Артисти, мабуть, пам'ятають заповідь апостолам: "Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою ніякої вантаги, окрім хліба, ціпка та… постолів". Тільки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив'язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснів самовар, котрий визирав з личаної циновки. Загалом уся бричка з пакунком ззаду та з двома широкими живими копицями зверху неначе обпухла й набрякла, мов її напала страшна водяна. Цей пузатий та пухлий екіпаж скидався на циганську халабуду, щопереїжджає на нове місце з шатром та усякими манатками.
— Дві петербурзькі копиці сурганяться в браму, а на козлах стирчить цап з борідкою, — пожартував пошепки до жінки отець Зіновій.
— Істинно дві копиці, накриті зверху брилями. Але твоя братова, нівроку їй, гарна, навіть дуже гарна: чорнява, як волошка, — обізвалась Ольга Павлівна, — і де ті волошки взялися там у Петербурзі на далекій півночі!
Захуджені сухоребрі Волькові шкапи з охотою спинились далеченько в дворі, не доплуганившись навіть до ґанку. Флегонт Літошевський жваво стрибнув додолу й поміг жінці злізти з фаетона.
— Чисто тобі неначе черниця в мантії, ота твоя братова в широкому дорожньому балахоні, — сказала нишком матушка.
— Або якась петербурзька княгиня, поставна та поважна. Істинно княгиня! — шепотів отець Зіновій.
Софія Леонівна повагом ішла по зеленому шпориші в широчезному білому балахоні з подовжастими тоненькими чорними смужками. На голові на капелюші світились через серпанок червоні маківки. На ясному сонці виразно чорніли її рівні брови на білому матовому чолі. Чималі карі блискучі очі аж блискали.
— Що гарна, то гарна. Артисти здатні стямкувать, що гарне, а що погане. Про це нема що й казати, — промовив стиха отець Зіновій.
— Оце ми до вас на гастролі в ваші краї! — гукнув артист на ході.
Гості вийшли по східцях на ґанок. Хазяїни привітно й з щирим серцем привітались до їх і запросили до покоїв. Гості пороздягалися в прихожій і вступили в світлицю. За ними слідком вбігла собака, понюхала носом повітря й лизнула в руку хазяйку. Світлиця була чимала, подовжаста, але з невеличкими вікнами й невисока. Артист був височенький, плечистий та тілистий, з білим лицем, русявий та з ясними карими очима. Па білому виду, по рожевих устах було знать, що цей колишній селюк вже дуже спанів, бо скидався на випещеного панка-дідича.
— От ти, Соню, і на Україні, та ще й у Микитянах, в українському селі. Отут ти перепудишся й, може, перепечалишся на смерть за вакації, — сказав в жарти Флегонт Петрович.
— Я нігде не нудитиму світом, хоч я й зросла в столиці. Чи на селі, то й на селі. Мені байдужісінько за це! Ще змалку тягло мене на південь. А по своїх пересвідченнях і поглядах — я демократка, ніколи не нехтувала села та народу, — говорила Софія Леонівна, примостившись в тісненькому кріслі проти матушки.
— Коли в вас такі сьогочасні пересвідчення, то ви швидко звикнете до села й до нас, селюків, — промовив отець Зіновій.
— Ви петербурзька, а тим часом ви дуже скинулись на волошку, неначе ви родом з Бессарабії, абощо, — сказала матушка, в одну мить окинувши оком Софію Леонівну й її очі, і темно-червоні уста, і чималі білі руки, і рівну тілисту постать, до котрої ніби влипла гарненька сизенька сукня.
— Та в їх у Петербурзі помішані горох з капустою. Є там мішанина та усячина: є й великороси, і німці, і татари й чухна, і естонці та ливонці. Може, моя Соня з чухонців, — жартував Флегонт Петрович.
— Вже з кого-кого, тільки я не з чухонців. Ти ж знаєш, що в їх на голові волосся або жовте, або ніби лляне, — говорила Софія Леонівна низьким альтовим голосом.
— Це правда, що вони, мов жовті лисиці, а ти, нівроку, гарна на вроду, бо чорнява, як волошка.
— То-то й ба! Це й показує уявки, що я не чухонка, — сказала Софія Леонівна.
Її низький голос був гучний, голосний і приємний, хоч був трохи різкий. Гучний голос її сповнив усю світлицю і неначе ще й не зміщався в їй.
— А школа, мабуть, ще не готова для нас на житло, бо стоїть, неначе ряба корова: певно, тільки що пошпарована. Не встигли обмазать окола? — спитав Флегонт Петрович.
— Ет, бодай не казать! Посилаю, посилаю в волость листи, щоб опорядили школу, щоб прислали муляра, скляра та мазальниць, а волосний шле мені по дві бабі на тиждень з віхтями. А там ще й піч курить, і груби потріскались, — сказав отець Зіновій.
— Нічого — те. Тим часом поживете в нас у покоях, поки опорядять ваше житло, — сказала з прихильністю Ольга Павлівна. — Ти б, Зіновію Петровичу, загадав, щоб наймити внесли в кабінет залізне ліжко для Софії Леонівни. А ви, Флегонте Петровичу, тим часом спатимете в кабінеті на турецькій м'якій софі. Якось та попритулюємось на якийсь там час. А ваша куховарка спатиме в прихожій на тапчані, бо вона, певно, в місті одвикла од сільських дівчат. Ще, може, й гордуватиме ними, не спатиме вкупі з ними в пекарні.
— Вона не сільська, а міська, з київських міщан. Наша Маша Дударецька трохи-таки з вередами та з гонором, та й не без міської фанаберії, — додав Флегонт Петрович.
