Нелегко "викручуватись" Домінго Вердхелету.
Ми познайомилися в Буенос-Айресі, в Товаристві культурних зв'язків з СРСР. Домінго зрадів "землякові" й після вечора запросив мене до їхнього робітничого клубу.
— У нас сьогодні виступатиме художня самодіяльність, — сказав, певне, щоб більше мене зацікавити.
Довго їхали його бувалим у бувальцях автомобілем, кружляли бічними вулицями, аж поки, десь за годину, опинилися майже на околиці величезного міста, в тихому завулку, серед одно-двоповерхових будинків. Невеликий дворик, складського типу приміщення, повно людей. Старші, молодь, діти. Старші за столами, за чашкою кави чи склянкою чаю, пепсі, віскі... (Було саме різдво). На сцені молодь завзято витанцьовувала "Козачка". Гули дерев'яні підмостки, клубами здіймалася пилюка, голосно грав програвач. Хто дивився, захоплювався, хто розмовляв — просто, вільно, по-сімейному. Домінго відрекомендував гостя з України, це зацікавило, хтось попросив розказати "як там, на рідній землі".
Їм дуже хотілося показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешній хор, познайомився з його керівником, Григорієм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства "Україна", що в Києві. За його непримітним знаком співаки — вони, виявляється, сиділи тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорі, на сцені...
Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентина, Буенос-Айрес... Далека чужа сторона і рідні, близькі люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, і — пісня, вкраїнська пісня на березі Атлантики, під Південним Хрестом... І співали її українці, білоруси, латиші, яких об'єднала доля. І співав її іспанець Хуан, який не розуміє по-українськи ні слова, а пісню от зрозумів, збагнув, осягнув. Є одна пісня, пісня світу, як назвав її Пабло Неруда, пісня трударів. Вона складається різномовно, але звучить однаково.
— Передайте в Радянському Союзі, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.
Скільки сліз, розпачу й надій за цими словами! Уже, гадалося, кінець, Західна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно — війна, Україна в огні, Росія в огні, Білорусія і Прибалтика... На допомогу, брати! Грішми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рідні ж там, свої.
— Ая, то була справді патріотична акція, — каже Домінго. Він трохи забувся буковинської своєї говірки і тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. — Якби нас, — він має на увазі українські товариства, — не заборонили, можна було б зробити більше.
— І моє ремесло стало в пригоді, — розповідає його товариш Євген Бойко, кравець. — Шив що міг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, піджаки. Всіх розмірів. Комусь знадобилося, хтось зносив.
Я багато чув про цих людей на дорогій для мене Волині, Поліссі, в Галичині, на Буковині! Про їхню недолю, поневіряння за океаном... І ось вони і їхні діти, онуки — поруч. Низький уклін вам, чесні трударі! Це ваші руки роками розчищали тут ліси, орали перелоги, сіяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нині, пишається Аргентина. Честь вам і хвала! Що не забули рідного слова, рідної пісні, материнського візерунку на рушникові, звичаїв народних. Не забули землі батьків своїх... І що в чорні дні воєнного лихоліття подали їй руку допомоги. І за Шевченка та Пушкіна, за Лесю Українку та Франка, чиї імена живуть у ваших добрих серцях. Спасибі!
Тихо стало. Діти сиділи на колінах у батьків... Що думалося літнім людям тої хвилини?! Тим, котрі ще пам'ятають страшну дорогу за океан ("...заки море перелечу, крилоньки зітру..."), і тим, хто тільки чув про країну Дніпра, Бугу й Дністра, але ніколи не бачив, не чув її солов'їного співу, зозулиного кування, не бачив її росяних ранків... Що їм думалось?..
Потім їздили нічним Буенос-Айресом, дивилися на вогні широчезної тут, у гирлі, Ла-Плати, милувалися Південним Хрестом, що мерехтів над нами й нагадував про далекі краї, земні й неземні, і про людей, цих дивних істот, що не змогли запримітити в ньому чогось іншого, а тільки хрест, знамення початку й кінця нетривалого свого на цьому світі буття.
Аргентина. Яка милозвучність голосів! Яка просторінь! Запахущі евкаліптові гаї, неозора пампа, де круглий рік вигулює на природних випасах худоба, річки й озерця... І прибій океанської хвилі, і дужий порив солонуватого вітру при березі. І знамените танго...
— На наше зібрання можуть ввірватися, розігнати, когось арештувати, — розповідають активісти Товариства дружби.
— А скільки разів нашу невеличку друкарню громили! — зітхає Домінго...
Зате тут можна вільно купити спогади вцілілих від справедливої кари есесівців (їх чимало на цій землі), біографію і зображення фюрера, навіть залізні хрести, каски, фляги, ремені з масивною металевою пряжкою. ("Gott mit uns!"), що їх на всякий випадок прихопили, тікаючи із свого лігва, фашистські недобитки. Любо їм вдалині від освенцимів, дахау, бухенвальдів милуватися отим головорізьким знаряддям. Любо й безкарно.
