Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, кидаючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечора…
Йон не стямився, як із розгону наскочив на Гашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тіла дівочого сп’янив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обіймаючи Гашіцу, та щось промовляв до неї, чого ані сам, ані дівчина гаразд не розібрали. Крикнява тим часом стихала… Вже під селом Гашіца вирвалась із обіймів Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебені поза вітряками… "Так от де вона сидить",— подумав Йон, роздивляючись стару, звичайно збудовану молдуванську касу під очеретяною стріхою, з широким піддашшям, загратованими вікнами та поцяцькованими синькою стінами. Біля хати був льох, а навкруг просторого двору стояли кошниці на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але, помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, припадаючи до ніг, аж поки він не зник за рогом вулиці…
Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилітав крізь відчинені двері. "Нунте ші Буковіна!"[6] — гриміла улюблена лайка мош Костаки і викликала усмішку на синові уста.
"Це вже батько розходився",— подумав Йон про галасуватого, та несердитого батька.
Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати: мати Йонова, стара сухорлява Аніка, саме вийняла з низької печі — коптьора — казанок і викинула з нього жовтий, запашний і паруючий буханець мамалиги на триногий мас[7].
Мош Костаки, високий огрядний молдуван, із червоним, мов перчиця, обличчям і ще червонішою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежі — довгої, за коліна, сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів,— сидів на лаві і енергічно вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого, з сивиною, волосся. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.
— Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки,— Він думає, що як має вітряк, а я ні, то можна мене зневажать перед миром!.. Га! драку[8]! Мош Костаки не останній з молдуван… Що?
— Хто? Хто такий? — спитався Йон.
— Хто? А отой Мица Штефанаки, що сидить край села за вітряками…
Йон з цікавістю вислухав історію сварки, що зчинилась у корчмі за квартою вина межи його батьком а батьком Гашіциним.
— Але я не подарую!.. Що?.. Чи там багатий, чи не багатий, а домну дзев[9] для всіх молдуван один… На суд його! Судом дійму чортового мірошника! Що? Нунте ші Буковіна!..— І роздратований мош Костаки поспішно висмикнув затканий ззаду за поясом кисет з тютюном.
— Е-е! — скептично протягла Аніка.— Що ти йому зробиш? Ла богат мєржі ші драку ну колак, да ла сарак ніш бой ну траг.[10]
Кінець тої сентенції почувся вже з сіней, куди з поміччю хазяйчиною перебрався й мас з паруючою мамалигою.
— А йдіть вечеряти! — покликала Аніка.
Мош Костаки заткнув кисет на місце і заходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку мамалигу та бгаючи її в руках на галки, він мачав ті галки в юшку з квасолі, щиро заправлену перчицею, виловлював з юшки стручки перчиці та з смаком гриз їх, немов свого ворога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю вином з глечика, старий звернувсь до Йона:
— Поженеш коні на пашу, бо завтра вдосвіта поїду в волость позиватись.
Аніка тільки зітхнула.
Йон хутко упоравсь: манта[11] вже на спині коня, залізне путо бряжчить в руках… Скочити лиш на коня — і гайда!
Вечір м’який, теплий. Курява, збита чередою, знов лягла на землю. На блідому стомленому небі блимнули де-не-де зірки. Йонові забаглося проїхати повз Гашіцину хату; правда, йому не по дорозі, навіть зовсім убік, але молодий парубок не може встояти проти спокуси. От уже й вулиця знайома… он і вітряк повільно помахує крилами, мов величезний птах… а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловити звідти відро води… Для кого то він так працює, аж скрипить, бідолашний?
Йон порівнявся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло всередині з несподіванки: Гашіца, жваво перебираючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка бомбакова сорочка щільно обіймала її молоде тіло, рельєфно обмальовувала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.
Йон не встиг навіть тпрукнути на коні: вже коли вони проминули колодязь, Йон гвалтом затримав їх, скочив на землю і підійшов до фонтини[12], тягнучи за собою здивовані коні.
— Добривечір!..
— Спасибі вам…
Гашіца, зашарівшись вся, навіть не глянула на парубка; взір її потонув десь у чорній глибині колодязя.
Мовчанка.
— Дай-но води напитися…
Гашіца мовчки присунула куфу.
Але, замість того щоб пити, Йон схопив Гашіцу за руку і потяг до себе.
— Сиди тихо! — сикнула та.— Побачать…
— Нікого нема…
І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пручалась.
— Нащо займаєш, коли не думаєш брати?
— А пішла б за мене? — питав він, присовуючи до неї своє широке та дзюбате обличчя, загріте й сяюче.
Але у ту ж хвилину нетерплячі коні шарпнули убік і мало не збили з ніг Йона.
— Тпрру!.. бісова худоба!..— скрикнув він, сіпнувши замотану на руку поворозку.
— Гашіце, ме-ей!..— розляглось рівночасно від хати.
Гашіца заметушилась, вхопила спішно куфу і прожогом кинулась у ворота.
— Я ще прийду до тебе… вночі,— почула вона за собою голос Йонів.
Йон скочив на коня і оперіщив зі злості поворозкою "бісову худобу", що перервала йому найцікавіше місце залицяння.
