Не встигли ми опам'ятатись, як були вже на землі під дубом. Шворка наша й досі звисала з сучка, але дупла на дубі, хоч як ми шукали його, не було.
Ми попрямували до ставу, де мав чекати нас пан Ляпка. Застали його в колі хлопців, які вже вернулися з пошуків. Біля нього лежали знайдені хлопцями скарби. Тут були золоті монети, разок перлів, скрипка із золотими струнами, аметистовий кубок, табакерки, сені з коштовним камінням, срібні тарілі, вироби бурштину й слонової кістки і безліч інших коштовних речей.
Ми з Артуром глянули на ці скарби, і нам стало соромно.
_ А ви що знайшли? — усміхаючись, запитав нас пан Ляпка.
Ми показали йому ключик і свисток.
Пан Ляпка втупився в них так, ніби побачив щось надзвичайне.
— Та це ж скарби над скарбами! — гукнув він за хвильку.— Цей ключик відмикає геть усі на світі замки. А свисток має іншу чарівну силу: засюрчиш у нього — й опинишся там, де забажаєш. Ви постаралися найбільше з усіх, і я оголошую вам подяку!
Пан Ляпка здер зі свого носа дві великі веснянки й по одній приліпив мені та Артурові.
Всі хлопці з великою цікавістю розглядали нашу знахідку, а коли довідались про Царівну-жабу, то навіть позаздрили.
— Кожен із вас може взяти свою знахідку собі,— сказав пан Ляпка.— А зараз годі марнувати час. О четвертій ми йдемо до міста. Тож зараз нехай наш Адась Незгодка розповість, що він відчув, коли йому захотілося літати, а також що він тоді бачив. Це дуже Цікава Історія.
Досі я нікому, крім пана Ляпки, не казав про свої Дивовижні пригоди, боячись, що мені не повірять.
Але нині, коли мене попросив сам пан Ляпка, не лишалось нічого іншого, як розповісти все від початку до кінця.
Моя дивовижна пригода
І як же я здивувався, коли у відповідь на мій посвист долинуло голосне гавкання, і в віконці, відіпхнувши пуделя, з'явилась мордочка мого Рекса. Побачивши мене, він ледве із шкури не вистрибнув. Щиро зрадівши, я цмокнув його в ніс, а він лизнув мене так розчулено, що мені мало серце з грудей не випурхнуло.
— Рекс! — кричав я.— Рексе, це ти?
— Гав, гав, гав! — аж захлинався у відповідь Рекс. За мить брама розчинилася, й перед моїми очима постала дивовижна картина.
За брамою починалась широка вулиця з довгими рядами собачих буд, точніше, невеличких, споруджених з різнобарвної цегли й кахлі будиночків. Кожен будиночок мав ґанок, круглі віконця, а ще чудове подвір'ячко. Вулицею прогулювались різні, різні собаки. Всі вони весело гавкали й метляли хвостами, а з віконець визирали рожеві писочки пухнастих, грайливих щенят.
Рекс весь час лащився до мене, і я теж не міг ним натішитись.
Інші пси зацікавлено і приязно обнюхували мене, а деякі лизали мені обличчя й руки.
Я почувався ніяково — було соромно, що не можу відповісти їм тим самим. Собачої мови я не розумів, тож не знав, як висловлювати свої почуття, і нарешті вирішив хоч якось уподобитись цим собакам. Я став навкарачки. Прагнучи наслідувати собачу мову, я спробував гавкати й гарчати, але з моїх уст злетіли дивні слова, яких я досі не знав. Такі самі слова лунали Довкола. Коли це почувся знайомий Рексів голос:
— Не дивуйся, Адасю. Кожен, хто попадає до нас, починає розуміти нашу мову й говорить нею так само добре, як і ми. Знаєш, де ти?
— Навіть гадки не маю,— сказав я.— Мій любий Рексе, може, ти мені поясниш, а потім познайомиш із своїми друзями, щоб я не почувався таким самотнім.
