Його неначе якась сила тягла слідком за жінкою. Але він, поміркувавши та подумавши, походив по дворі, по току та й знов вернувся в хату, а за жінкою не пішов. Баба була б і рада, якби він був не вернувсь: вона задумала зовсім одопрічниться од сина й знов стати господинею на всю губу, як була господинею за живоття свого чоловіка.
— Ой Іване, сину мій! Якби ти не вмер, мені було б легше жити на світі: бо якби я полаялась з одним сином, то пішла б до другого та пересиділа б лиху годину. А тепер лиха моя годинонька! Мушу терпіть біду та лити сльози, — жалілась Параска Левадисі на другий день, зайшовши до неї на пораду.
Марина сиділа в матері з дітьми та з кабаном сливе тиждень. Вже мати якось-таки вмовила й намоторила її покориться свекрусі й вернутись до чоловіка. Пішла вона до батюшки та й каже:
— Чи дасте вже мені причастя в цю суботу? Мати сказали, щоб я верталась до свекрухи, перепросила її й попрощалась з нею перед говінням.
А батюшка сказав в одповідь:
— Помирись з свекрухою й перепроси її, то й дам в суботу причастя.
В суботу вранці, тільки що почало розвиднюваться, дивиться Параска в вікно, аж Марина йде в ворота з дитиною на руках і веде на мотузку свого кабана. Ввійшла вона в хату й поздоровкалась з свекрухою; за нею слідком вбігла веселенька старша дитина, побігла до батька й почала лащиться до його.
— А що це ти, Марино? Знов ведеш своє віно на мотузку в мій двір? — спитала Параска. — Може, прийшла оце реготаться? Чи, може, порегочешся, посмієшся з мене, мов з старої дурепи, та знов вернешся до материної хати, де засіли нещадимі злидні? Це, мабуть, ті нещадимі злидні викишкали тебе звідтіля. Ой, мабуть, швидко вернешся знов до матері!
— Ні, мамо! я вже не вернуся до матері, — промовила Марина й глянула свекрусі просто в очі, неначе вона в материній хаті знов знайшла очі, що загубила в свекрухи.
Марина роздяглась, вдарила три поклони перед образами, приступила до Параски, але трохи оддалік, не дійшовши до неї на два ступені, тричі поклонилась низенько й промовила:
— Простіть мене, мамо, раз, і другий, і третій!
— Нехай тобі бог простить, і я тебе прощаю, — обізвалась солоденьким голосом Параска, ще й губи запишала.
Марина пішла до церкви, а Параска слідком за нею. Протовпилась до царських врат, де Петро засвічував ставники перед образами, і пошепки, сливе нишком сказала йому:
— Перекажи батюшці, що Марина вже вернулась до мене в хату, попрощалась зо мною тричі й перепросила мене. Оце я її вже приборкала; може, вже не так брикатиме та настиратиметься. Попроси батюшку, нехай тепер дадуть їй причастя. Отаке лихо мені. Петре! Палажка Солов'їха кусає мене з одного боку через улицю, неначе ґедзь, а невістка гризе мене в хаті з другого боку. Обстали й обсіли мене вороги навкруги. Палажчина невістка носить синяки од Палажки, а мені, мабуть, незабаром таки доведеться носить синяки од невістки.
— А все-таки сталось по-твоєму: твоє цвіте, а її в'яне, — сказав Петро й осміхнувсь, а баба й собі осміхнулась на радощах, бо вже повеселішала.
— Тепер вже "моє зверху, а її — насподі", "моє цвіте, а її в'яне", як приказують люде. Отак воно й повинно буть, бо я старша в хаті, а не діти.
1908 року.