Од того часу між Антоном та Настею почалося велике приятельство. Настя без сорому залицялася до Антона. Вона була не дуже й гарна, але дуже добра й симпатична своїми невеличкими ясними карими очима, тонкими делікатними устами та ласкавим осміхом. На кутку Круглику, зараз за єврейськими хатами на містечку, вона мала свою хатину з городом, була робоча, поважна, не гультяйка й тиха на вдачу. Настя любила людей веселої вдачі, а в Стеблеві не було чоловіка, веселішого од Антона. Щовечора Настя було робить Антонові візити за нашим двором; прала йому плаття, приносила вечерю в стайню: вареники з сметаною, млинці, мнишики, коржі. Антін не встояв проти такої принади й однієї неділі несподівано повінчався з Настею й справив своє весілля. Він покинув у нас службу й перейшов на життя в Настину хату. Мій панотець дав Насті до рук половину Антонової плати за ввесь час його служби: він ніколи не давав до рук Антонові усіх грошей, знаючи про його розтратливість. Половину грошей він давав Антонові до рук, а половину приховував на чорний день.
Тепер Антонові довелося вибирать для себе спосіб і зайнятку. Мій панотець порадив йому стать на роботу в стеблівській суконній фабриці й послав його з листом до директора фабрики. Директор добре знав про Антонів характер, вагався, чи буде він здатний до якоїсь роботи, і був в великому клопоті, не знаючи, до якої роботи приставить Антона. Він добре знав, що як поставить Антона коло машини, то трапилось би так, або Антін пожартує з машиною й попсує її, або машина од недогляду пожартує з Антоном, вхопивши зубами його за руку або за ногу. Директор таки добрав йому місце: посадив Антона з бабами та молодицями скубти вовну, цебто розскубувать руками випрані й висушені руна вовни. Вагання директора незабаром таки справдилось.
Антін сів на цю бабську роботу, мов Геркулес коло кужеля в Омфали, і почав скубти вовну. Така робота при його веселому ворушливому темпераменті була для його надзвичайно нудна. Антін почав по своєму звичаю розважать себе жартами, бо його без жартів брала нудьга. Він вже перенудився, сидячи попліч з бабами.
— Був я колись чоловік, а тепер, горенько моє, між бабами й сам швидко й незабаром стану бабою. Доведеться мені зовсім побабитись. Ой бабки! чи нема пак в котрої зайвого очіпка? — казав Антін, обертаючись до бабів.
— А де ж знайдеться той зайвий очіпок, коли в кожної баби по одному очіпку на голові, а не по два, — обзивається одна баба.
— Глядіть же, щоб завтра мені будлі-котра принесла очіпок та хустку. Зав’яжуся, то люде подумають, що й я баба. А то якось тут виходе, ніби "повний хлівець овець, а між ними один баранець" — каже він загадку.
Антін повертає свій картуз на голові козирком на потилицю. Виходить щось схоже на жіночий очіпок. Антін з своїм кирпатим носом, з вусами, з неголеною бруснатою бородою, з здоровим козирком на потилиці виходить і справді смішний. Він передражнює одну дуже стару стеблівську бабу, роззявляє рота; його спідня губа звішується й труситься.
Баби й молодиці, задивившись на таку комедію, само по собі кидають роботу й регочуться. Антонові жарти тягнуться один за другим, неначе безконешник. У бабів і в Антона робота йде, "як мокре горить". Результат роботи ввечері показується багацько менший од звичайного щоденного. Директор мусів одставить Антона од цієї роботи Геркулеса в Омфали й приставив його до роботи на місці в фабриці нарізному, опрічньому од робітників. Але Антін недовго служив на фабриці: робота фабрицька на одному місці з ранку до вечора була для його дуже нудна й швидко остогидла йому. Він покинув службу в фабриці й став до роботи мужицької, більш для його цікавої, бо він був рушливий, непосидящий. Але, здається, Насті часто доводилось працювати самій за двох. Не до такої праці був здатний Антін. Не для такої праці призначила Антона його вдача. Життя вчинило велику помилку, повернувши його на таку стежку праці.
Багацько втекло води в Росі, багацько минуло часу й вилилось в безодню вічності, як Антін оженився. Мені часто доводилось пробувать літніми вакаціями в Стеблеві й бачитись з Антоном. Антін зостався таким, яким був і передніше: незмінним штукарем та гумористом. Сім’єве життя ні кришки не змінило його веселої жвавої вдачі, не змінило його потягу до штукарства. Антін був по-давньому жвавий, ворушливий, веселий, по-давньому говорив компліменти дівчатам, жартував з молодицями, чоловіками, з євреями. Гумор його, як і колись передніше, був невичерпний, вигадливість в штукарстві безмежна. В його ворушливій жвавій натурі неначе б’є якесь незсякле життьове джерело веселості, сміху та жартів, джерело, бризкаюче дужою цівкою, багате на воду, шумливе, піняче, як сама натура, котра має в своєму життєвому сутті вічне джерело живоття й завсіднього поновління. І здається, в натурі Антоновій заховується не наша природа, замираюча зимою й поновляюча себе весною; в йому заховується природа тропічна, завсігди цвітуча, що осміхається незмінне і синім небом, і нев’янучими квітками, і гарячим подихом вітру.
Років з тридцять прожив Антін з Настею в Круглику, що потонув в долині між крутими горбами серед густих садків на горбах, серед зелених верб на левадах. Його старший син вивчився шевцювать, став добрим майстром і жив при батькові, займаючись своїм ремеством. Менший син вже вчився в стеблівській школі. Настя несподівано застудилась, заслабла на гарячку й померла. Антін зостався без хазяйки з двома синами.
