На брехні собачі вибігла на рундук ще заспана, нерозчесана й невмивана Наталя. Кругле личко її горіло здоров'ям і краскою, чорні очі застилало просоння своїм м'яким килимом, вони були у неї чорні, як вугіль, здорові, як ягоди, і м'які, без іскорок, як оксамит.
— А чого вам треба? — спитала вона приїжджих.
— Іван Микитович тут на кватирі? — запитав панич.
— Тута, ще сплять.
— Куди ж до його йти? — знову пита панич, зіходячи на рундук і кидаючи цікавий погляд на Наталю.
— Сюди. Тілька кажу, що ще сплять.
— Сплять! — підбираючись під голос Наталі, передражнив панич і ущипнув її за руку. Наталя одмахнулася й трохи не заїхала панича по виду. Від замаху просоння її зразу сплинуло, лице загорілося гнівом і в чорних очах зажевріли скалочки.
— Ось нуте! Так і дам! — скрикнула Наталя, замахуючи кулаком.
Панич того не чув. Він уже побрався у сіни, а разом за ним і парубок з саком.
Іван Микитович ще спав, як панич увійшов у хату й зірвав з його ковдру. Іван Микитович широко розкрив очі.
— Петро! — скрикнув він, схоплюючись. — Де ти взявся?
— Іване? — промовив приїжджий, і кинулись один одного обнімати.
— Сідай же та спочивай, поки я вдягнуся та умиюся, — каже Іван Микитович.
— Та й мені з дороги треба умитися... Ще десь мій машталір з саком.
Панич кинувся до дверей, а парубок у двері.
— Ага, сюди, сюди! Став отут коло печі... Парубок поставив сак і мав був іти.
— Постій, Грицьку. За те, що віз бережно, на тобі на могорич, — промовив панич, даючи парубкові копу з шагом.
— Спасибі вам, — подякував той, низько вклоняючись, і вийшов з хати.
Паничі почали чепуритися, вмиватися та прибиратися. Прибравшись, вони посідали коло столу, зажидаючи самовару, й почали розмову.
Приїжджий був середульший син Ливадного, старший від Івана двома роками. Глянувши разом на обох, не можна б було нізащо назвати їх рідними братами, одного батька, однієї матері. Іван низький, наче сутулий, блідий, сухий, завжди похмурий, задуманий. Петро середнього росту, бравий, широкоплечий, краснощекий, при здоров'ю — воно у його так і грало, — і в постаті вертлявий, і в погляді веселий, і в розмові шпаркий, жартовливий.
— Яким же се ти побитом, брате, завітав у наші краї? — питає Іван Микитович.
— Довга річ, брате, усе розказувати. Приїхав у суд по ділу. Коли виграю, заживемо на всю губу, коли ні, то пропаду, як собака. Діло ведеться за двадцять тисяч, що зазичила у мене одна пані.
— У тебе зазичила? — розкриваючи широко очі запитав Іван Микитович. — Де ж ти взяв таку суму?
— Та вже де не взяв, то моє діло.
— Та як же? Та що ж? Я нічого не второпаю!
