Поміж ворогами

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 5 з 33

Артемій.

— Е, бачите, волосний — інша річ. Волосний потрібний для управителя й для дідича… Вони мають усякові справи в волості то за людей, за робітників, то за спаш… Хоч-не-хоч, а треба кланяться, треба загоджувать та піддобрюваться, — сказав писар і при тому гордовито підвів голову вгору й одкинув свої міцні плечі на спинку стільця.

Уся його постать, усей його вид наче промовляв: і ми чогось варті! І мені мусить годити й управитель, і пан, і… ти, отче Артеміє.

Але по очах о. Артемія зовсім не було знать, щоб у його був потяг до того. щоб в чомусь догоджать волосному та писареві. О. Артемій був надто самостійний чоловік, хоч і запобігав ласки в княгині, як значної особи, та в сусіднього багатого пана дідича. Поки йому пани годили та робили яку вигоду, поти й він їх хвалив і запобігав у їх ласки; але як тільки вони не давали йому ніякої вигоди, він мстився, лаяв їх і обговорював, скільки було сили, бо був на вдачу осудливий.

Тим Часом Ватя, обділивши усіх чаєм, врешті налила й собі стакан чаю й сіла по другий бік писарші. Вона почала ласкаво розмовлять з нею.

— Чи часто буваєте в свого панотця в Скрипчинцях? — спитала вона в писарші.

— Буваю таки частенько, бо, бачите, в панотця все-таки стрінешся з путящими людьми, побалакаєш, з кимсь побачишся, щось цікаве почуєш. А тут… Ет! — сказала писарша, ще й рукою махнула на самовар з кокетливою зневагою, неначе молодиця.

— Чому ж так? — спитала благочинна.

— Та, бачите, тут нема з ким і поговорить до ладу… Бачишся тільки з сусідами-молодицями та з дячихою, а з ними яка розмова? Ет!

Писарша запишалась, знов кокетливо махнула пальцями на другий бік, ще й губи закопилила.

"Сама тільки недавнечко скинула очіпок, а вже й розмахалася руками й на молодиць, і навіть на дячиху", — подумала благочинна.

— То ви б частіше до нас заходили та й побалакали б з нами й розважили себе трохи, — сказала благочинна.

— Спасибі вам, матушко, але… мені якось ніяково. Мій старий якось таки й казав мені: ходім оце до матушки…

— От і добре б зробили, якби були прийшли, — обізвалась Ватя, — а то ви все з тим хазяйством та з дітьми. Ви ще молоді, ще вам не час закопуваться з головою в той клопіт.

— Коли ніяк не збудешся того клопоту. Доки була в панотця, доти гуляла й клопоту не знала, а теперечки… Ет!

— "Коли б була біду знала, не йшла б заміж та гуляла", — обізвався словами пісні о. Артемій. — А навіщо ж ви йшли заміж, коли тепер біди й лиха зазнали?

— Бо отой причепивсь, то й пішла, — сказала проворно писарша, махнувши не лицем, а підборіддям на свого чоловіка.

Матушка й Ватя засміялись. Писарша ані осміхнулась.

— А якби другий сватав, то, мабуть, і не пішли б! — сказав о. Артемій.

— Мабуть, не пішла б та й досі гуляла б… — сказала писарша й кинула бистро своїми карими очима на писаря.

— От незабаром, на тім тижні, в четвер, будуть мої іменини, то ви й прийдіть до нас в гості з Леонтієм Петровичем ввечері на чай! — просила благочинна.

— Спасибі вам! Як не помремо, то й прийдемо, — сміливо сказала писарша. Вона вже зовсім оббулась, оговталась і, підбадьорена ласкавістю господині та Ваті, зовсім розбалакалась і розжартувалась.

— Тільки в той день приїде до нас в гості її брат, студент, — обізвався писар, — якось ніяково буде кидать свого гостя та йти в гості.

— То ви заберіть свого гостя та й до нас в гості! От і добре буде! Молодий панич трохи погуляє й забавиться на вакаціях, — сказала благочинна.

— Спасибі вам! Як брат зохотиться, то й прийдемо, — сказала писарша.

— А чом же! В нас нема церемоній. Приходьте простацьким звичаєм. Нащо нам ті церемонії. Ми люде сільські, — додав о. Артемій. — Буде і вчитель з жінкою, вашою близькою сусідою. Вам буде весело: не перенудитесь, і поговорите, і побавитесь. Ватя заграє на фортеп'яні, а ви ще й потанцюєте.

— І куди вже мені до танців! Натанцююсь я й так за цілий день коло дітей. Нехай вже молодші од пене танцюють, — сказала писарша й засміялась.

Напившись чаю, поснідавши всмак пухкими пирогами, писар та писарша встали й почали прощаться.

— Не забувайте ж моїх іменин! Приходьте до нас! — просила на прощанні матушка писаршу.

— Не забувайте ж і ви! — просив о. Артемій писаря.

— Спасибі вам, спасибі! — дякував писар, виходячи на ґанок.

І матушка, й Ватя, і сам о. благочинний випровадили гостей аж на ґанок.

Йдучи через двір, писар все заглядав в загороду та в повітки. Вже він з жінкою вийшов за ворота, та й спинився, і все через тин зорив по дворі та дививсь в одчинені ворота повіток.

— Чого це ти так зазираєш в загороду та в повітки? Чи не набачив там якого дива? — спитала писарша в свого чоловіка.

— Щось о. Артемій і матушка дуже ласкаві до нас сьогодні. Чи не зайняв часом батюшка на своїй луці в спашу мужицькі воли або коні та, мабуть, буде просить, щоб в волості нагнали мужиків та здерли викуп за спаш.

— Ой ти, солопій! А ще й маєш себе за розумного чоловіка, — сказала писарша. — Які там воли та коні? Це вони так тупцюють коло нас, щоб залучить жениха для своєї Ваті. Адже ж брат затого скінчить університет! Хіба ж ти не примітив, як я на тебе моргала й очима, і бровами?

— Коли ж ти моргала? — спитав писар.

— А як Ватя принесла мені стакан чаю й сіла коло мене по другий бік. Ой ви, чоловіки! А ще маєте себе за розумніших од жінок.

Весела й проворна писарша помалесеньку штовхнула ліктем під бік свого чоловіка. Тут на самоті вона стала знов веселою, жартовливою сільською молодицею.

— Я й примітив, як ти моргнула носом на мене, але мені здалось, що тебе муха вкусила за ніс, — сказав писар.

— Муха вкусила… Тюхтій ти! Не тямиш ти, до чого воно йдеться. А я швидко постерегла, чого їм треба.

Писар одначе задумавсь.

— А що буде, як з того нічого не вийде?.. — промовив писар неначе сам до себе. — А що буде, як часом діло піде напереверт?

— Нічого не буде. Наїмося, нап'ємось та й додому підемо, як і тепер йдемо. От що буде, хоч би діло пішло й напереверт або й сторч.

— Еге… — обізвався писар і знов задумавсь, — коли б часом ті пироги, ті наїдки та напитки не вилізли нам боком, — сказав він трохи згодом, — отець благочинний закиркуватий і мстивий…

— А чого їм лізти у бік? Хіба пироги благочинної подуріють чи збожеволіють, щоб їм вилазить нашими боками? — говорила й реготалась разом весела писарша.

