Якась малина!..
Сестра Варвара ступала твердо, уперто, немов рвала пута. Зсунула брови, стисла уста і ціпком стукала в землю. Ні разу не стала, не озирнулась. Уся постать казала: далі від раю — ближче до грішного світу...
Позаду — вороги, йшли мовчки, самотні, немов стіною розділені. Навіть їх тіні нарізно пливли по дорозі.
Сестра Юстина була прибита. Не мала сили нічого забути. Вона не забула своєї келії, тісної та тихої, як домовина... Вечірніх тіней, тремтячих від світла лампадки... Малого віконця, яке містило в собі високі гори, і чисте небо, і ясне сонце... прекрасний світ божий... її душа не могла раптом порвати побожних мелодій, чистих і гарних, як янгольські хори. Забути солодкі молитви на кам'яному помості в кутку темної церкви... Чорних сестричок, що йдуть рядами... Усього того, до чого звикла. Що з нею буде? Куди подітись? В широкому, чужому світі, від якого відвикла. Куди веде ся біла дорога, що плете петлі у горах, чужих, невідомих, холодних?
А ліс мовчав. Мовчки йшли сестри, і кожна зокрема несла свої думи.
Раптом щось їй причулось... Ні, то причулось...
Так жалко, так сумно, душа спливає сльозами...
— Сестро Секлето, де заночуєм?
Ласкавий голос... Хто се промовив? Тепло, сердечно, мов сонце вечірнє. То їй почулось...
— Сестро Секлето, де заночуєм?
— Сестричко Марто!..
Невже то промовив до ворога — ворог? Навіть Варвара здригнулась і стала. Вони озирнулись.
Сестра Секлета лежала на грудях у Марти, і чорні плечі її тремтіли від плачу.
— Прости!
— Хай бог простить!..
Юстина глянула на Варвару... Бліді уста в неї затремтіли, як у малої дитини.
У Варвари текли з очей сльози...
Щось важке й болюче підкотилося Юстині під серце, раптом трісло. Зробилось так легко, так радісно, як іще ніколи. Вона стояла і несвідомо шептала:
— Сестричко... сестро...
І це маленьке слово, промовлене так щиро ворогами отут, на дорозі у грішний світ, слово, яке вона тисячі разів повторяла досі холодними устами там, у монастирі, раптом набрало для неї якоїсь незвичайної краси, якогось особливого тепла і співало в душі, як пісня.
Вона немов уперше промовила: сестро... сестричко...
Воно їх єднало краще, міцніше, як досі... Від нього розступались чорні бори і не страшним став той невідомий, далекий, той грішний світ...
Всім стало легко. Всі обіймались.
— Сестро Секлето!.. —Сестричко Марто...
їм усім хотілось якнайчастіше казати те нове слово, мов тільки знайдене, просте і рідне.
їм усім хотілось узятись за руки і йти так далі, в згоді й спокої...
— Сестро Юстино...
— Сестро Варваро...
Сонце ховалось за гори, і чорний морок вставав із мертвих борів. Та то байдуже, бо вони знали, що там, у долині, куди простують, світить іще сонце та б'ється хвиля живого життя...
Серпень 1904 р.