Дуже добре сказав автор. Я, Коментатор, ухвалюю його повість.
____________________
(Далі на 42 сторінці надруковані три сатиричні вірша Леоніда Грибінки "З "Кривих усмішок"".)
________________________
(Сторінки 43-46).
ІНТЕРМЕДІЯ
Я Ібн Рошд, прочитав пісню Леоніда Гребінки. Я бачу, що писано в ній про мулів*, і тепер я розповім дещо про самий кінокефальський народ. Насправді, якби ти, о сине Матерії, зрозумів отакі слова:
"Зрікся старих традицій,
в них же застрявши добре.
Потім шукаю позицій,
Втративши обрій",
– не знаючи нічого про кінокефалів і які серед них бувають люди?
Населення там поділяється на шейхів (більшість яких кінокефали потопили в Евксинському Понті[6], бедуїнів, ремесників і мул[7]. Шейхи найбільше торгують у базарі, бедуїни орють землю, ремесники керують державою і виробляють машини та приладдя, а мулли (істоти, що походять від схрещення ослів з кобилами) не роблять нічого, а тільки моляться.
Одрізняються ці категорії між собою способами мислення.
Шейхи мислять так: всі способи жити є добрі. Торгувати є один із способів жити, ergo торгувати добре.
Як бачите, о сине Матерії, шейхи уміють мислити. Вони не вміли хазяйнувати, і за те їх ремесники понайбільше потопили в Евксикському Понті і в його затоках. Але мислять вони приблизно так, як розповідав Стаґіріт, і, знайшовши велику тезу, підпорядковують їй малу, а потім роблять висновок. Для того, щоб вони торгували в міру, ремесники приставили до них особливих херувимів і серафимів, що звуться фінінспектори.
Знову, як ти бачиш сам, о сине Всесвітньої Матерії, і бедуїни мислять так, як заповідав великий Стаґіріт. Правда, що вони не вживають повних силогізмів, а за браком вільного часу користуються скороченими ентимемами.
Ремесники міркують так:
– Той, хто не робить, хай не їсть. Шейхи не вміли робити. Нехай тепер солону п'ють воду в Евксинському Понті.
Або ще й так:
– Той, хто робить, нехай той керує. Ми робимо, нехай же ми й керуватимемо.
Тобі видно, о сине Матерії, що ремесники уміють мислити цілком логічно. Але ти помічаєш, крім того, в їхніх міркуваннях ще один елемент, і це є слово "нехай".
Ремесники, зробивши висновок, негайно той здійсняють. Вони не кажуть: "той, хто не робить, той не мусив би їсти", а просто заявляють: "хай не їсть!"
І з тим у згоді чинять.
Мулли ж, хоч вони й пишаються своїм походженням від найрозумнішої тварини і взивають себе "ті, що розуміють"[8], але вони не мислять зовсім. Вони тільки ремиґають. Кожен з них, як співав співець:
"Зрікся старих традицій,
В них же застрявши добре,
Потім шукав позицій,
Втративши обрій".
Недавно я, Авероес, мав розмову з одним муллою, засмаженим на сковороді. Хоч до нього додали сметани, олії, цибулі і сала, та все ж Сатана не міг їсти мулячого м'яса, тож його викинули з сковороди на пекельний смітник, де він почав писати пальцем на багні дисертацію про величезне значіння мулів у господарстві.
"Мулло, – сказав я в вікно своє, що виходить на пекельний смітник, – ти погоджуєшся з тим, що ви, мулли, нічого не робите?"
"Так, я погоджуюся з цим", – одповідав мулла, – знайшовши на смітнику сторінку творів Бєлінського і жуючи її.
"Добре, мулло, – сказав я, Авероес. – Тепер кажи: ти погоджуєшся з тим, що той, хто нічого не робить, непотрібний".
"Так, я погоджуюся з цим", – промугикав мулла, ремиґаючи дві глави з євангелії і збиваючи хвостом мух із свого заду.
"Добре, мулло, – сказав я, Авероес. – Значить, ти погоджуєшся і з тим, що ви, мулли, не потрібні?"
"Ні! – заревів мулла, обслинюючи старе видання "Історії Інтеліґенції"", – з цим я не погоджуюсь".
При цьому він хвицьнув задньою ногою, вибив шибку з мого вікна і – положив велику й дуже еклектичну купу.
"Але ж, мулло, – сказав я, шукаючи в келі батога, – ти допіру визнав, що ви, мулли, нічого не робите, а той, хто нічого не робить, непотрібний?"
"Ну, і визнав, – гудів мулла. – Ну, і тепер визнаю! Так що з того?"
"Значить, і ви, мулли, непотрібні!" – сказав я, Авероес.
"Хто тобі сказав? – рикав мулла. – Де ти це прочитав? Я можу зжувати за один день десять суперечних тез і ні однієї не вириґну. Я можу повірити, що А є Б, і одночасно А не є Б. Я вірю, що бог один і що їх троє, і що бог є і що бога нема. А ти хочеш, щоб я робив висновок з двох тез!"
На цьому наша розмова з муллою припинилась, бо я тимчасом одшукав батога і прогонив його геть від мого вікна. Але, щоб ця істота передчасно не здохла, я щодня викидаю йому оберемок марксової "Ніви"[9], яку він з охотою жере за Марксів "Капітал" і дивується з рідного смаку й запаху. Від вікон його ганяють, бо він жує рушники, об які урядовці обтирають свої руки.