IIІ

Ще за три дні до своїх іменин Сусана Уласівна досвідчилась, що до писаря приїхав в гості писаршин брат, Леонід Семенович Панасенко. Ватя потаємно од мами подала через одного жидка лист в Блощинці до своїх приятельок, щоб вони доконешне приїхали в гості в четвер на мамині іменини. Ватя вважала, що вона багато краща за тих панночок, і не боялась виставлять їх перед паничами поруч з своєю особою. Сусана Уласівна послала до близького містечка накупить свіжого м'яса, напекла чудових паляниць та пирогів. О. Артемій накупив в Корсуні в Берка вин та добрішої горілки. Сусана Уласівна й Ватя ще зранку бігали, вештались, порались та прибирались до гостей. О. Артемій ще заздалегідь послав одного чоловіка в велике містечко Лисянку запросить до себе в гості отця диякона, Гервасія Добриловського, всім відомого в околиці як зручного свата. О. Артемій знав, що диякон буває в гостях в писаршиного батька Панасенка, і замотав собі це на вус: постановив собі ближче зійтися з отцем дияконом, щоб намоторить його для своєї потрібки. "Може, колись пригодиться й оцей отець диякон, дуже язикатий і пронозуватий", — думав він.

В четвер перед вечором почали з'їжджаться гості. Поперед усіх прикатали з Блощинець аж двома повозками три панночки, Ватині приятельки, Антося, Леся й Ліпа, їх мама й їх тато, управитель, старий німець Шмідт, давній знайомий о. Артемія. Шмідт передніше був управителем таки в самій Горобцівці й оженився з дочкою одного посесора з простих горобцівських селян, котрий забагатів і взяв в посесію межуюче з Горобцівкою невеличке сельце. Після їх приїхало ще кілька сусід батюшок з матушками; далі прибув і отець Порфирій, котрий нігде не бував, але мусив навідатись до о. благочинного, щоб часом о. благочинний не зобідивсь і не розгнівався. Трохи пізніше прийшов горобцівський управитель. Писаря, писарші і її брата не було.

Ватя з приятельками щось шепотіла нишком і все поглядала в вікна на двір. Коли це в одчинену браму вбігла пара коней, а на повозці забіліли дві паничівські постаті в білих парусинових балахонах, з головами, напнутими відлогами. То приїхали два молоді паничі, скінчивші семінарію; вони служили за вчителів в народних школах в недалеких селах.

— Ну, та й гоноровитий писаршии брат! — тихенько сказав о. Артемій до жінки. — Не йде до нас в гості! Може, й не прийде, не хоче знаться з нами.

— Як не прийде, то й плакать не будемо. Я гордих не люблю, — тихо обізвалась матушка. Але це вона тільки так говорила: її вже брало за серце, що писарша з братом і досі не приходять.

Несподівано рипнули двері з ґанку в прихожу. Сусана Уласівна через одчинені двері вгляділа кудлату чорноволосу писареву голову; за ним слідком увійшла писарша, а за нею неначе вскочив її брат, Леонід Семенович Панасенко. Матушка вийшла до їх в прихожу назустріч.

— Це мій брат! — рекомендувала свого брата весела писарша.

— Я дуже рада, що ви прийшли, — обізвалась матушка до Леоніда Семеновича. — Прошу ж в залу до моїх гостей!

— А ми оце трошки опізнились. Мав я деяку роботу в волості, — сказав писар, чепляючи свій бриль на кілочок і пригладжуючи кострубату голову долонею.

— Прошу вас до гостей! Наші гості вже давненько поз'їжджались, — сказала матушка, показуючи рукою на одчинені двері в столову.

Серед столової стояв о. Артемій і балакав з своїм сусідом о. Порфирієм. О. Порфирій мовчки слухав його оповідання й тільки дивився, як швидко миготять широкі губи в о. Артемія. О. Артемій вглядів в дверях писаря й побіг до його назустріч.

— А! Леонтій Петрович! — крикнув о. Артемій, ще й руки підвів вгору, неначе був напоготові вхопить його в обнімок і поцілувать. Він ухопив руку писаря в обидві свої широкі долоні й почав трясти з усієї сили.

— Чого це ви так пізно! А ми вас ждали, сподівались, та й годі сказали, — весело гукав на всю столову о. Артемій, неначе він був радий писареві, як рідному батькові.

Писар тільки осміхався: він не йняв віри щирості надзвичайно радісного привітання.

1 2 3 4 5 6 7