Байгород

Юрій Яновський

Сторінка 6 з 11

Він кинувся наосліп уперед; у вічі йому засяяв промінь прожектора і…………………………………… …………………………………………… …………… ………………………………………………………… ……………………………………

Кіхана ще чує присмак сну. Брови його тремтять потроху – то одна, то друга. Це не справжній сон, коли чоловік пророблює все сам, живе й боліє. Буває й такий сон, його відчув Кіхана, коли перед очима лежить велика книга, і її листає невидима рука. Ти хочеш встигнути прочитати. Ти поспішаєш за пальцем. Герої, як у тумані, встають перед тобою, слово дзвінке й пахуче відчуваєш ти й крізь сон; заздрість і захоплення з чарівного слова і гострої думки найде на тебе – "де в чоловіка хватає сміливості брати такі фарби і розсипати таке дзвеніння?" Сторінка йде за сторінкою, наче йде польовий вихор, гускне небо над головою, почуваєш ти, що спиш, читаєш незрівнянну книгу, і…

…ти раптом знаєш, що герой книжки ти сам. Збоку ти бачиш себе, читаючи книжку. Тут рідко хто може читати далі. Через те, що ти відчуваєш себе лише в найвищій точці книги, там, де сюжет хилиться вже починає до кінця – ти не знаєш ніколи самого кінця книги – сну. Ти прокидаєшся від мурашок, що підуть у тебе під шкірою на голові.

Кіхана ще чує присмак сну і не знає, що йому й думати про такий сон.

11

Ось ми і звели наших молодих, Марусю, панцерника з кулеметами і все – до місця. Ви відчуваєте, що тепер одна лише картина починає стояти на очах? Ми довели всі справи до ранку Великодньої суботи. Цей ранок має стати кривавим днем. Навіть і сонце в ньому зійшло трохи рожеве крізь криваву пару.

Субота розгорталася. Все підготовлено. Ґніт повстання тліє і шипить. Кров нудьгує в тілах, що мають сьогодні нехотя пролити її в землю. Перед тим як повстати, ми пояснюємо історикам, що ми не хочемо цього і не любимо крові.

Посудіть самі, як буйніє весна! Як чорти, лящать горобці – військо нечистого[8]. З бугорків у лощинки, з лощинок у канавки, з канав у рівчаки, з рівчаків у ярки, з ярків у кручі, а в кручах – жах один! – іде сувора вода, бунтує, піниться, кружляє і шумить. І ріка в Байгороді росте, як вагітна. Показує байгородцям, які глибокі сніги лежали на полях, скільки‑то хліба збереглося під ним. Кружляє над містом сонце, і здається, що й не заходить воно, а лише знижується до обрію і знову виходить високо. Короткі ночі. Життя прив'язане до сонця. Все життя наше – поглядати на небо, де мовчки сходить і заходить час, сходить і заходить все швидше й швидше. У старих людей, думаємо, сліпнуть очі, і на небі видять вони одну жовту смугу, як райдугу.

Ми – степовики. Ви бачите, як наша думка по‑степовому йде. Мовчазність степу, лише тріскотіння невгамовних коників, клекіт угорі, як захмарний інструмент. Ми любимо простоту і ясність у речах і розмовах, ми ненавидимо брехню, і шабля наша туго виймається з піхов.

Ми не любимо крові і зброї. Але вважаємо, що першої ніколи не можна мало лити. Або зовсім не лити, або нехай шумить, як ріка, і топить ворога. Зброя нас не вабить. Ми показали, що й без зброї Байгород… але годі про зброю – нас можуть назвати хвальками.

