Відьма

Михайло Коцюбинський

Сторінка 2 з 5

Ну, що їй з тих густих, соболиних брів, що зрослись докупи та високо знялись над очима, як два орлячі крила у вільному розмаху? Сова, чиста сова! Навіщо їй ті розкішні довгі коси, пиха і гордість дівоча, миті, чесані й плекані з таємними дівочими надіями, коли ті коси анітрохи не скрашали молодого, а проте, як старе, зморщеного обличчя.

Часто, знесилена муками безпомічної розпуки, з мокрим од сліз обличчям, з розпущеними косами, німіла Параскіца десь в кутку на лаві. Потиху, непомітно, на місце розтопленого слізьми жалю, прилітали солодкі, цілющі мрії. Вона, як царівна-жаба в казці, скидала з себе бридку шкуру і з’являлась у всій пишноті молодої краси, висока, струнка, з білим, як крейда, чолом, а ясними, мов зорі, очима, щаслива, повна протилежність дійсності.

В її серце, як сильна вода хвилями, било кохання — і все для нього, для найкращого парубка на селі… Джок… заздрі погляди подруг… стискання рук… тихі, темні ночі, повні чарів кохання, поцілунків, солодкої млості і щастя, щастя без краю…

Параскіца могла довго отак просиджувати, упиваючись солодкими, барвистими мріями, але доволі було, щоб око її впало на маленьке, вмазане в стіну дзеркальце — і всі її мрії, все щастя її щезало, мов дим. Звідти дививсь на неї бридкий вид, її образ, який — вона певна була в тому — лишивсь там під блискучим скляним поверхом, щоб вічно нагадувати їй про її недолю, опущеність, самотність…

Дві відради вона мала в житті, і обі відняла їй її щербата доля: перша відрада — то її рідна мати, така добра і кохаюча; на саму згадку про її образ, неясно виринаючий з минувшини, сльози канали з Параскіциних очей. Вона вмерла, а її місце заступила Маріцца. Друга радість… Ні, Параскіца не може згадати її, бо її щось пече коло серця, щось підступає до горла і душить. Ой, як важко було розбити і розвіяти дівочі мрії, так довго плекані й пещені в самотньому серці…

А нащо було їй, бридкій, убогій, зводити очі на нього, першого в селі орликева [6], гарного, як молодий місяць на небі? Руда, гидка ящірка закохалась в сонце. Так ящірка щасливіша за неї: вона вилізе на сонечко, і воно пестить її, обіймає своїми парусами. А очі її сонечка — Тодораки — ніколи з ласкою не спочинуть на ній. Всю їхню красу й тепло забрала ота… мачуха Маріцца. З того менту, як вона побачила їх разом, кров захолола в її жилах, серце стало крижиною і, холодне, пекучо-холодне, б’ється в грудях, і болить, і ниє, і не дає супокою.

З того часу вона ще більше почула свою самотність на сьому світі, де водяться такі гади, як її мачуха. Вона без жалю покинула товариство дівчат та парубків, де була останньою, дякуючи своїй бридоті, одмовилась од музик, клак [7] та вулиць, навіть хати власної одцуралася, де вона раз у раз почувала на собі мачушине око; в оці було стільки лихої втіхи, зневаги та видимої зненависті, що Параскіца терпла вся, холола і в живім почутті власної вини маліла до розмірів сірої пилинки.

Єдиним місцем, де вона почувала себе спокійною, був батьківський виноградник, німий свідок її мрій, мук та жалів. Вона покохала те море кучерявої зелені під блакитним шатром з його захистками, холодком, самотністю. Вона поклала стільки сили, стільки праці в сей клаптик землі, вона власними руками виплекала оті розкішні яро-зелені кущі з тоненькими вусиками та гронами ягід під лапатим листям. То були вірні, незрадливі приятелі, серед яких душа її спочивала од всіх кривд світу. Там їй сходив день, там стрічала й ніч її.

І от тепер її батько, якого вона любила за добрість та жалувала за кривди, які чинила йому Маріцца, наказав їй не ходити на виноградник. Чому? Параскіца не розуміла.

Вона сиділа оце, слухняна, в хаті і нудилась без роботи. День уже звернув з полудня. Сонце нестерпуче пекло крізь вікна, в хаті було тихо, лиш мухи роєм літали під стелею та докучали дівчині. Вона вийшла на подвір’я. З майдану долітали до її вуха згуки жвавої булгаряски, причепурені дівчата купками прямували вулицею на джок. Параскіца влізла в кошницю, яку, замість кукурудзи, наполовину виповняли качани, і примостилась на самому вершечку. Вона висунула голову крізь широку шпару поміж ділинами і глянула на вулицю.

Саме коло кошниці проходило кілька знайомих дівчат, котрі, замість привітатися до неї, жахнулись і, показуючи на неї пальцями та з криком "вона! вона!", побігли далі, лопотячи спідницями та здіймаючи куряву. Параскіца нічого не зрозуміла. Вона навіть озирнулася навкруги, думаючи, чи нема кого коло неї, та гадаючи, що ту сцену викликала не вона, а хтось другий… якого вона не… бачить. Але нікого, опріч її, не було. Зацікавлена, вона висунула голову на вулицю і глянула за дівчатами. Звідти надходила баба Аніка з своїми внучатами. Параскіца зраділа. Та баба завжди виявляла до неї свою прихильність. Та на сей раз, на диво Параскіці, порівнявшись з нею, загадково якось зирнула на неї, пригорнула до себе внучат, мов захищаючи від кого, і минула її, не привітавшись навіть. Параскіца нічого не тямила. Що се нині сталося з людьми, що якісь такі незвичайні з нею? Се так заболіло її, чуйну на всяку образу, що вона зарилася в качани і так в гірких думах пролежала до вечора.