— Та не завдавай собі клопоту. Ти швидко призвичаїшся. А попав ти в собачий рай. Всі собаки по своїй смерті опиняються тут і горенька не знають. Ваш людський рай міститься набагато вище. А наш — десь на півдорозі до нього. Багато людей, мандруючи до свого раю, завертають до нас. Собаки поважають людей. Ти ж знаєш. Ми ласкаво приймаємо їх тут, а потім проводжаємо далі. Ти теж зібрався до людського раю?
Я розповів Рексові про свою пригоду і сказав, що дуже хочу повернутися до академії пана Ляпки.
Від Рекса я довідався, що кілька місяців тому він попав під колеса автомобіля і як добропорядний пес опинився в собачому раю.
— А зараз,— сказав Рекс,— дозволь тобі відрекомендувати моїх друзів. Це ось бульдог Том, він вартує біля брами. Колись Том вірно служив англійській королеві, й за це всі його тут поважають. Пудель, якого ти вже бачив, зветься Глю-Глю. Він чудово видресируваний і розважає нас різними фокусами.
На підтвердження Рексових слів пудель Глю-Глю п'ять разів перевернувся в повітрі.
— Он того шпіца,— вів далі Рекс,— звати Азор, а он — вівчарка Куба. Поряд китайський пінчер Ральф, далі — доберманка Кора, а он той чудовий хорт — гордість нашого раю — зветься Ящур і на всіх виставках добуває перші призи. Згодом ти познайомишся з усіма собаками. Живемо ми тут у злагоді й приязні.
І справді, не минуло й години, як я познайомився щонайменше із сотнею різних собак і почував себе між ними так добре, як у себе вдома, а може, й краще.
До мене підійшов маленький чорний щуролов і якнайгречніше сказав:
— Дозволь відрекомендуватися. Моє ім'я Лорд.
— Дуже приємно,— відповів я.— Мене звати Адам Незгодка.
— Дивно мені,— сказав Лорд,— що люди не розуміють нашої мови, хоч вона зовсім проста. А ще я не раз замислювався над тим, нащо люди вішають таблички з написом: "Злий собака". Адже собаки ніколи не бувають злі. То на нас наговорюють. Усі ми лагідні й звикаємо до людей, а от вони часто бувають злі та несправедливі.
— Даруй, Лорде,— втрутився Рекс,— але ти нечемний. Мій приятель, Адась Незгодка, був мені за хазяїна, і жив я в нього не гірше, ніж тут, у собачому раю. Ходімо, Адасю,— сказав Рекс.— Не кожен Лорд є справжнім лордом. Познайомлю тебе з нашими райськими місцями.
Я кисло усміхнувсь до Лорда й поспішив за Рексом оглядати собачий рай.
— Вулиця, що ми нею зараз біжимо, називається проспектом Білого Ікла,— сказав Рекс.— Тягнеться вона від брами аж до майдану лікаря Айболитя. Ось цей майдан. І на ньому пам'ятник лікареві Айболитю.
Я розглянувся навколо. Майдан був просто чудо-вий. Ошатні чистенькі будиночки оточили його з усіх боків. Перед будиночками на м'яких подушках лежа-ли щойно викупані щенята. Деякі з них бавились м'ячиками, інші смоктали грудочки цукру, ще інші ловили мух, які сідали їм на писочки. Посеред майдану стояв пам'ятник — дідок на постаменті. Під ним була прикріплена табличка з написом: "Лікареві Айболитю, доброчинцеві й рятівникові звірят — вдячні собаки". Пам'ятник був із шоколаду, й безліч собак облизували його Рекс допоміг мені протиснутися між них. Сором зізнатися, але я заходився лизати шоколад разом із псами Мені хотілось їсти, і я незчувся, як згриз лікареві Айболитю півчеревика, а це добрих півкіло шоколаду.
— Щодня,— сказав Рекс,— ми з'їдаємо весь пам'ятник лікареві Айболитю і щодня відбудовуємо йол заново. Шоколаду нам не бракує, ми ж у раю.
— А де тут можна вгамувати спрагу? — запитав я,— Дуже хочеться пити.