Кіхану розбудив шалений гук дзвонів. Навішала їх на небо скажена рука, купою висять вони – великі й малі, торкаючись один одного, і та ж сама божевільна рука б'є по них з усієї душі. Здавалося повітря важким і текучим. Ніби й дихати всім доводилось звуками. Ніби й нічого вже на землі не залишилось – тільки цей велетенський горішній хаос. Голову ховай, чоловіче. Ти п'янієш від дзвонів, і важкий хміль обволікає твій розум. Ти можеш сісти на брук і мовчки кричати, відкриваючи рота. Все одно твого голосу ніхто не почує. Байгороде, ти став частиною стихії. Вона захлюпнула тебе, як хвиля. Байгороде, відступи трохи назад для стрибка і стій чекаючи.

12

Спокійно йшло по вулиці двоє. Помалу ставили вони вперед ноги, спиралися на них і ліниво бралися йти далі. Вино наче кружляло в їхніх головах, але вони не були п'яні. Спокійна впевненість і трохи байдуже сприймання весни й вакханалії дзвіниць. У них щось із грудей випирає весь час і не пускає туди зовнішніх емоцій.

Що ми бачимо? Невже так може йти Ліза? Кіхану впізнаєш одразу. Він сміється на весь рот. А Ліза – вона, мабуть, і сама відчуває себе вперше такою. З ніжністю оглядає Кіхану. Він їй новий і рідний. Ради Кіхани дала б зараз відрубати палець на руці. Щоки цвітуть рожево. Навіть хода в неї набула трохи лінивої досвідченості. Вона йшла, знаючи, на що ступить далі.

– Здоров, хлопче, – сказав старий байгородець, виглядаючи з хвіртки. Він подивився на всі боки, комусь лукаво підморгнув і зіперся на кінець двостволки, – а в тебе ще така штука в землі лежить. Чого ти регочешся, стерво?

Кіхана ще більш зайшовся.

– Та в мене карабін, а не вонючка, як оце у вас. Нею тільки зайцям хвости смалити.

Хазяїн рушниці знову хитро підморгнув. Його очі зовсім заховалися у зморшках.

– Видать, погода сьогодні буде сонячна.

Кіхана сів на лаву коло хвіртки, де стояв такий оригінал і мисливець. Біля нього сіла Ліза і з приємністю відчула збоку плече його.

– А що, хіба вже вирішили? – запитав Кіхана.

– Не тільки вирішили, а й почали. Зараз їхатимуть вони за іконами до нашої церкви.

– За іконами?

– Ні, за ладаном! На наших іконах мільйони золота й каміння обкладено. Вирішили вони в дорозі не занудьгувати в кумпанії чотирьох королів з дамами, чотирьох тузів і іншої челяді, що йде лише в гурт.

– Байки, може? Брехня?

– А знаєш, що сказано в святих житіях: "Бреши, бреши, – гаразд заверши, під кінець правду скажи та й забожись". От їй‑богу! Мій син ладнає вже багнета до монтекриста. Коли Маруся поїде до церкви…

– Я гадаю, що вона поїде не по ікони, а звільнити своїх, що сидять у сушні біля церкви, – проговорила з двору через плече чоловіка якась літня жінка. Чоловік злякався, заскочив до двору і грюкнув за собою хвірткою. Там він бубонів про щось із жінкою. Потім у щілину знову виглянула його кудлата голова, і він винувато поправився.

– Моя баба інакше думає. Може, вони й за своїми. Та ми їх все одно виженемо з Байгорода на степ і на пашу.

Кіхана засміявся і замовк. Його рука намацала в кишені Лізи щось тверде. Він витяг звідти малий браунінг.

– Для чого це ти, Лізо?

– Я знаю вже, що сьогодні буде стрілянина і війна. А це мені подарував чоловік.

– Хочеш воювати?

– Що мені ікони? Я хочу бути поруч із тобою.

– Дай‑но, я разок із нього випалю.

Бо й було вже куди. З‑за рогу вулиці повернув грузовик. На ньому анархісти і гвинтівки стирчали на всі боки.

– Лізо, заходь до двору, – Кіхана приємно себе почуває, знайшовши досить авторитетного тону для цієї фрази. Його сміх ще не пов'яв зовсім, і обличчя від цього було трохи розгублене. Ледве‑ледве тремтіла губа, як у молодого, гарячого коня.