— Гм, — мугикнув Петро Микитович і якось сумно спустив голову вниз, — у нас там була одна поміщиця Красовська, удова, не молода вже. Не знаю, чи був у неї коли чоловік, чи не було, бо вона про його ніколи не згадувала, а проте все вдова та й вдова. Так її всі і в місті звали. Завжди, бувало, набере низку паничів та й водиться з ними. Я, ти ж мене знаєш! Зараз одбив від неї всю ту шушваль, що швендяла коло неї та оббивала пороги: все ж, бач, секретар у поліції, молодий і — не взяв мене враг — показніший таки від якого там столоначальника! Одначе я вперед заїхав, почну тобі спочатку. Тільки що ото я приїхав, показався між люди, бачу — удова носила мені бісики очима: то, як сучка після ополоника, засвітить ними, то облизується, немов чого солодкого поїла, то задумається, кусає кінчики пальців, немов тая маленька дитина, то пускає очі під лоб і зітхає глибоко та тяжко... Бачу я те, питаю: що воно за пані? "Вдова, — кажуть, — багачка". Ага! Коли вдова та ще й багачка, треба замотати. Закрутив, знаєш, я уса, ходжу по хаті, носа задравши, тріпну волоссям, поведу розмову звисока, там і зиркну скоса на неї. Вдова моя й рота роззявила та слуха... Одначе, думаю, підожди ще трохи, підстрелю я тебе ще дужче!.. Був бенкет. Я йду, і вона там... Музика грає, молоді крутяться, танцюють, а вдова моя з мене й очей не спускає. Я до неї, запрохую танцювати, пішла відразу. Танцюю, а вона мені голову на плече дожить та скоса поглядає, як не з'їсть очима, та так зітхає! Протанцював я з нею, посадив. Другі підходять, запрохують. "Утомилася", — відказує. Я знову до неї, іде. Еге-е! "Тепера ж, — думаю, — можна й до діла!" Протанцював, посадив і сам сів коло неї та й почав їй бісиків пускати. "Чому ви ніколи до мене не зайдете?" — питає. Ага! "Коли так, — кажу, — то й зайду". На другий день зараз і зайшов та незабаром і зовсім там оселився. Добре мені, як сир у маслі купаюся. Тут тобі, брате, лакеї, слуги, дівчат повен двір... Розкіш, та й годі! За дівчат тільки й сердилася... Не одну, брате, бувало, остриже, дьогтем голову обмаже, на конюшні виб'є та й спроваде на село, а до мене день або два не говорить. Мовчу й я. А потім знову помиримося й знову по-давньому заживемо! Так аж до прошлого року жив. Торік вона повесні поїхала якось на гулянки, на річку. Поїхала та й перекинулася, а холодно ще було... Раз злякалася, а вдруге замочилася, занедужала, злягла. Бачу непереливки: лікарі кажуть — не перенесе... Я до неї. "Невже ви мене, Мар'я Іванівна, забудете? Ви як умрете, то син приїде та й прибере до рук усе". А в неї був син, старший від мене, котрий як раз наїхав, то й її вибив — хвалилася сама — і після того ні разу й звістки не подавав. Вона зітхнула. "Може б, — кажу, — ви поки що хоч вексель дали?" Знову вона зітхнула й заплакала... Я зараз за папір (а в мене вже й папір був наготовлений); настрочив на двадцять тисяч та до неї, несу перо і чорнило. Підписала й не дивилася. Як підписала, я вексель у кишеню та від неї, загуляв собі. А вона щось на третій день і умерла! Як умерла, зараз кинулися все описувати та печатати, а я — вексель: а подавай мені гроші!.. Усі аж руками розвели... "Підлог! підлог!" — закричали. А тут і син приїхав, став предводителя питати... Пішла, брат, перепалка! Мене трохи з служби не кишнули, та, спасибі, справник заступився. Пішло, брат, діло... Виграю — заживу, а ні... Та вже ж: хоч пан, хоч пропав!
Іван Микитович мовчки слухав і сумно поглядав на брата. "Невже він брат мій?" — миготіло у його в думці, і аж мороз пробігав у його поза спиною.
— Що се у тебе за дівчина?.. Вогонь, а не очі! — перебіг Петро Микитович на іншу мову, побачивши, що брат мовчить.
— Дівчина? — спитав понуро Іван Микитович, і серце в його стукнуло. — Яка?
— Тут, у дворі.
— То хазяйська дочка Наталя.
— Що ж ти? — запитав Петро Микитович, засвітивши очима.
Іван Микитович глянув на брата і, мов зляканий, спустив очі.
Серце у його ще дужче застукало, повернулося так болізно.
— Халява ти, як я бачу!.. — скрикнув Петро Микитович. Брат мовчав і тільки зблід на виду.
— Що, у вас рано зіходяться на службу? — знову перемінив Петро Микитович розмову.
— Та так, як і всюди.