Вже сонце сідало, коли Параскіца згадала, що пора варити вечерю, бо незабаром батько з мачухою повернуть з ярмарку.

Броски повертали з ярмарку зарання. Чутка про те, що матуша Прохіра виявила відьму і що відьма та ніхто інший, як дочка Броскова — Параскіца, розійшлась поміж усіма магазаніями [8] Йоновими. На ярмарку ходило вже кілька версій вчорашньої події — Параскіца фігурувала як родима відьма,— і коли одна з них дійшла до Йона, він так обурився, що полаявся та мало не побився з сусідом, який по-приятельськи остеріг його перед родинним лихом. Згодом, правда, запили в корчмі, але при тім Йон такого наслухався про свою дочку, що в його забобонній голові разом повстали згадки про чудне, не зрозуміле для нього поводження дочки та стурбували й налякали його.

Хто його зна! Адже ходить лихо по людях… Він ніколи не сумнівався в існуванні відьом на світі, і тепер мороз хапав його за плечі од одної думки, що його рідна донька — відьма.

Маріцца своїми загадковими усміхами та сумним хитанням голови, з яких можна було доміркуватися, що вона давно все знає, та мовчить, ще більше непокоїла. Забобонний страх прокинувся в йому, уява, підсичена темнотою, творила й підсувала всякі страшні образи. Він конче мусить запевнитися: чи носить Параскіца хрестик на шиї, бо відьма хреста боїться і не почепить його на шию. Маріцца згоджувалась з Йоном.

Як тільки Броски вступили в хату, Параскіца зробилась неспокійною та наче шукала нагоди втекти звідти. Але Йонові так пильно було заспокоїтись, що він звелів їй лишитися. Параскіца не звикла, щоб батько звертав на неї увагу, і лише видивилась на нього, зачудована. Ще більше здивувало її, коли вона побачила, як мачуха приступила до печі і крадькома, але так, щоб всі бачили, перехрестила горщик з мамалигою.

Йон звелів Параскіці розщібнути сорочку на грудях. Налякана дівчина вхопилась рукою за те місце, де сорочка розщібалась, і стояла, мов скам’яніла, видивившись на батька великими очима.

Йона взяла злість. Ось вона, та відьма! Почула небезпеку!

— Розщібай зараз, кажу! — гримнув він.

Параскіца затремтіла і, залякана, почала розщібува-тись… Се їй ніяк не давалось, гудзик заплутався в петельці, руки тремтіли. Врешті сорочка якось розщібну-лась і з-під неї показались жовтуваті перса, а між ними, на чорній мотузочці, невеличкий срібний хрестик.

Йон взяв у руку хрестик, подержав його, потер між пальцями і показав Маріцці. Та глянула од печі, похитала головою і нічого не промовила.

Йонові наче камінь з грудей спав. Легше якось зробилось на серці, хоч разом з тим соромно перед дочкою. Та все ще стояла на одному місці, розхристана, здивована й несміла.

— Закрий… Закрий перса! Та держись мені хати, не блукай по ночах!

Параскіца зашарілась вся. Сором гарячою хвилею залляв її лице. Вона затулила рукою голі перса і прожогом вискочила в сіни.

Йон ззирнувся з жінкою. Та, з засвоєним в останні часи загадковим виглядом, здвигнула плечима. Потому, несподівано для Йона, пискливим голосом почала жалітися на брехні людські. Може, дівчина нічого не винна, а на неї таке зводять. Правда, чудна вона, нелюдяна — та вже й такого не може бути, про яке розказують люди. Глуха Маріора клялася й божилася, що бачила Параскіцу на журавлі од колодязя: стояла вночі проти місяця і все щось наче сіяла на землю. А Йордохі Карабуш жалівся, що щось йому зав’язало ликом ворота і зараз після того коняки заслабли, вже нічиє діло, каже, як Параскіцине. Наслухалась вона на ярмарку, аж сорому наїлася. А все, певно, брехні, поговори людські.

Наскільки Йон чудувався, що Маріцца обороняла нелюбиму пасербицю, настільки пригнітило його те, що люди оповідають про Параскіцу. Але той хрест, що він бачив на власні очі? Відьма хреста не носить. А може, то мана була — не хрест? Йон не відав, що думати, та не міг заспокоїтись.

Для Параскіци настав чудний і разом з тим важкий час. Все одмінилося для неї, все стало загадковим, незрозумілим.

Батько, очевидячки, стежив за нею. Куди б вона не повернулася, скрізь вона чула на собі пильний погляд батькового ока. Маріцца рішуче перемінилася в відносинах до неї. Вона тепер так лагідно й солодко обзивалася до неї, особливо при батькові, хоч при тім ніколи не забувала крадькома, але так, що Параскіца завжди помічала, хрестити все, за що Параскіца бралася. Вона хрестила глечик з водою, з якого дівчина пила, хрестила піч, коли до неї приступала Параскіца, навіть курей, яким та давала їсти. Се все так бентежило Параскіцу, що вона не витримала і знов почала пропадати на винограднику.

Однак й на винограднику не могла вона знайти вже колишньої самотності. Часто, коли вона, затоплена в задуму, сиділа під кущем, згорнувши руки, до вуха її долітав якийсь шепіт. Озирнувшись, вона часто стрічалася з горючими цікавістю очима, що дивились на неї з-за розсунутих кущів. Її вистерігали, підглядали, шептались при ній. Чого? Вона не розуміла. Вона лиш згадувала, як в останні часи всі тікали від неї, знехотя одповідали на привітання або й зовсім не одповідали, тикали на неї пальцями, поглядаючи скоса лихим поглядом.

1 2 3 4 5