Лобом стіни не пробити, Миколо Степановичу.
І я, проводжаючи Володю, подумав: "А може, це все й на краще? Навіщо ворушити старе, коли він щасливий новим?"
Після цього Володя вряди-годи до мене подзвонював. "Як працюється? Прекрасно! Задоволений? Дуже! Я лише тепер став по-справжньому жити, Миколо Степановичу. Вірите: іноді ночі не сплю — ескізи виношую". Нова робота, як видно, заполонила його з головою, я вже й не нагадував йому про установку: нащо травмувати людину?
В художніх салонах, куди я частенько навідувався, стали появлятися Володині вироби: персні, брошки, сережки, кулони. Камінь і мельхіор. Сердолік, агат, хризопраз, бірюза. Я одразу ж їх упізнавав: Володя вже мав свій почерк — почерк справжнього майстра. Всі його вироби відзначалися фантазією, оригінальністю, досконалістю форми. І не було двох подібних. В кожному кулоні чи брошці щось нове, неповторне. Вони не довго й залежувалися на прилавках салонів, і я був радий за Володю. Я сам, не витримавши, розорився на гарнітур: перстень, сережки, брошку. На іменини дружині. Дружина тепер, не розстається з моїм подарунком, хоч у неї є прикраси із золота. Але хіба їх можна порівняти з Володиними!
Коли Володя одного разу приїхав (він тепер став частіше навідуватися до Києва) та побачив на дружині свої прикраси, то аж образився:
— Навіщо ви це зробили?
І десь за два місяці, якраз на Восьме березня, ми одержали од нього невелику посилочку. Розкрили й завмерли: браслет з іджеванських агатів! Переливається, сяє кольоровим камінням. І художня листівка: прохання до дружини прийняти скромний цей подарунок.
— Нічого собі "скромний"! — Дружина вже приміряла браслет. І я вперше подумав, що в моєї жінки дуже красива рука. На двадцятому році одруження! — Такі браслети тільки цариці носили!
— Володю! — сказав я Володі, коли він завітав до мене під час чергового приїзду до Києва. — Якщо ви ще раз надумаєте прислати щось подібне, я перестану з вами вітатись.
— Ну навіщо ви так? Я ж од щирого серця.
— Знаю, що од щирого. Але більше так не робіть. Це ж ваша робота, Володю, та ще й немалі гроші коштує.
— Хоч вашій дружині сподобалось?
— Не те слово, Володю! І на ніч не скидає.
Володине лице освітилося втіхою.
— Ваша дружина коли іменинниця?
— У грудні. Тільки попереджаю іще раз: не здумайте щось надіслати. Відправлю назад.
— Я не про те. У вас є непотрібне вам золото?
— Золото?
— Коронки, персні старі.
— Та, здається, щось є. — Я все не міг зрозуміти, до чого він хилить.
— А показати можете?
— Десь у дружини...
— Ні, так, щоб ваша дружина не знала. Пошукайте, Миколо Степановичу!
Заінтригований, я підвівся, пішов до спальні: там дружина тримала всі свої коштовності. Знайшов біленьку коробочку, виніс Володі.
— Ось.
Володя відкрив коробочку, схилився роздивляючись. Золотий відблиск ліг йому на обличчя, заграв у очах. Обережно дістав персні (там були навіть наші весільні), викладав на долоню.
— Оцього вистачить. А це заберіть.
— Що ви надумались, Володю?
— Ви хочете зробити своїй дружині подарунок? — запитав у свою чергу Володя. — На все життя.
— Ну, цього, по-моєму, хоче кожен порядний чоловік...
— Тоді ви їй подаруєте брошку. Ось приблизно таку.
І, діставши із сумки, поклав мені на долоню готову вже брошку. В золотому листі зелений, як весняна трава, камінець. Він здавався таким глибоким, що зір у ньому тонув. А довкола переливалися росинами мініатюрні перлини.
— Що за камінь, Володю?
— Уральський смарагд.
— Смарагд?.. Тоді цій брошці не скласти ціни! — Володя кинув головою:
— Сім тисяч, не менше.
— Хто ж її купить, Володю?
— Вже купили, Миколо Степановичу.
— Якась, мабуть, артистка?
— Артистка, — посміхнувся Володя, — з універмагу. А чоловік її завідує базою. Не знають, куди гроші дівати.
— Ой, глядіть, Володю, щоб не привело це вас до біди!
— До якої біди? — стенув плечима Володя. — Камінь, золото вони дали мені самі. Довелося тільки перлини дістати. Так це ж уже дрібниці. Я не спекулюю, не перепродую: беру тільки за свою роботу.
— А із золотом робота хіба не заборонена?
— А що в нас дозволено? — розсміявся Володя. — Всі тихцем обходять закон. Так що не я один... Так будемо брошку робити?
— Де ж я візьму смарагд?
— Смарагд і не потрібен — поставимо хризопраз. Вигляд буде не гірший. Ви ж каменяр, вам не ціна потрібна — краса.
Умовляв мене гаряче. Так йому, мабуть, хотілося зробити нам подарунок. — Гаразд, Володю, — врешті погодився я. — Але при одній умові: матеріал мій, а за роботу я вам плачу до копієчки.
Брошка тепер — одна із найулюбленіших прикрас моєї дружини. Надіва її на великі лише урочистості, й жінки об ту брошку очі зривають. Я не взяв брошки, поки не витягнув із Володі, скільки з мене за роботу. Розрахувався одразу ж.
А Володя після того надовго замовк.
І от новина: Батанов під слідством. За незаконні операції з дорогоцінним камінням і золотом. Він лише краєчком торкнувся тих операцій: щось у когось купив, щось обміняв, щось одремонтував, на лаву підсудних в першу чергу сядуть інші, але й Володі не уникнути покарання.
І я теж збираюся на суд: попрошу слова. Буду говорити вже про інших злочинців. Про людей, які обікрали державу на десятки мільйонів, занедбавши Володину установку. Які вбили в Батанові все: творчий запал, віру в справедливість нашого ладу і, по суті, штовхнули його на цей злочин. Які й зараз спокійно сидять на своїх теплих місцях, і їх не мучать ніякі докори совість Так чому їх не судять? Чому?
— Гаразд, Володю, — врешті погодився я. — Але при одній умові: матеріал мій, а за роботу я вам плачу до копієчки.
Брошка тепер — одна із найулюбленіших прикрас моєї дружини. Надіва її на великі лише урочистості, й жінки об ту брошку очі зривають. Я не взяв брошки, поки не витягнув із Володі, скільки з мене за роботу. Розрахувався одразу ж.
А Володя після того надовго замовк.
І от новина: Батанов під слідством. За незаконні операції з дорогоцінним камінням і золотом. Він лише краєчком торкнувся тих операцій: щось у когось купив, щось обміняв, щось одремонтував, на лаву підсудних в першу чергу сядуть інші, але й Володі не уникнути покарання.
І я теж збираюся на суд: попрошу слова. Буду говорити вже про інших злочинців. Про людей, які обікрали державу на десятки мільйонів, занедбавши Володину установку. Які вбили в Батанові все: творчий запал, віру в справедливість нашого ладу і, по суті, штовхнули його на цей злочин. Які й зараз спокійно сидять на своїх теплих місцях, і їх не мучать ніякі докори совість Так чому їх не судять? Чому?