— Коли вона ніколи не жила на селі, то от при цій нагоді й село побаче. Може, згодом оббудеться, оговтається та й призвичаїться до сільського життя та до людей, — сказав о. Зіновій.
— Ми насилу вмовили її їхати з нами на село. Стала дибки та гопки та й годі! Перед мужиками вона таки добре кирпу гне, — сказав Флегонт Петрович, — вже зве мужиків хохлами, а мужичок — хохлушами, нехтує їх і навіть повсякчас глузує з їх. Це, бач, тепер в Києві в міщан та українських крамарів пішла така поведенція, що вони дражнять сільських молодиць очіпками та хохлушами, а мужиків хохлами.
— А як я вчився в школах, то тоді міщани й крамарі ще не дражнили такими прізвищами селян: певно, тоді й себе ще залічували до хохлів та хохлушок. Цікаво б знати, за кого ж то вони тепер мають самих себе, коли нехтують селян і навіть українську мову, мов справжні пани, — говорив о. Зіновій.
— Мабуть, вже й міщани, і крамарі, і навіть самі куховарки й горничні, що недавнечко самі поскидали очіпки, і вважають на себе, як на панів, котрі не повинні ні в чому єднаться з мужиками, навіть у мові.
— Наша Маша тепер має себе як не за дідичку, то, певно, почуває себе панією або й дворянкою, — сміявся Флегонт Петрович.
"Ой, коли б вона часом не коверзувала тут по-панській!" — подумала матушка.
— Це й мені не припадає до вподоби, що наша Маша високо несеться та піднімає носа вгору. Ми з Флегонтом Петровичем торік їздили в гості до його батька. Там кімнатки тісні, і ми напитали собі на тимчасне прожиття світлицю в одного заможного чоловіка сусіда. Світлиця була через сіни, просторна й дуже чиста. Я прожила вкупі з селянами тижнів зо три і, сказати по правді, не гордувала мужиками та молодицями, як наша загониста та гордовита Маша, — сказала Софія Леонівна.
— Мабуть, преться в пани, як пруться усі київські міщани та крамарі, що пиндючаться перед селянами й нехтують сільську українську мову, — сказала Ольга Павлівна.
— А я й сама радніша б навчиться говорити по-українській, та в Києві не навчусь од Маші й од людей. От і добре, що мій син принаймні добре навчиться говорити тутечки на селі українською мовою.
Софія Леонівна й справді згодом потім нахапалася слів на селі й навчилась таки добре говорити по-українській. Як цікава столична людина, вона зацікавилась українськими книжками й читала їх залюбки. Пробуваючи на селі в Флегонтового батька, вона вже й тепер добре розуміла українську мову й не забороняла синкові говорить з селянами по-українській, як звичайно забороняють у нас батьки своїм дітям, нехтуючи народну мову й народ.
— А ходім лиш подивімся на школу та поміркуймо, як би нам краще й догідніше розташуваться в ній, — сказав Флегонт Петрович і поволі підвівся з канапи.
— То й ходім. Обдивіться своє житло завидна, а тим часом самовар закипить, — сказала Ольга Павлівна.
Усі повставали заразом і пішли до школи навпростець через тік, а далі борозною через невеликий огород, через картоплю й перелізли через перелаз. За старшими рушила уся дітвора: три батющині хлопчики й Флегонтів Петрусь. За дітьми навздогінці побігли три собаки. Певно, й їм остогидла сидня та лежня в дворі, і вони понюхом почутилн якусь ворушню і собі чкурнули через двір навздогінці, плигнули через тин у город і побігли через картоплю та мішаницю, посіяну на пашу.
Школа стояла над чималим вигоном, обгороджена частоколом з вербини. Перед школою коло хвіртки росли дві здорові верби, а третя росла на причілку, але увесь огород коло школи пустував, неначе то була толока. Огород дармував, бо грунт був піскуватий, не придатний під огородину.
Усі ввійшли у школу, огляділи здорову, довгу й світлу кімнату з олеографічним царським портретом на стіні, з старим, сливе чорним здоровим образом у кутку й з купою помальованих парт, складених одна на одну в кутку зали сливе до стелі. Огляділи й другу, меншу, кімнату, що була призначена задля їх спочивальні. Маша передніше за все огляділа піч у тісненькій пекарні. Кімнати були високі, вікна були здоровецькі, але стіни були обколупані, замазані та витерті од низу школярськими спинами, неначе туди заганяли худобу та вівці і худоба обшмульгала стіни боками та захвиськала замазаними хвостами. На помості було трохи не на палець грязюки, так що й дощок було не знать. Облупапа стеля скинулась на підрі з дощок десь у коморі або в возовні. На грубах чорніли розколини завширшки в палець, а од груб тхнуло якоюсь згарятиною, смалятиною й сажею.
— Школа висока й світла. Як її очепурить та опорядити, то вийде веселеньке літнє житло, — сказав Флегонт Петрович. — Взимку вчителі сидять тут у колошах, але теперечки, хвалить бога, літо.
— Авжеж, кімнати просторненькі й світлі. Я не дуже-то звикла до аристократичної обстави й з охотою ладна оселиться на якийсь час і в такому житлі, — обізвалась Софія Леонівна, обернувшись до господині, але по очах її було знать, що вона трохи ніби засмутилась. Вона хоч була лібералка й демократка, але ж тільки книжкова й теоретична, як міська людина. До практичних справ вона ще не прикладала своїх поначитуваних та десь почутих теорій та й не дуже квапилась до цього.
Хазяйка з цікавістю слідкувала за кожним рушенням, за кожним словом столичної панії й зауважила, що вона поводилась у всьому просто, натурально — і в розмові, і в рушеннях.
"Одже ж моя ятрівка поводиться зовсім-таки просто й природньо, як поводяться сьогочасні молоді панянки-лібералки.