Оця сама всеїдна порода одначе й після потоплення шейхів в Евксинському Понті по старій пам'яті навчає кінокефалят мислити. Засмажені на сковороді і втоплені в корякові води, вони не дохнуть, а тільки стають ще нахабніші. Ремесники, зайняті керуванням і продукцією машин, не завжди помічають їхні фіґлі[10]. Селям алейкюм!
___________________
(Далі на сторінках 46-95 надрукована повість Івана Дніпровського "Яхта "Софія"").
________________________
(Сторінки 95-96).
ІНТЕРМЕДІЯ
Нехай не здивується ніхто, що я, Ібн Рошд, філософ і медік, коментатор Аристотеля, потрапив у літературні критики молодої кінокефальської літератури. І те, що я зроду був араб, і те, що як уже тисяча літ покійний і перебуваю у Пеклі, не заважає мені судити про цю літературу.
Бо я також був суддя, як батько мій і батько мого батька суддя в Севільї, а згодом у Кордові, і краще можу судити про літературу, ніж ті білі мавпи, що звуться "учителі словесности".
Як я довідався з кінокефальських книг, "учителі словесности" – це ті істоти, що поклялися за невеликі гроші любити всю чисто літературу своєї нації, а надто ту її частину, автори якої уже покійники.
Вони присягнули, що коли вони читатимуть хоч наймізерніший твір цієї літератури й такий, що проти Курилихи, то їм усе таки тектиме з рота слина, очі їм будуть д'горі, повіка півзаплющені, борода стирчатиме вгору, як деякий осиковий кіл на могилі цього покійника.
І вони присягнулися, що коли читатимуть твір нового, ще не славетного автора, то слина всохне на їхніх солодійських губах, повіки розтуляться, очі витріщаться, як у давно здохлого і сильно смердючого краба, і борода коливатиметься, як осиковий стовбур при морськім вітрові в десять балів і більше. Так заприсяглися ці люди, і я, Ібн Рошд, називаний від франків Авероес, суддя добрий, винувачу їх кривоприсяги.
Вони читали уваги Курилової і кладуть на них свою руку, присягаючись. Але вони читали також Венгерова, Айхенвальда* і на них також кладуть свою руку, присягаючись. І в розумі їхнім сумирно живуть илжа і правда і не сперечаються між собою.
Тому я, Авероес, сміливо беруся судити про Дніпровського твір "Яхта "Софія"". І я вбачаю, що всі герої, що в ньому є, не герої – а шакали. Навіть сама Софія, і вона розуміє, що всі вони шакали, але сама є тільки стара і люта гієна.
Отож твір цей без героїв, і борода учителів словесности коливається, як осиковий стовбур під морським вітром у десять балів і більше. Коли б вони уміли дивитись, то забачили б у тім творі героя.
Герой той – повітря. Це повітря густе й насичене грозою й пахне потом і кров'ю. У тім паркім повітрі, мов міраж, бовваніє далеко чоловік. Він один – і не один. Його багато. Він війною йде на шакалів. Ще він не людина, а форма – руки, ноги, скуйовджена голова, мідний, але мовчазний язик. Але повітря густе й насичене грозою, і вже в нім народжується людина. І в кінці твору ноги його біжать, руки б'ють і мідний язик гуде, як дзвін у грозу. Герой того твору – грозове повітря.
Я пишу це спокійний і ясний, і я бачу, як в учителів словесности починає цебеніти слина, очі їхні заплющуються, зіходять повіки і борода стає мов деякий кіл угору. Вони починають розуміти. Вони готові розуміти Вони готові вже визнати автора за покійника і присягтися, поклавши руки на його труп.
Але я, суддя добрий, одвожу їхні руки. Він ще не вмер, цей автор. Вам рано ще точити слину! Він ще живе, і я сподіваюсь, що він напише ще багато оповідань про те, як народилася в грозовім повітрі людина, як вона подивилася навкруги й побачила світ, колись чужий, а тепер свій. Селям алейкюм!
_______________________
(Далі на сторінках 97-101 надрукований вірш Олекси Влизька "Саркастичне романцеро").
____________________
(Сторінки 101-102).
ІНТЕРМЕДІЯ
Ти бачив, о сине Всесвітньої Матерії, що Влизько римує "призму" з "рафаелізмом". Але не спіши засуджувати за це молодого і тобі близького Влизька.
Краще придивися, як тепло і міцно сидить у нього непоетичне кінокефальське слово "тимчасово". Як "лотос" римує з "болотом" і вростає в це болото, і знову виростає з нього. Воістину добрі добирає слова цей співець, і я, підіймаючи очі з від манускриптів, з охотою слухаю його співу. І за те, що спів його сумний, не спіши засуджувати його, о сине Матерії. Бо, як вогонь, спалюючи зів'яле листя пальми, гріє пальми твоїх долонь[11], так сумний спів спалює твій сум і з ним зникає. І хіба, навпаки, тобі не хотілося плакати, коли "Культурний побут" смішив тебе невдалим дотепами?* Діялектикою називає це Стаґіріт.
__________________
(Далі на сторінках 102-162 надрукована повість Івана Сенченка "Червоноградські портрети. III. Фесько Андибер").
___________________
(Сторінка 162-163).
ІНТЕРМЕДІЯ
Коментуючи І. Сенченка, Я, Ібн Рошд, мав почати з того, що говорив про річ А. Чужого під назвою "Ясносте". І я не буду повторяти вже сказане. Але тут, у "Феськові Андиберові", знайшов я ще багато інших ідей і знайшов, що оповідач з великою ставиться приязню до бідних бедуїнів і з куди меншою до багатих бедуїнів.