Ліза скорилася й зайшла до двору, не забувши подивитися в Кіханині очі. Кіхана – руку в кишеню і – назустріч грузовику. Він ішов, а ноги його наче хто тяг назад за два мотузки. Наче в'язли вони в густе болото і важко ними було ходити. Здавалося – він такий широкий, що всі кулі з рушниць обов'язково його не минуть. Свербляче це почуття! І отаке воно завше й у всіх, доки ще не горів порох від розбитого капсуля.

Грузовик повернув із широкої вулиці в цей заулок і одразу застряв. Там було болото. Нечистий бензин давав стільки диму, що утворився швидко синій газ. Анархісти уперто не хотіли злазити і чогось чекали, обкладаючи свого шофера словами, як компресами. Шофер працював ричагами і накачував бензин, гойдався сам, не жаліючи спини. Назад і вперед рвався грузовик, болото летіло з‑під коліс, анархісти не злазили і, як п'яний кордебалет, топталися на місці, вироблюючи неправильні па.

Байгородське лицарство зліталося, мов орли. З‑за будинку – он виглянула голова. Кілька шапок зразу вивершили паркан і світили очима, як ненавиддю. Мисливець із рушницею перебіг під парканом і стукнувся ліктем об ринву. О‑ох! – зітхнули всі, коли побачили, як Кіхана підняв руку з револьвером. "Стріляй, стерво!" – прошепотів йому з‑за паркана мисливець. Кіхана вистрілив. Вибухнула, як ракета, рушниця мисливця. Все це прийняв грузовик.

Реакція була несподівана. Шофер інстинктивно надушив педаль. Автомобіль аж підскочив, рвонувшися з місця. Люди попадали в болото, як риба з корзини.

Гомеричний регіт розлігся навкруги. Сміялися всі, крім анархістів. Сміх завше обеззброює. Та й поки виволочиш свою гвинтівку з болота!

Перша ця перемога дала до рук півтора десятка гвинтівок, кулемета й десяток гранат, з якими їхали анархісти. Так досі й не взнали, за чим вони їздили – по своїх товаришів, по ікони чи по "дурну свою голову, щоб і тієї збутися".

13

Місто одразу загубило свою спокійну метушливість. По всіх дворах почалася стрілянина. Всі стріляли просто в небо, а іноді набиралися відваги – понад парканами. Стерлися грані поміж старим і малим, жіночим і чоловічим, розумним і дурним. Дитина радила батькові, куди стріляти. Юнак, що вважав би раніш за кощунство торкнутися грудей коханої гімназистки, тепер сміливо запрягав її в патронташ без патронів і застібав гімнастерку на її тугих грудях, не відчуваючи електрики.

У цю пору чоловік надягав на голову бриля, на ноги калоші, а решта його одежі могла не виходити за межі гвинтівки, мінімальної кількості патронів і войовничо насуплених брів. Всі б уважали його за пристойно одягненого, з деяким ухилом у грецьку історію. Сам він хіба помітив би відсутність носової хустки.

Такої ніжності до військового приладдя, до гвинтівки, до збройного чоловіка нам ніколи не доводилося бачити ні до цього, ні після цього. Бо тут не на якомусь міфічному фронті, а на рідних вулицях, за очевидну справу клали голови, лили кров перед очима захопленого з їхнього геройства міста.

Ви не знайомі з цим ось мисливцем, його рушниця вибухнула, як ракета, в самому початку бою, пам'ятаєте? Це тепер полковник повстанчого корпусу передмістя Балка. Він не покинув ще своєї рушниці, хоч і має вже більш серйозну зброю. Місце дії – ріг Вокзальної вулиці, що простувала, як показує назва, до вокзалу. Час передобідішній. Реквізит – двоє поранених під вікнами, один забитий щось хоче почути з землі розбитим вухом, Кіхана в ямці тротуару, восьмеро його товаришів аж задрімали на теплій землі і на сонці.

1 2 3 4 5 6 7