— Як там Сталінград?— цікавився один з торговців антикваріатом. І гнилозубо вишкірився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий і товар мій в ходу.
Камініто — коротенька вуличка в районі порту. Низенькі цегляні будиночки, мініатюрні балкончики, з яких просто на людей звисають старі килимки, кілька вуличних художників... Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених —"сумна думка, яку танцюють". Можливо, саме тут, у порту, де нині догнивають старі, негодящі вже судна, зійшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрів такої ж долі сеньйориту і вдвох вони вперше протанцювали свій смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, — танець припав до душі, його підхопили й понесли по світу. Танго танцюють всюди: у нічних ресторанах і кафе, на естраді, під час гулянь.
Танго, що стукає в груди народу...
Танго, що його танцювали на вулиці мої тітки,
Робітниці тютюнової фабрики,
З хлопцями, що повертались із взуттєвої фабрики..
Справжнє танго!
Ці слова написав видатний аргентинський поет Рауль Гонсалес Туньйон. Туньйон, який на початку п'ятдесятих побував на Україні, захоплювався українськими танцями й піснями, поезією Шевченка, написав "Пісню про червоний галстук піонерки", нарис про Київ.
Ель Параїсо — в перекладі означає рай. Райська місцина. Це кілометрів за сімдесят від столиці. Гарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз містечка і невеличкі села (пуебліто), поля в різнотрав'ї, крамниці над дорогою, переважно господарські, з широким вибором товарів. На узбіччях сила-силенна будяків—розкішних, буйних. Один поворот, другий — і автобус мчить неширокою, обсадженою гігантськими евкаліптами дорогою, схожою на алею, і приводить до старої, колоніального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрі. Колись, розповідають, це був гарний маєток, про що, до речі, свідчить і садиба — простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квітниками, а потім власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке місто відтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тільки останніми роками її прибрали до рук спритні організатори різних розважальних заходів. Тут традиційно влаштовується кореро — кінно-спортивні змагання, в програму яких входить і приручення диких коней. Чимале поле — іподром, довге накриття, під яким стоять столи, лави, споруджено підвищення для естради; торгівля сувенірами, вином; катання на конях... Тут же, під відкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться — пахощі на кілька верст! Обід, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо... просто перед нами, за кілька метрів, на отих підмостках, з'являється пара — він і вона, — звучить гітара і звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зіллються, перетворяться в одно — настільки синхронні, чіткі, природні їхні рухи, міміка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, — все тіло, до найменшої своєї частинки. Працюють то віртуозно плавно, м'яко, то враз поривчасто, рвійно, розвихрено. Світ пристрастей, надій, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, відчувати. Так можуть захопити хіба що "Гопак" у прекрасній інтерпретації Павла Вірського або, приміром, запальні кавказькі танці.
А на полі, просто під палючим сонцем, уже почалися кінні змагання. Між іншим, далеко не кращі від наших — донських, кубанських чи й казахських. В Алма-Аті я одного разу бачив змагання куди багатші на трюки. От хіба що приручення диких коней вражає, це справді нове. Коня виводять на середину поля, куцо припинають до стовпа, зав'язують очі й починають споряджати. Це чимось нагадало мені, як у нас молоду збирали до вінця. Я, звісно, зовсім не хочу образити чарівну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сідло, так ретельно підганяють та припасовують, таку надівають оброть, що мимоволі напрошується це порівняння... Коняка стоїть покірна, здається, з усім згодна, навіть з утратою недавньої волі. Аж шкода її. Та воно так тільки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зірвано з очей шори, і... Отут уже від порівняння відходжу, тут, звичайно, нічого схожого нема. Кінь зривається, мов оглашений; ані сліду від його недавньої покірливості, він гарцює, присідає, стає дибки, крутить головою, крупом, б'є хвостом. Буває, під час такої церемонії і гинуть, нинішні змагання, виявляється, й присвячені пам'яті наїзника, що торік знеобачки попав під копита розлюченого дикуна... Приборкання триває недовго, кілька хвилин. Жокей або втримується, і тоді йому влаштовують овацію, або ж, побачивши, що йому непереливки, товариші підхоплюють його під руки, а кінь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Сміх, вигуки... В такому разі краще, звісно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзників поразка і вважається явищем нормальним, однак публіці аби поглузувати...
Одного вечора в клубі Товариства культурних зв'язків з СРСР ми говорили про літературу. Радянську й латиноамериканську, аргентинську. Це не був диспут чи заздалегідь спланований офіціоз, — звичайна товариська бесіда.