Парад планет

І зненацька очі його, що дивились невідомо куди й бачили невідомо що, спалахнули сяйвом осмисленого погляду, як пелюстки маку на сонці. Розтулились губи, й ворухнувся язик, тільки, либонь, був дурний, мов овечка, бо не сказав і словечка.

Вляглась така тиша, що було чутно, як у грудях яблунівців б'ються серця.

— Ти ж бач, — мовив довгожитель Гапличок здивова­но. — Яблунівка! А мені здавалось, що я з руками, з ногами — з лавки не злізу. Що поклали мене в корито, яке другим накрито!..

— Дідуню, а як там на тому світі? — хекаючи, відсапуючись, поспитав мокрий, мов викручений, Хома.

— Трудно, Хомо, на тому світі: самі не п'ють — і мені випити не дають.

— Ні, дідуню, раз воскреснув із мертвих, то тепер ще стільки житимеш, як прожив.

— Авжеж, ніхто від того не втече — ні цар, ні цариця, "і риба в воду, ні миша в нору, — мовив довгожитель Гапличок, зводячись із землі й ледь-ледь заточуючись, наче на позичених ногах. — А тепер, Хомо, годилося б таке діло замочити, щоб я, із мертвих воскреснувши, та й не розсохся. Правда ваша, людоньки: явір гучав, баран бечав, коло носа повилося — й по череву гайда!

Та й, схиливши сиву голову на плече свого рятівника грибка маслючка, довгожитель Гапличок подибцяв до две­рей чайної, а за ними й гурт цікавих посунув, щоб випити й погомоніти про чудо.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

у якому, нарешті, мовиться про дивовижні стосунки грибка маслючка з головою сільради Гнатом Васильовичем Перекучеренком, котрий змушений дивитись крізь пальці на всілякі його чудеса й пригоди

Резонно зауважать, що начальник районної міліції сам товариш Венеційський далеко, у нього в районі отаких, як грибок маслючок, тисячі, за кожним не встежить — позичають чоловіка чужій молодиці за породисту телицю чи за мотоцикл із коляскою, полетів до Америки на лайнері чи подався до Великого Вербчого на своїх двох, возить гичку з плантації на літаючій тарілці чи потай від сільської громадськості готується до ролі першого кол­госпника, якого закинуть аж у космос на довколоземну орбіту.

Авжеж, начальник міліції сам товариш Венеційський не встежить за всім, руки не дійдуть, але куди сільрада дивиться?

Авжеж, бо саме сільрада й повинна відповідати за тих, що дружно прожили всеньке життя зі своєю рідною жінкою, нічогісінько такого за нею не помічали, хоч, здається, можна було помітити як не перед війною, то вже після війни, коли хазяйство з руїн піднімали. Й раптом нате — німб засвітився над Мартошиною головою! Та де ж той німб раніше був, що не світився? А може, то в очах старшого куди пошлють засвітилося, слід пе­ревірити, а перевіривши — й доповісти куди слід.

Далі — ще гірше: став кожного наскрізь бачити. Ну, хай би наскрізь бачив комбайн, трактор чи якусь іншу машинерію, техніка — діло мертве, без нервів. Але, скажіть, кому сподобається, що його бачать наскрізь? Ба­чать, яку думку і на яку поличку розкладено?!

А то, ха-ха-ха, косить чоловік у лузі не сіно, а начебто косить оперу знаменитого Гулака-Артемовського "Запоро­жець за Дунаєм", косить то арію Одарки, то стинає під корінь арію Карася!..

Гаразд, що заклинаннями, силою й красою могутнього українського слова навернув вічну спекулянтку і прой­дисвітку Одарку Дармограїху до колгоспної праці, при­щепив молодиці трудове сумління. Але ж із довгожителем Гапличком хіба не стався формений конфуз? Ну, воск­ресив старого із мертвих, це правда, від правди не схо­ваєшся, бо майстерно-таки заклинав могутнім українським словом. Але для чого воскресив? Щоб довгожитель, ок­лигавши, знову подався прямісінько до чайної?..

Сільрада, звісно, в Яблунівці є, а в тій сільраді, звісно, є й голова сільради Гнат Васильович Перекучеренко. Як то вже принагідно міркувалось, прізвища трапляються всякі, й наш народ персональної відповідальності не несе за ті прізвища, які носить. Широко знано всяких Кучерів, Кучеруків, Кучерявих, Кучеренків, а от яблунівський го­лова сільради — аж Перекучеренко! Він, либонь, у мокре літо родився, бо високий виріс, а далі, мабуть, виростав у великому лісі, та ще й при воді. Замашний, що, на­певне, таким би в старовину та й старовинні верстви міряти; моторний, що, напевно, з усяким ділом спромігся б упоратись на кивах і на мигах; і здоровий, бо, напевне, завжди тримав голову в холоді, а ноги в теплі — такому б вік жити на землі.

Але в такого — і замашного, і моторного, і здорового — Перекучеренка водився один невеличкий ґандж. Цей ґандж у когось іншого зостався б непомітний, а в голови сільради маленьких ґанджів не буває, в голови сільради й маленький ґандж здається великим.

Гнат Васильович, який ото виростав у великому лісі, та ще й при воді, заїкався. Якесь одне слово зачинав у селі, а пологи того слова приймав уже десь у лузі. Якась думка в Перекучеренка закільчувалась увечері, коли тов­чену картоплю-гартаначку запивав кислим молоком, за­цвітала ця думка опівночі, коли вві сні горнувся до розімлілої від тепла жінки, а плодоносила ця думка вранці, коли на світ благословлялось.