— А де, Антоне, ваша Настя? — спитав я раз Антона, зустрівши його в Круглику.
— О! уви! вмерла! — каже Антін, згорнувши навхрест на грудях руки й підвівши очі до неба на зразець прикаянної Магдалини.
Ця Антонова поза була роблено комічна. До інших поз Антін був нездатний, хоч би йому й трапилось велике горе. З грудей його одначе вирвалось дуже придавлене зітхання.
— Теперечки як не оженюся, то в Росі втоплюся, — жартував Антін по-давньому.
— Де ж ви тепер знайдете собі жінку? — питаю я в його.
— В цілому Стеблеві нема такої Мелегерії Султанівни, якої мені треба. Мабуть, мені доведеться виписувати з-за границі якусь Милитрису Кирбітовну, — каже Антін.
— А хто ж вам тепер варить обід та вечерю?
— А хто ж варить. Я та син: варимо вдвох, — каже Антін. — Або так: син чоботи шиє, а я борщ варю, — одповідає Антін.
І недоброхіть пригадалась мені гірка доля одставних старих актьорів та артистів, доля цієї богеми після довгого недбайного циганського життя й тиняння. Антін, безперечно, підходив своєю вдачею до цієї категорії людей.
Минуло ще кілька років. В 1889 році я пробував на літніх вакаціях в Стеблеві. Я знов зустрівся з Антоном при оригінальних обставинах.
В Стеблеві збирались ставить нову дзвіницю. Баня й верх старої дзвіниці вже був зруйнований, зламаний! Треба було одчіплювать і знімати великого дзвона. Невважаючи на жнива, на гарячий робочий час, на цвинтарі зібралася сила народу. Старі та діти прийшли од цікавості; чоловіки та парубки прийшли, щоб помогти одчіплювать стопудового дзвона. Прийшов і Антін Радивиловський само по собі більше од цікавості, ніж од бажання стати до помочі майстрам. Зняли поміст в середніх етажах і на блоках спустили дзвона в найнижчий етаж і поставили його на дві товсті й гладенькі колодки, направлені через двері надвір. Колодки, покладені рівно, горизонтально, підвели з одного кінця, нахиляючи їх до дверей. Дзвін помаленьку й повагом посунувся по колодках через двері надвір.
— Як поважно йде, неначе стара княгиня сунеться в кареті, щоб часом її кісток не розтрусило, — примічає Антін, кмітячи за рушінням дзвона.
Дзвін скотився помаленьку на траву й спинився.
— Тпру! — кричить Антін. — Вже приїхала стара княгиня.
Дзвона обліпили люде, мов мухи, вчепились руками й звалили його набік. До вух дзвона причепили товстющі вірьовки й почали котить його по землі до вкопаних в землю двох стовпів з бантиною зверху, на котрій треба було почепить дзвона. Люде гуртом кинулись до дзвона. За дві вірьовки вхопилася сотня рук. Коло самого дзвона, вхопившись за вірьовки, стояли чоловіки, спереду начеплялись хлопчики, мов раки. Піднявся шум, галас. "Ну, разом! ну, разом!" — командував майстер. Все, що було живого на цвинтарі, заворушилось, зашуміло.
Антін вхопив прездорового дрючка, став позад дзвона за стовпищем народу, підняв дрючка й почав поганяти. Стовпище нагадувало мені картинки, де були намальовані маси єгиптян, котрі перевозили прездорові камінюки для будування пірамід.
— Гей, сірий! Цабе, безрогий! А чого ти стягаєшся? Соб, соб, соб! повертай мерщій! — кричить Антін, махаючи дрючком і наче граючи роль фараонового пригонича та приставника коло робітників, що будували фараонові піраміди.
— Що ж ти нас поганяєш, а сам не везеш? А запрягайся лишень і сам! — обзивається титар.
Антін забігає вперед, вмішується в натовп, хапається руками за вірьовку і напружується з усієї сили. Несподівано вірьовка луснула й перервалась. Цілий довгий рядок людей, неначе од команди, заразом звалився на землю, гепнув і ліг. Антін звалився й собі разом з другими.
Почувся невдержний голосний регіт. Усі воднораз схопились і стали на ноги, а регіт не перестає. Я наблизився до місця катастрофи. Дивлюсь, Антін лежить на спині й дриґає ногами та махає руками, неначе гуска, перекинута догори ногами, котра дриґає лапками, силкується встать і ніяк не може, і тільки крутить довгою шиєю та червоним дзьобом.
— Гей, киктяр (титар)! давай лиш доктора! Ой, вбився ж я на смерть! Ой, рятуйте! мерщій, швидчій! бо от-от вмру. З дзвона впав, — репетує Антін, дриґаючи ногами та махаючи руками.
— Хіба ж ти з дзвіниці впав, що до тебе треба ще й доктора кликать? От я тобі дам ліків, що й сам схопишся та не потрапиш, кудою і втікать, — каже титар, замахуючись на Антона здоровим дрючком.
Антін схопився на ноги, мов жвавий хлопчик, на котрого замахнулись різкою. А тим часом Антонові в той час стукнуло 63 роки! Антін вже значно неначе поменшав у тілі, бо таки добре зсохся. На його жилавій шиї стали примітні сухі жили, неначе шнурки: уся шия стала схожа на пучок шнурків, обтягнутих тонкою шкуркою. На голові світиться невеличка лисина. Руки й ноги стали сухі, жилаві; білі зуби пожовкли.