мутнуватої рідини. Мадам Тарантас була така схвильована, що навіть не зважила на таку неґречність. Запивши, вона відчинила вікно, висунулася до половини і глянула вгору, де світилася бенкетна зала.

– Гуляють вони! Миколо Карповичу, треба зламати стіну! Негайно! Це Божий знак! – блиснула вона очима і впритул наблизилася на поблідлого заступника директора.

– Як зламати? Яку стіну? – повторював самими губами Страшко.

– Це буде всеукраїнський скандал і його звідси нарешті копнуть… – Нонна Георгіївна навіть показала футбольний жест, хоча була у довгій спідниці.

– Ви збожеволіли! – очманілий Микола Карпович навіть присів.

– Навпаки! У мене – просвітлення! Святий Миколай дає нам останню можливість спекатися цього навіженого! Геть хаос, який він тут посіяв!

– А якщо хтось довідається, що це був я? – Страшко вже розпускав свою закоротку краватку, бо йому не вистачало повітря.

– Ключі від фондів є в багатьох. Але у вас є алібі – я. Ми сиділи і мирно пили чай. А якщо Ромашку виженуть, то ви можете стати навіть… директором.

– Побійтеся Бога!

– Тоді пробудете заступником до пенсії. В іншому разі він нас звідси за кілька місяців викурить!

Страшко опинився у безвихідній ситуації. Стати боягузом в очах дами – це було занадто сильне приниження навіть для нього.

– А якщо рвоне? І все піде к бісу? – схопився він за рятівну соломинку. – У нас шістдесят тисяч експонатів!

– Ой, не вірте цим панікерським настроям! По війні тут все обнишпорили. Не могла у Лаврі залишитися вибухівка. Просто зробіть пролом! Там, певно, ще залишилися інструменти. Ну, вперед!

Вона підняла його своїми сильними ручиськами і поштовхала до дверей.

– Ви – мій герой! А я – ваша кицька! Мр-р-р-р! – залащилася вона.

Останнім часом вони перейняли у стосунках котячу мову, коли хотіли висловити особливі ніжності.

– Мяу! – озвався Страшко, і його сірі очі зблиснули холодним вогнем.

Ця жінка мала якийсь магічний вплив на нього. Часом він ставав ніби зомбі, загіпнотизованим почварою, виконавцем чужої волі.

– Не барися, любчику! Я з нетерпінням чекатиму тебе тут! – показала гостренькі білі зуби Тарантас і виштовхнула його за двері.

Наче в тумані, Страшко вийшов надвір, довго тикав ключем у замок, поки збагнув, що двері відчинені.

1 2 3