До речі, Перекучеренко через заїкуватість і забарність Думки своїй майбутній дружині молодій учительці яблунівської школи Оксані Максимівні освідчувався три дні. Першого вечора, проводжаючи дівчину від клубу додому, лише мовив: "Оксано!.. " й замовк. Щоправда, в слово було вкладено стільки палкої ніжності, що саме тільки слово могло попалити йому губи. Другого вечора, наче випадково здибавши дівчину біля промтоварного магазину, мовив до неї: "Тут таке діло!.. " Й замовк, наче знову попікся. Третього вечора очікував на дівчину побіля її садиби. Й нарешті повністю освідчився в почутті: "Давай поженимось".

Поженились, жили мирно, постарались на двох дівчаток, що вдались у свою балакучу маму й не заїкались. Та коли Гнат Васильович намагався мовити своїм дочкам-пустункам якесь напучення і, проказавши слово чи й два, замовкав, то Оксана згадувала:

— Еге ж, тут таке діло!

На диво, голова сільради Перекучеренко відразу пере­ставав заїкатись, коли випадково здибався з грибком маслючком. Побачивши того на корівнику, в чайній чи на сільській дорозі, Перекучеренко ледь-ледь усміхався й відчував, що якась химерна сила тягне його до Хоми невірного й лукавого. А що не міг противитись цій силі, то вступав у балачку зі старшим куди пошлють. І заїкання — мов рукою знімало, говорив — наче гаптував, наче вилами по воді картини малював. А на кожне слово грибка маслючка реготав, наче не перед добром. Варто було Хомі казна-що сказати ("0, бачте, отой собака сказився і з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить"), як голова сільради сміявся, аж за живота брався. Йому б, може, треба на прийом до голови райвиконкому, а Пе­рекучеренко біля Хоми увивається — й на жодному слові не заїкається!

Скажете, це така правда, як одного рака повна торба — ще й клешня висить! Проте хоч собаче слово на небо не йде, але ж і собака дурно не бреше, що ж тоді про нас казати, коли ми крутимось, наче той собака, забуваючи, що хвіст весь час іззаду...

А тільки як повелось? Повелось так, що перед важливою поїздкою до району чи в область голова сільради неодмінно прагнув здибатися з грибком маслючком. Здибається, на­дивиться на того, хто крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов, насміється повний мішок реготів — і вже не заїкається, і вже чи доповідь годен прочитати з трибуни, чи розумне слово докинути в бесіді.

А якось старший куди пошлють і каже голові сільради:

— Гнате Васильовичу, ви ж бо все-таки влада в селі, а бігаєте слідком за мною, наче я чи межу вам переорав, чи в борщ начхав. Коли яку нужду маєте до мене, то навідуйтесь додому.

Й Перекучеренко внадився вже до хати Хоми невірного та лукавого, щоб, подивившись на грибка маслючка й пореготавши вволю, полікуватись від заїкування, від якого ніякі лікарі вилікувати не годні були...

Неспроста кажуть: скрипка грає — голос має! Бо чимало отаких гостей (чутки, виявляється, довгі ноги мають) навідувались до їхнього сільського ясновидця. Гаразд, мав Перекучеренко природний ґандж, і дехто з тих, що з усіх усюд навідувались, також мали природжений ґандж. Але ж не всі, не всі! Один заїкався, бо поночі зі своєю законною жінкою здибався — та й перелякався. Другий заїкався, бо його у Сухолужжі погнали з посади колгосп­ного комірника й сказали, щоб до тюрми готувався. Третій заїкався, бо хоч у Липівці в сільмазі й протор­гувався, та ще не попався. Якомусь чоловікові з Кривошиїв судомило червоне, як розпечений чавунець, обличчя, коли намагався сказати: "Мені совість спати не дає". Дядько із Чудв, котрий робив обліковцем, починав за­їкатись, коли бачив: хоч і як середини у людському гурті тримався, а негадано для себе чи наперед прорвався, чи ззаду зостався.

Отже, всякі заїки навідувались до Хоми — й такі догідні, що тільки на смітник повикидать, і оті заїки-ледаща, які не годяться нінащо, й оті заїки, що вимиють ложки — та й виллють борщ! Грибок маслючок чи свині їсти готував, чи з-під корови гній вичищав, чи правою рукою Мартоху по вечері обіймав, а тим заїкам багато й не треба. Вони слідком за грибком маслючком шнуркували чи до свині, чи до корови, чи до Мартохи — й реготали. Хай лукавий і невірний Хома ложку після мо­лочного киселю облизує, хай на космічний супутник у небі дивиться, хай жаб'ячий концерт із очеретів слухає, — заїки знай регочуть. 1, здавалося б, нема чого реготати, а вони ж для своєї користі і для свого здоров'я хочуть якомога більше реготу урвати. Особливо ж надриваються і той, що з Сухолужжя, колишній колгоспний комірник, якому сказали до тюрми готуватись; і той із Липівки, Що проторгувався, та поки що не попався; і той із Кри-вошиїв, що ніколи совісті не мав — та й ту продав.

Звісно, Перекучеренко був чесний заїка, та й до пуття не відав, до якої компанії втрапив, але, як то мовилось і мовиться: із якими заїками поведешся — від таких заїк і наберешся, отже, хоч чи не хоч, а й на чесного заїку Перекучеренка можна було подумати всяку марну марницю!

Деякі з тих заїк видужували і вже ставали такими базіками, що язики в них бекали і бекали, мов голодні вівці. Декому (як отим із Кривошиїв, Сухолужжя чи Чудв) одпускало тільки на якийсь тиждень, то знову мусили навідуватись до Хоми, щоб підлікуватись.