Сонце по-весняному пригрівало, заливаючи своїм світлом поля, ліс і широке Дніпрове плесо, що розкинулося зовсім поруч. Усе навколо почало розпускатися, набухаючи цвітом, листям, різними запахами.
Весну любили всі, тільки не Самійло. Він любив більше осінь, коли до комор та клунь звозиться врожай, солодкий мед виймається з вуликів, а сади рясніють наливними яблуками і грушами. Осінь — гарна й багата, а весна — тільки гарна.
— Я калиноньку взяла, собі в коси уплела! — співала якусь пісеньку Яруся, хоча ні Самійло, ні воли її не слухали.
— Пташки налетіли, калиноньку з'їли! — доточив свій кінець Самійло.
Яринка вовком поглянула на нього, почала співати ще голосніше:
— Прийшла весна-веснонька до моїх сіней!
— Зайшла ще до стайні — впала до свиней! — вигукнув Самійло.
Яринка озирнулася і пригрозила йому прутом:
— Зараз я тобі дам!
— Ліпше за волами дивися! — гаркнув у відповідь Самійло.
Воли поволі дійшли до іншого кінця поля, розвернулися. Тут уже діда не було, тож хлопець сам мусив волочити важенного плуга, закладаючи в борозну з іншого боку.
— Соб-цабе! — гукнув, та воли лишилися стояти. Вони слухалися тільки дідового голосу, тож Самійло гукнув іще голосніше. — Соб, кажу, дідько вам поміж роги!
Рушили. Цього разу скиба лягала вже рівніше. Нічого, не святі горщики ліплять, так і Самійло всього навчиться...
Біля діда вже чекала Маруся — сусідка їхня. До села звідси було далеко, та дівчина все одно не полінувалася і приїхала до них конем.
— Принесла вам узвару. Бери, Самійле, напийся — добрий узвар, холодненький.
Самійло допався до глечика й таки добряче напився.
— Тут ще пиріжків напекла.
— Спасибі, — подякував Самійло й узяв одного — не зміг собі відмовити. — Смачні...
Маруся сіла, узяла Яринку на коліна, почала її цілувати й пестити, Самійло ж тим часом узяв уже другого пиріжка — з капустою.
Кінець ознайомчого фрагменту