Коні невдоволено крутнули головами, шарпнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву.
Ось вигулькнула з-за гори ціла колонія вітряків і обсту-пила Йона з обох боків дороги. Одні, чорні та спокійні, тихо стоять, розчепіривши чорні, як у кажана, крила на тлі вечірнього неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним світлом, рівно та плавко вимахують крилами і, здається, от-от знімуться з місця та полинуть кудись у простору.
Коні вибігли на гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами. Хороше зробилося на серці в Йона.
Фрундзу вєрді семіногу…
Тоті тиргуле ку пороку…[13]—
затяг він журливим голосом безконечну пісню.
Коні пішли ступою, форкаючи інколи від куряви, залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня котилася широкими ланами…
Ось дорога скрутила вбік, побігла з гори в долину… Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами. Приємний вогкий холод обхопив зразу Йона, коні весело заіржали, піднявши догори голови… Он поміж чорними комишами блиснула спокійна вода озерця… Десь далеко крякають жаби… Біла пара тихо здіймається догори і клубочиться понад комишами… Небо потемніло, заіскрилось зорями…
По долині бродили коні на паші. Круг багаття розташу-вались нічліжани. Йон пристав до них. За розмовами про дівчат, вино, набір рекрутський, за звичайними парубоцькими розмовами не помітили навіть, як наблизилась північ. Йон поклав рушити на село. Він звернувся до парубків із проханням доглянути його коні, обіцяючи за це око вина. Охочих до вина знайшлось чимало. Йон скинув манту і в одному лейбику подався на гору, до села.
В селі саме розпіялись півні, коли Йон наблизився до вітряків. Він звільнив ходу.
Село спало. Хати ледве сіріли в темряві ночі, контури розпливались. Щось нагадувало кладовище з його тишею, таємничістю, надмогильними хрестами…
Серед мертвої тиші Йон чув, як калатало його серце, як ступали ноги, узуті в постоли, по м’якому килимові пилу.
Але ось уже і журавель від колодязя… ось і баркан чорніє… Йон навшпиньках підійшов під баркан, перегнувся і заглянув у двір… Темно. Тільки на широкій призьбі біліє щось… рядна, певно, під котрими спить покотом ціла родина. Йон винісся на руках, перегнувся, налігши грудьми на баркан, і безгучно переліз на другий бік. Тут згадав він про лихих собак, що проводили його нині вулицею, і зупинився, вагаючись. Але треба було на щось зважитись. Йон звівся навшпиньки, подався тулубом наперед і тихо, мов кіт, посунув до призьби… От він уже на середині двору… ще трохи… "Але що то чорніє? Певне, собака? — подумав він і зупинивсь, затаївши дух.— Ні, то не пес, а колода, кинута серед двору…" Йон посунув далі і мало-мало не наступив на собаку, що, згорнувшись калачиком, спала під хатою. Але от уже й призьба. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом із піддашшя, а з-під білих ряден почулося сонне сопіння та хропіння. "Котре — Гашіца? — питав себе Йон, водячи очима по рядкові закутаних фігур.— Мабуть, ця",— рішив він врешті. Рука його злегенька посунулась по закутаному тілі, намацала локіть, плече… і раптом наткнулась на шершаву колючу бороду.
— А… а-а!..— почулося рівночасно сонне бурчання.
Йон так і скаменів, так і закляк з протягненою над бо-родою рукою. Серце перестало йому битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.
Йон, як тінь, посунув далі. Чиясь маленька нога виткну-лась з-під рядна. "Ні, це знов не Гашіца…" Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з-під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки.
— Гашіце!.. Гашіце!..— пошепки кликав він її, злегенька сіпаючи за плече. Але дівчина спала, як забита.
— Гашіце! прокинься… то я, Йон…
Гашіца повела неспокійно головою, раптом схопилась і сіла на призьбі, протираючи очі кулаком.
— Гашіце,— благав Йон,— ходім звідсіль в садок чи куди…
Гашіца відвела від очей кулак, глянула на Йона і вжах-нулась.
— Ти чого прийшов? Тікай зараз… почують…
— Не почують,— шепотів парубок і потяг її за причілок.— Я казав, що прийду, от і прийшов,— потішав він Гашіцу, держачи її за руку, і оповів їй, як наколов собі руку батьковою бородою.
Гашіца дивувалась його сміливості та сміялась.
— Знаєш що, я так хочу пити, аж у мене серце горить… Чи нема чого напитись? — скінчив він.
— В сінях вода стоїть…
— Ат, що вода! Чи не лишилось часом в карафці вина?
Гашіца задумалась.
— Стій! — сказала вона. — Я зараз! — І подалась до хати.
Відчинивши тихенько сінешні двері, а потому й хатні, вона полізла в мисник, намацала там тоненьку воскову свічечку та сірнички, потому налапала на стіні ключ від льоху і так же тихенько вернулась до Йона.
— Ходім! — покликала вона його, подаючись наперед.
Вони пройшли повз сплячих навшпинячки, одно за другим, повитягавши сторожко шиї.
Коли проходили повз собаку, та загарчала спросоння, але не прокинулась.
Гашіца відчинила льох.