Розмова не йшла далі. Іван Микитович ходив по хаті та посвистував. Попивши чай, вийшли разом з дому. Іван Микитович потяг на службу, Петро Микитович по своєму ділу.
Іван Микитович насилу висидів свої часи на службі, немов текли вони не днями, а віками. Нетерплячка його пекла, як згага, у думках носилося чорним вороном темне почуття якогось лиха... Вийшовши з служби, він не ходою пішов, а підтюпцем побіг додому. Тихенько увійшов він у сіни і став під дверима своєї хати. Звідти доносився голос братів:
— Я вам сережки золоті куплю, перстень на руку... Добре?
Іван Микитович миттю відчинив двері і трохи не впав...
На колінах у брата сиділа Наталя, почепившись руками на шиї і схиливши голову на плече. Вона була не то що задумана: в очах грала тиха радість, личко горіло, як у вогні, а зітхання — поривчате, тяжке. Петро Микитович гладив її по гарячій щоці рукою.
Зуздрівши Івана Микитовича, Наталя порвалася скочити, та Петро Микитович задержав.
— Не лякайтеся! Не бійтесь! — казав він, не пускаючи її з рук.
— Пус-с-тіть! Пустіть! Обідати час давати, — прохалася Наталя. Іван Микитович, скоса глянувши, почав роздягатись. Серце його наче молотком било у груди, він не міг слова вимовити.
Петро Микитович випустив Наталю і почав розмову з братом.
— Одначе довго ж вас задержують. У нас се вже давно б пообідали. А я, брат, справився: діло гаразд іде. Пообіцяв секретареві двісті рублів — нічого. Каже: коли піймали у руки, то не випустимо!
Іван Микитович, мов сонний, слухав, слова неначе здалека прилітали і пролітали, розмова рвалася... Пообідали, полягали спочити, засмаливши папіроси.
— То ти на скрипці граєш? — спитав Петро Микитович, водячи очима по хаті і побачивши скрипку на стіні.
— Граю.
— Вивчився?
— Та так, трохи...
— Добре трохи? — ускочивши у хату, защебетала Наталя. — Іван Микитович так грають, мов словами говорять!
— Ану, справді, заграй, я послухаю... Заграй, Іване! — прохав брат.
Іван Микитович зняв скрипку. Довго-довго він її направляв, рвучи часто струни, чого з ним до сього ніколи не траплялося. Ось таки направив: ударив смичком раз, удруге, провів вподовж струни, струна випустила такий тяжкий та вразливий голос, що у Івана Микитовича заблищали сльози на очах і трохи не впали додолу, рука затіпалася, скочила... Гляне — Петро Микитович уже заграє з Наталею. Зо зла надавив він смичком на струну, струна лопнула, і гучний бренькіт пробіг по хаті, усіх полякавши...
— Ні, не заграю, — сумно вимовив Іван Микитович і положив скрипку на стіл. Сам ліг на ліжко, одвернувшись до стіни. Наталя, запримітивши се, зараз юркнула з хати.
— А гарна, брате, дівчина оця Наталя! їй-богу, хороша! — мовив чуло Петро Микитович до брата.
— Суч... — трохи не бевкнув Іван Микитович, та здержався. Петро Микитович, полежавши трохи, почав розказувати про своє життя, про бенкети, танці, співи.
— Як я тільки співаю, коли б ти чув! Куди не появлюся, зараз мене просять співати. Панянки так і в'ються коло мене та у всьому догоджають... Постій, я тобі заспіваю. Яку б то? Ну, хоч "Нащо мені чорні брови..."! Шевченкову — знаєш?
І почав... Голос його, молодий, дзвінкий та гнучкий, так і лився, так і розливався, перегинався у сто крат тонів, заходив глибоко в душу тихою тугою, то уражав серце лементом горя, яке почувалося в пісні.
Співання те вразило Івана Микитовича. Миттю він скочив з ліжка, вхопив скрипку і на трьох струнах, спершу несміло, а далі все Дужче виводив тяжку тугу, поки не розлився гірким плачем зрадженої дівчини.