То був староста. Він приніс молодиці звістку за чоловіка. Десять років, як його оддали в москалі; десять років, — довгих-предовгих, — вона його дожидала, виглядала, — поки староста не приніс звістки, що її Якова за віщось розстріляно!.. А дома ж він був такий тихий та обхідчастий!.. Молодиця голосила; діти лементували… У Петра в голові помутилося; під саме тім'я, мов хто гарячого жару насипав, пекло-палило… Він без тямки засовався на ліжку, зітхнув, заскреготав зубами… Димом і темнотою заслало йому очі; в ухах загуло-задзенчало. І довго-довго вчувався Петрові здалека гук-крик, убачалося темне курище, пекуче огнище… А це зразу — мов з-за хмари виткнулось сонце — і осіяло темнеє поле. По йому вздовж і впоперек бігали коні; переходили люди; палили з гармат; стріляли з рушниць… Ось несамовито знялася на диби скалічена тринога коняка, захропла, гепнула на бік і налитими крів'ю очима глянула на людей, що повз неї неслися… Он — один чоловік захитався і стовбула з землею поздоровкався, — тремтить, підпливаючи крів'ю. Он — другий біля його, задравши голову вгору, падає нав-зніч, — все дедалі синіє та синіє, закриваючи очі… Он третій, вхопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землі… Чи то поклони б'є? а чи прокльони шле?.. чи прощається з білим світом?.. Злякана коняка, згубивши хазяїна, несамовито скаче полем; з усього розгону наскочила копитом на його голову, — голова, мов горіхова лушпанина, тріснула — шепотіння затихло — коняка промчалася далі… А ось — сунуть люди рівними лавами… Іде лава на лаву, посилаючи одна другій олив'яні гостинці, дишучи огнем та димом… А позаду — наче пекло клекоче: ревуть гармати… гуде та стогне земля… Що се?.. Війна? війна?.. За яке добро так зчепилися люди?.. за які вигоди сипнула одна на другу ся сила людей? За що б'ються?.. кого б'ють? Не помирилися царі за царства, вельможі за панства, пани за підпанства — і давай мірятись силою, хто більше згубить безневинних душ, хто розіллє більше людської неповинної крові… Немає серця — немає й жалю! Що їм до того, що в тій і другій стороні, по городах, селах, хуторах снують, мов тіні, старі батьки, матері, молоді жінки, малі діти, — ламають руки, побиваються, плачуть?! В того не стало сина; в тії — чоловіка, у тих — батька…
Омліло серце Петрове; уста шепчуть молитви і прокльони, прокльони й молитви. Піна — не піна — кривава смага криє запечені уста його; немов хто здавив за горло — захарчав він, застогнав… У голові все переплуталося, пішло колесом, наче після чаду та диму… Серце, — як не вискочить — тіпається, шпарко ганяє гарячу кров по жилах: б'є вона йому у виски, гамселить у тім'я… Петро Федорович зітхнув; ліг навзніч; притих, мов скаменів.
І знову йому сниться — не сниться, — чує він і бачить: на краю великого міста у кривобокій хатині сидять троє. Погляд у них сумний; лице замліле-заросле; одежа убога; тілько то очі й додають краси, — виблискують, як зірки зимньої ночі… Не ведуть вони розмови — веселої, довгої, гарячої; коли-не-коли вирветься, наче з-під землі, одрубне слово: "не можна так… то не життя!.. це гірше каторги!.." Вирветься-роздасться по хаті — і затихне… Здається: ці люди усе вже перебалакали; до всього дійшли; на все поєдналися… Посумувавши отак — піднялися спершу один, потім другий, третій, — вийшли з хати, мовчки. На перехресті стали. Глянули в вічі один одному; мовчки подали один одному руки — і розійшлися в різні сторони.
Петро ще дужче притих, затаїв у собі спертий дух, наче дослухався до чогось… "Це не життя!.. ні!.. яке наше життя?.. що це за життя?" — доноситься до його людський гук, наче реве люте море… Почули той гук високі палати, розкішні будинки — і затіпались від страху… Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукає бунтовиків, що сполохнули замлілі та закльовані людські душі… Куди ховатись? Навіщо ховатись? З чим ховатись? — Похапали, як курчат шуліка… Неприступні мури, чорні кам'яниці прийняли "бродяг" у свій захист… Чорне страховище, як крюк, закрутилося над їх головами… Де вони тепер? Куди їх заділи?.. Ніхто не скаже.-Пропали парості, та не пропав корінь. Настане час — виростуть нові парості; виростуть — і уразять! і прудка Петрова думка забігає вперед… Чи то садок видніє, чи город, чи поле?.. Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина… На високих місцях серед зеленого гаю виглядають, наче з-за хмари сонечко, будиночки — білі, чисті та ясні… Кругом їх по садочках бігають дітки, бавляться веселими іграшками. Старі, дивлячись на дітей, і собі радіють; а голоси веселих пісень молоднечі, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами, проймають усе повітря… Чиї ж то садки розкішні? чиє поле родюче? будинки веселі? Чиї?.. А сонце чиє?.. чия земля?.. Хіба воно не всім рівно світить і гріє? Хіба воно не для всіх однаково родить?.. Хіба не кожному треба заховатись від холоду, від лихої негоди?..