— Ну, це просто! — усміхнувся Рекс.— Адже ми поряд з моєю віллою. Запрошую тебе на склянку молока.
Рексів будинок був споруджений із зелених кахлів. На ґанку лежали килими й подушки, на яких вигрівалися маленькі мопсики, певне, діти мого приятеля.
За будиночком на грядках росли кущі із сардельками й ковбасами. Я зірвав собі шмат краківської ковбаси й пару сардельок. Вони були дуже смачні. А в деревцят, які росли попід вікнами, замість крон і гілок були апетитні кісточки й розквітали вони рожевуватими шматочками сала.
Коли ми зайшли до вітальні, Рекс повернув крана в стіні, і, на моє здивування, замість сподіваної води з нього потекло у склянку холодне молоко, що на смак було як вершкове морозиво. Одним духом я випив його аж три склянки, й ми рушили з Рексом далі.
Рекс увесь час вітався зі своїми численними друзями та знайомими і про кожного розповідав щось цікаве.
_ Оце пані Нола. Вона ніколи не полишає своєї парасолі, хоч дощу в нас не буває, а сонце світить знизу. Отой великий дог називається Танго. Він щодня об'їдається сардельками й мусить пити рицинову олію. А он та пара такс — то Самбо й Бімбо. Вони ніколи не розлучаються і вважають, що їхні криві ноги — найкращі.
Рекс на мить змовк, потім прошепотів:
— А зараз ми повертаємо на вулицю Мучителів. Тут побачиш дещо цікаве.
І справді, ця вулиця була дивовижна. По обидва боки від неї на гранітних постаментах стояли різні з вигляду й різні за віком хлопці. Між них можна було впізнати синків і заможних батьків, і бідняків, були хлопці випещені, гарно вбрані, а були й замазури, розхристані нечупари.
Кожен із них гавкав собакою — розповідав про вчинене ним лиходійство:
— Я мучитель, бо вибив каменем око своєму собачці Філісьові!
— Я мучитель, бо вкинув свого пса Джека в яму з вапном!
— Я мучитель, бо примусив собаку Розетку з'їсти перчину!
— Я мучитель, бо свого пса Рися весь час смикав за хвіст!
Рекс пояснив мені, що хлопці, які мучили собак, попадають до собачого раю вві сні, а потім вертаються додому переконані, що все це їм тільки снилось.
Але після відвідин вулиці Мучителів жоден із них ніколи більше не мордує свого собаки.
Я був щасливий, що уник такої ганьби, хоч загалом і не виявляв Рексові належної ласки, а якось навіть вифарбував його в червоний колір.
Мені відлягло від серця аж тоді, коли ми вийшли на майдан Світлячків, де стояли каруселі, гойдалки, бочки сміху та інші собачі атракціони. Я почав розважатися разом із собаками.
Мені ще ніколи не було так весело. Та невдовзі я відчув, що зголоднів; Рекс і собі заходився неспокійно нюхати повітря.
— Ходімо,— сказав він,— щось перекусимо, а потім дома поїмо сардельок.
Він повів мене на Бісквітну вулицю, де лежали гори политих медом бісквітів. Бісквіти були такі смачні, що я не міг від них одступитися.
— Схаменися,— застеріг мене Рекс,— ми в раю, і нам, собакам, ніщо не може зашкодити, а от ти ризикуєш захворіти.
Мене дуже зацікавило, звідки в собачому раю береться шоколад, бісквіти, мед та інші ласощі; хто споруджує собачі будиночки й пам'ятник лікареві Айболитю; де тут купують парасольки, капелюхи, попони, яких чимало я бачив на собаках. Але розпитувати не наважився, щоб Рекс, бува, не подумав, ніби я втручаюся в райські справи. Я подумав: власне, на те й рай, щоб усе з'являлося вмить і невідомо звідки.
Ми з Рексом побували і в багатьох інших цікавих місцях: у Собачому цирку й Собачому кіно, на вулиці Мильних бульбашок, у Дотепному завулку, на вулиці Повидла, відвідали Берег хортів, Театр трьох пуделів.