Не такої йому ждалося волі. Воно ждало за свою вікову працю шматка дарової землі. Йому, правда, й давали, тілько стілько, щоб аби з голоду не пропасти, та й за ту закервували таку плату… Кріпацтво не хотіло такої землі, котру у любого дешевше можна було купити, воно не думало, щоб така неправда повинна була вчинитись, що їх горе, їх болі дійдуть же до того, кому про те треба знати, воно надіялось. Надія — велика дурисвітка, наче на цепу держить чоловіка. Не будь її — певно, не було б того горя, яке часом приходиться переживати. А вона — це горе зуміє скрасити і злиденну долю прикриє, хоч латами, хоч жданням. І на сей раз кріпаки, укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками, ждали…
Вони бачили, як один за другим панські маєтки занепадали, великі степи неорані, несіяні пустували…— Отже даремно земля пропадає, а ми б її, як квітку ту, причепурили… Та не нам вона — не наше, — зітхнувши, казали вони і ждали… З того ждання виросли, кому треба було, великі бучі.
Горішанам не привелося ні ждати чого од волі, ні бунтувати. Вони все, що можна було, одібрали. Панич обдарив їх огородами, а землю прийшлося їм викупляти. їм сказали, що вони тепер уже общество і повинні вибрати собі виборців: старосту, зборщиків, десятників. Ніхто не знав, нащо той староста, нащо ті десятники, зборщики, як і кого їм вибирати. Мировий їм поміг.
— Хто у вас був прикажчиком?
— Йосипенко.
— Ну, от вам і староста, — сказав він.
— То це знову панщина вертається? — обізвалося декілька голосів.
— Яка панщина? Панщина вже не вернеться! Ви крестяне-собственники.
— А нащо нам отой староста?
— Щоб порядкував між вами. Коли нужно від мене що вам наказать — не всіх же кликати вас. Старості я й накажу.
— То хай буде Йосипенко старостою.
— А плата ітиме йому за се?
— Ні-це безплатно.
— Ну, то хай він буде. Він чоловік заможний. Коли Який день прогуляє — йому нічого.
Записали Йосипенка старостою. Заможнішого вибрали зборщиком, щоб податки збирав та носив у Казну, а за десятників довго балакали і прийшли до того, що десятникам або ж плату положити, або ж усім по черзі виправляти цю одбучу.
Хтось пораяв був кривоногого Хомку.
— Хомку? — викрикнув хтось.— Куди йому? Зайців тілько ловити?!
— А що ти думаєш? Хіба такий зайця не дожене?— жартував другий.
— Де тобі дожене, ще й випереде. Громадяни реготались.
— Нам такого прудкого не треба — забіжить без Вісті!
Так і не привелося Хомці десятникувати. Громада присудила кожному одбувати десятникування по черзі.
Василь здивувався, коли, надійшовши додому, йому жінки розказали про сход, кого куди вибрали.
Василеві було найдосадніше, що Йосипенка вибрали старостою.
— Не знайшли чеснішого, прямішого чоловіка. Злодія одібрать, га? Ну й голови! Не дався їм узнаки Йосипенко, прикажчик. Разом уже було б його назначити і зборщиком, щоб харлав мирянські гроші.
— Чи чуєш, Василю, — сказала Оришка, — не наше і не нам! Самі вибрали-хай самі і справляються. Нам коли б льготу прижити — запишемося у міщани. Там і податки менші.
Василь не унявся; у його була інша думка — "Чого нам у міщани лізти, своїх кидати. Уже коли тут бути. — то разом з своїми ярмо тягти".
І він пішов по деревні ходити та вибори славити.. Кожен сам на сам, балакаючи з Василем, судив громаду.
— От ви всі однаково кажете! А що ж у громаді, казали? Чи не самі вибирали?— гарячився Василь.
— Нема у нас такого, щоб нами водив, був за ватажка. Посредник сказав — Йосипенко, — ну і Йосипенко. Та й те вп'ять. Не знали, які обов'язки.. Хай вислуже свій строк — роздивимось, побачимо.
До Йосипенка хоч не швидко, а дійшли ті Василеві гомони.
— І яке йому діло? Що він між нами? Жидівський наймит! І знав би свого жида, а не ліз, куди його голова не влізе.