Петро Федорович розкриває очі, підводиться… Червоний світ через вікно ллється на хату, освічує непривітні стіни, переписує візерунками чорну долівку, стрибає по йому, по його убогій постелі, а вгорі чорніє гострими кігтями вікно… Він зразу заплющив очі — і, як куль соломи, упав знову на ліжко… Задавлений плач, глухий болізний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених уст понеслися по хаті, бились об холодні стіни, слались по чорній долівці…
Як підбилось уже геть яснеє сонце, упустили сердешну матір у двір. Пішла вона у смотрительську і, вся тіпаючись, подала бумагу.
— Привести! — гукнув смотритель і почав ходити по хаті.
Пройшло п'ять хвилин… Господи! які-то вони довгі для матері старої!.. Ось щось за шелест почувся на дворі… Немощна мати! одверни, закрий очі!.. Двері розчинилися — і в хату ускочив, озираючись на всі боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на розбишаці; він нею обгортується, мов ховається від кого. Лице — сухе і чорне — тремтить, ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить та корчить… Очі горять, неспокійно гасають; голова нечесана, закустрана.
— Сину мій! дитино моя! — углядівши, скрикнула мати — і кинулась до Петра.
— Цсс… — ховаючи в сірячину голову, одказав він. — Чого ти? хто ти?..
— Хіба ти не пізнав мене, Петрусю?— запитала жалібно мати.
— Не кажи мені любих слів, — скрикнув він, визвірившись. — Чуєш?.. Чого ти прийшла сюди… Що та хочеш від мене?.. У мене усе забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?.. Я по очах бачу, що ти добра людина. Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?.. Кажи: не скажеш?.. Ні… ні… я бачу… По очах бачу, що ти не скажеш… Ти добра людина… Чуєш же?.. Слухай: були в мене батько та мати… Ти моєї матері не знаєш? ні?
— Хіба ти не пізнав мене, Петре? — з плачем вимовила мати.
— Ні-ні… не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер і караюсь за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене учила. То — страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?
— Батько твій дома.
— Правда твоя… А що він робить?
— Мучиться не згірше, як і твоя мати, — плаче стара.
— Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив колись… Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив… Чуєш, не любив… Я мучив її… еге… мучив! Тепер се в моді… Чуєш?.. Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!!— скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.
Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем — і… як сніп, повалилася мати додолу.
— Ге-е-е…еть! — скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.
— Виведіть його! — крикнув смотритель на москалів.
Двері розчинились — і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два москалі, що привели його.
— Води! — скрикнув смотритель. — Води! помочі старій!
Принесли води, — збризнули, — ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули в рот води. Забулькотала вона у горлі, — стара похлинулася, здригнула — і розкрила очі.
— О-ох! — мов з-під землі, вирвалося з її груді. Ще раз збризнули на неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова в неї, наче в п'яної, хиталася, не держалася на в'язах.
— Підведіть! — скомандував смотритель. Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни й тяжко зітхала.
— Матушка! а, матушка!— обізвався молоденький москаль.— Напейтесь водицы.
— Ох… о-ох! — стогнала стара. — Сину мій… сину!..— сльози градом котилися з очей.
— Водицы испейте, матушка! — умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.
— Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. — ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
— Їдьте додому! — сказав смотритель.— Що ж вам тут робити? Ви бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, устала — й ледве-ледве подибала до порога.
— Провести! — гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.
— Эй, ты! как тебя зовут? — гукнув москаль на машталіра.
— І досі Іван. А що? — озвався той.
— Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван підійшов і взяв стару під другу руку.
— Не выдержала, бедная мать!
— Зомліли? — спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
— Що ж мені робити з нею? — питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
— Вези, брат, домой, — одказав москаль.
— Куди ж ти її повезеш?
— Домой. Известно.
— Як же її повезеш таку за сотню верст? — безнадійно мовив Іван.
— Сотня верст! Да, брат, далеко!
— А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! — скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки повозка не окрилася з очей…
— Вот, брат, каковы бывают дела на свете! — промовив він до насупленого часового.
— Мати? — понуро спитався той.
— Мать! — зітхнувши, відказав москаль і скрився за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт.