Такий, та не такий.
Похромований, з довгою металевою ручкою, він вражав якоюсь особливою благородною вишуканістю, продуманою доцільністю. Наші молотки поруч із оцим витвором мистецтва здавалися б грубими та неохайними.
— Можна глянути?
Усміхнувшись, хлопець простягнув мені дивовижний цей витвір. Металева ручка, покрита чорною гумою, так і вросла в мою долоню. Не втримався, махнув: молоток був замашний та зручний. Не інакше як імпортний.
— Де ви дістали таке чудо?
— Сам зробив.
— Сам?! — Я вже уважніше придивився до хлопця. Симпатичне обличчя, чисті, позначені приязним усміхом очі. І якась особлива спокійна стриманість.
— Ви теж каменяр?
— Каменяр. Ось. — Поліз до кишені штормівки і замість документа простягнув нам надбиту мигдалину.
Ми так і охнули: вогняна блискавка посеред синього неба.
— Де ви її підняли? — В Павла Євгеновича вже й очі загорілися, він, здається, готовий був негайно бігти туди — шукати другу половину.
"Еге ж, так він тобі й скаже!" — подумав я про себе: я вже знав каменелюбну цю публіку, мені не вірилося, щоб хлопець отак запросто показав нам місце, де знайшов цей дивовижний агат. А він махнув рукою в бік водяної стіни, що гула за дверима:
— Там. Хочете, покажу?
Ще б не хотіли!
— Тільки хай пройде дощ.
"Він що, з блаженних?" — подумалося мені. Щоб каменяр отак запросто показав місце, де знайшов свій найкращий агат? Ну, знаєте!..
— Давайте знайомитись, — сказав тоді Павло Євгенович: боявся, мабуть, що цей дивак передумає. І простягнув свою широку, наче лопата, долоню: — Павло.
— Володя.
Я в свою чергу назвався теж.
Так я познайомився з Володею Батановим, і жодного разу мені не довелося в ньому розчаруватись. Володі була притаманна якась особлива делікатність, якась непоказна природжена шляхетність. Особливо прекрасним був його усміх — тоді він розкривався весь, до кінця.
Коли злива скінчилась і відшуміли скажені потоки, коли глина трохи підсохла і можна було сяк-так іти, Володя повів нас на те місце, де знайшов агат.
— Ось тут.
Над нами нависав земляний карниз, і в тому карнизі, в жовтій глині, темніла свіжа заколупина.
— Можна ваш молоток? — У мене вже свербіли руки.
— Будь ласка.
Один кінець молотка був гострий, як дзьоб хижого птаха, а другий — обушком. Як і належалось геологічному молоткові. Я загнав дзьоб у глину, відвалив добрий шмат. І звідти одразу ж вивалилась чималенька мигдалина.
Агат!
Павло Євгенович відразу ж її підхопив, зачукикав любовно на долоні.
— Дайте я гляну.
По черзі брали до рук важку холодну мигдалину, намагаючись догадатися, що в неї в середині.
Я знову взявся за молоток. І ще раз вивалив мигдалину.
Та тут ціле гніздо!
Хотів ще раз ударити, але в мені вже прокинулась совість. Простягнув молоток Володі:
— Тепер ваша черга.
Володя відмовився:
— Он хай ваш товариш спробує.
Павло Євгенович крекнув, намертво вчепився в молоток. Підступив до стіни. Я вже знав, що він не зупиниться, поки не проколупає її наскрізь. Ще подумав: "Ну, зараз агати посиплються!" Та наче відрізало: як не грів чуба Павло Євгенович, він не видобув більше жодної мигдалини.
— Все! — Розчарований Павло Євгенович стояв по коліна в глині, а порожня стіна глузливо світила йому в обличчя.
Що ж, буває й таке. Природа теж уміє жартувати не гірше людей.
Потім ми пили чай. Точніше, чаєм вгостив нас Володя. Дістав із рюкзака похідний примус, дволітровий казанок, — казанок аж сяяв, такий був начищений, не те що в нас: у попелі й сажі, — коробку з цукром, коробку з печивом, зовсім уже мініатюрний чайничок для заварки. Все те було акуратно запаковане в поліетиленових мішечках. Коли вода закипіла, сполоснув чайничок окропом, насипав заварку, знову залив окропом, накрив спеціально пошитим з поролону мішечком, щоб краще умліла заварка. Розіслав цератову скатертинку і не висипав — виклав в акуратні стовпчики рафінад та печиво.
— Кухлі є?
Ну який же каменяр, що поважає себе, та не матиме кухля!
Я дістав тристаграмовий, Павло ж Євгенович, крекнувши, вивудив із свого рюкзака півторалітровий кухлище: весь посуд у нього був до пари господареві: кухоль так кухоль, ложка так ложка, а в мисці можна було запросто плавати. Він і агати поціновував за їхніми розмірами: чим більший, тим серцю миліший.
Володя розлив по кухлях окріп, додав заварки. Густа бурштинова заварка духмяніла так, що ми одразу повтикалися в кухлі носами.
Пили — смакували кожен ковток.
— Що-що, а в Москві таки вміють заварювати чай! — сказав Павло Євгенович, перевернувши вверх дном свій кухлище.
— А я не з Москви, — відповів тихо Володя. Йому наче аж незручно було, що Павло Євгенович не вгадав.
— А звідки ж?
— Я трохи південніше.
І назвав місто, розташоване на півдні України.
— Та я ж там не раз бував! — вигукнув я.
З'ясувалося, що й зупинявся в готелі поблизу заводу, на якому працює Батанов. Гора, як то кажуть, із горою...
Розпрощалися ми з ним наступного ж дня: у Володі кінчалася відпустка. Записали телефони, адреси, запросили один одного при нагоді заходити в гості.
III
Мені першому випало погостювати у Володі.
Маю непосидющу роботу, майже кожен місяць посилають у відрядження. Скарги, листи, гострі сигнали, заплановані й незаплановані поїздки по всій Україні, зустрічі й розмови з майбутніми героями нарисів, критичних статей, фейлетонів — журналістське метушливе життя, коли і вгору глянути ніколи, коли нерви як мичка. І як затишний вогник, як тиха заводь при бистрині — думки про каміння. Які, де б ти не був, куди б тебе не носило, чекають терпляче на тебе, виглядають довірливо вічками, просяться ласкаво до рук: візьми, подивися, помилуйся — все забудь, заспокойся. Від скількох стресів вони мене рятували, скільки гірких думок погасили. І чомусь найчастіше, перебираючи кам'яні свої скарби, я згадував Володю.
Тож коли наш редактор на знак особливої милості (таке з ним зрідка траплялося) запропонував мені вільну тему (їдь, куди хочеш, пиши, про що хочеш, але за тиждень поклади великий нарис на стіл), я купив квиток у місто, де жив Батанов.
Стояла середина серпня. Південне місто мліло під сонцем, од будинків, од хідників пашіло жаром, асфальт плавився й прилипав до підошов. Всі мешканці міста були такі засмаглі, наче не вилазили з пляжів. Я нещадно пітнів у своєму костюмі, у сорочці з довгими рукавами й краватці і, добравшись до номера, пішов одразу ж під душ. Вода була тепла і майже не остуджувала розпарене тіло. Лягав, розкидавши руки-ноги, не в спромозі поворухнутись.
Потім, трохи прийшовши до тями (надворі вже вечоріло, хоч задуха, здавалося, ставала ще більшою), зводився, підходив до телефону. Піднімав рурку, і рурка мокріла одразу ж. Набирав один й той же номер.
Відповідав молодий жіночий голос.
— Володю? Володі немає. Ще не прийшов.
— А ви не забули нагадати йому, щоб він мені подзвонив?
— Ні, не забула.
— Так чому ж він не дзвонить?
— Він дуже пізно повертається.
— А вранці?
— Вранці він біжить на роботу.
Дивна робота: з ранку і майже до півночі!
— Передайте, хай подзвонить, коли б не прийшов. Я чекатиму, добре?
— Передам. До побачення.
Клала рурку, а я намагався уявити, яка вона з себе. Молода й симпатична. І дуже схожа на свого чоловіка. Той же голос спокійний, та ж стримана мова. Недарма ж кажуть, що з роками чоловік і жінка стають схожі одне на одного, наче близнята. Якщо вони живуть, звісно, у злагоді.
Телефон озвався, коли я вже й не ждав. Піднімаючи рурку, глянув на годинник: пів на дванадцяту.
— Володя?
— Добрий вечір, Миколо Степановичу!
— Краще скажіть: доброї ночі. Ви чого не озивалися?
— Боявся вас розбудити.
— Володю, коли ми зустрінемось? Я, можна сказати, спеціально приїхав...
Він так довго мовчав, що я подумав, чи не обірвався зв'язок.
— Володю! Ви мене чуєте, Володю?
— Чую... Ви скільки ще пробудете?
— Я їду в неділю. Увечері.
— Тоді давайте в неділю вранці. Вас це влаштує?
— Звісно ж, влаштує!
— Тоді зранку й приїжджайте... Може, вам якась допомога потрібна?
— Дякую, Володю. Хіба що напишете за мене нарис, — засміявся я.
— Тоді до побачення, Миколо Степановичу!
Все ще всміхаючись, я поклав рурку на місце.
Володя жив у будинку, що їх прозвали "хрущовками". Прохідні, ковбасою, кімнати, сумісний санвузол. Кухонька, де не розминутися й двом, комірчини для взуття й одягу винесені аж до спальні. Два сорок од підлоги до стелі, п'ять поверхів — і жодного ліфта. Зараз ми кепкуємо з цих будинків, але на початку п'ятдесятих, коли мільйони сімей жили в жахливих квартирних умовах, ми були й цьому раді. Краще вже отакі інкубатори, аніж помпезні й потворні палаци, які зводилися по всіх наших містах як пам'ятник одній і тій же людині. Вище од всіх, далі од всіх, в тім числі й од людей.
Батанови жили на п'ятому поверсі.
— Хоч ніхто не ходить по голові, — сказала Оля, дружина Володина, з якою я перемовлявся по телефону.
— І не буде інфаркту, — додав жартома Володя.
Обоє, здається, належали до тієї рідкісної породи людей, які ніколи й ні на що не скаржаться. Життя одне, то навіщо його ще псувати додатковими проблемами? Тим більше що вони вхитрилися так перепланувати квартиру, що вона, ця квартира, мала більш-менш пристойний вигляд. Перебудували своїми руками, а вірніше, руками Володі.
Перше, що впадало в очі, це була стінка. Між двома першими кімнатами. Володя викинув стіну, а натомість зробив щось подібне до величезної, од підлоги до стелі, вітрини. Вкомпонував сухе, химерно переплетене дерево, розташував довільно полиці, заставивши їх не посудом, не кришталевими вазами, а корінням, ретельно обструганим, відшліфованим і полакованим: кожен корінець вражав фантастичним малюнком, це був суціль витвір природи, облагороджений рукою людини. Тут же сяяло й каміння. Розкішні кольори й візерунки агатів, червоний вогонь халцедонів, небесна блакить бірюзи, весняна зелень хризопразів, фіолетовий блиск аметистових друз. Дерево й камінь. Камінь і дерево. З великим смаком підібрані одне до одного.
— Самі розставляли?
— Разом із Олею. Вона в мене художник.
Да-а, нічого не скажеш! У мене втричі багатша колекція, а поруч із цією має вигляд набагато бідніший.
— Де ви ріжете й поліруєте камінь?
Володя підійшов до письмового столу. Натис якусь кнопку, і в полірованій тумбі щось загуло.