Ловитиму рибу на саморобний гачок, а на полювання ходитиму із саморобними луком і списом. Адже колись ходили з такою зброєю. От тільки чи зумів би виготовити її?
Тим часом ще раз уважно оглядаю хатину. Я поводжусь як людина, яка має намір залишитися тут надовго. Ось каміння від печі. Воно валяється на підлозі, а я не впевнений, що зумію приготувати розчин з піску і глини. Біля вікна помічаю іржавий ніж без ручки. Це добре. Він може знадобитися. Шкода тільки, що нема сірників. Виявивши це, я розгублено зупиняюся посеред хатини. Я у відчаї. Це вже не гра: я справді у відчаї. Як же добути вогонь? Зумію, навчуся вреіші-решг добувати його, чи так і загину від голоду і холоду? Я намагаюся пригадати все, що знаю про видобування вогню. Старожитні "позичали" його у блискавки, що влучала у дерево, або викрешували з кременя. Але що це за камінь, який він на вигляд? Як його знайти? Можна ще тертям тріски об тріску.
Одначе я уяви не маю, які породи дерева годяться для цього і в який спосіб терти.
Розгублений, виходжу з хатини, зачиняю двері і сідаю на стовбур, що лежить під вікном на осонні. Я жив у містечку на березі річки, але чи зумів би я насправді виготовити якийсь гачок, щоб упіймати рибу? Що ж я тоді зрештою вмію: варити, шити, полювати? Хіба я знаю їстівні гриби, коріння або трави, які б врятували мене від хвороб? Або, може, вмію орієнтуватися в лісі? Чи знаю, як уберегти себе від обмороження? Я не впевнений, що зміг би відтерти хоча б вухо, якби раптом приморозив його?
І взагалі, що всі ми вміємо? Ми, люди двадцятого століття, які вдають, ніби знають усе на світі? Нехай ідеться не про мене, а навіть про будь-кого з дорослих. Що ми вміємо виготовити власноруч? У якій ситуацїї здатні порятувати себе? Колись у журналі писали про наукову експедицію, що висадилася на самотньому острові. То були міцні дорослі чоловіки, які хотіли дізнатися, чи вижили б, якби раптом опинилися на тому острівці без усіляких там засобів до існування. І виявилося, що вони майже нічого не вміють. Кожен знав безліч істин, майже всі вони були зі спеціальною освітою. І кожен, як оце я, щось колись читав: про їстівні гриби, і про лікувальні трави, і знав, у який спосіб наші пращури добували вогонь. Але що з цього? Зрештою з'ясувалося, що навички, якими володіли люди у далекі віки, їх уміння виживати практично без зброї тепер нами втрачені.
Я підійшов до кущів, під якими росли синюваті ягоди. Покуштував одну з них. Кислувата, але їсти, здається, можна. Як вона зветься, я не знав. Так само, як не знав назви цих кущів і ягід на них. Не знав чим різниться одне дерево від іншого і яка користь людини з його листя, кори. Не знав, що то за зграйка птахів, які кружляють наді мною. Я не знав безлічі речей, які повинна засвоїти людина, щоб вижити в цьому краї. Але хіба я міг би назвати всі трави й дерева, котрі ростуть у моєму рідному придністровському степу? Хіба знаю, які корінці їстівні, які листочки треба прикласти до ран, якими стебельцями втамовувати спрагу?
Мені здається, що, повернувшись у свої краї, якщо тільки батьки й справді не залишаться у Йордані, я зовсім по-іншому сприйматиму і степ наш, і річку, і все, що росте і живе на її берегах. Я привчу себе придивлятися до всього отого світу, що оточує нас, пізнавати його, як це вміють робити Вічний Мисливець, Чингіс Курун, і багато інших людей, що живуть у цій тайзі. Чомусь мені шкода було цієї хатини, залишеної тут напризволяще, здавалося, що ганебно втікаю звідси, зрадивши мисливське зимів'я, яке слугувало мені надійним пристановищем і яке лише я один — так мені вірилося — міг врятувати від остаточного руйнування.
13
Тільки підійшовши до скелі, я згадав, що знову доведеться переходити через цей чортів міст. Піднімаюся на неї і кілька хвилин стою, не наважуючись ступити на колоди. Я розумію, що вдіяти нічого не можна, іншого шляху до селища просто не існує. Та все одно відтягую і відтягую мить, коли треба буде зробити перший крок.
Не знаю, скільки я ще простояв би отак у своїй нерішучості, якби раптом не почув голос Інги. Я так задивився на водоспад, що навіть не помітив, коли вона з'явилася на березі.
Дівчина стояла біля скелі і, пересилюючи гуркіт водоспаду, гукала мене.
"Вона зрозуміла, що я боюся! — обпікає мене здогад. — Інга зрозуміла, чому я стою тут! Що я боягуз".
Чув, що вигукувала моє ім'я, кричала ще щось, але слова розчинялися у шумовинні виру і я не міг збагнути їх смислу. Та й, чесно кажучи, мені здавалося, що вона глузує з мене: "Не будь боягузом! А я вважала тебе сміливим!" Важко навіть переповісти все, що вчувалося мені в ті хвилини. Бо замовкла Інга лише тоді, коли я врешті-решт опинився на містку.
Спочатку я навмисне ступив на крайню колоду, але вже через кілька кроків довелося підстраховуватися, опираючись правою ногою на деревину, що лежала посередині. Я відчував страх, рухи мої ставали дедалі скутішими і якимись неприродними. Та все-таки знову і знову примушував себе зробити ще один крок, ступаючи колодою, якою колись ішов Роман Чорногора. Хоча все ще усвідомлював, що, якби поруч не було двох інших, значно ширших колод, пройти над цим жа— хітливим виром не примусила б мене ніяка сила. А якби й наважився на такий перехід, то вже, напевне, загинув би.
Останні кроки здалися мені найважчими. Тільки тепер я по— справжньому зрозумів ціну мужності Романа Чорногори. І вважаючи його своїм щирим приятелем, був гордий за нього. Та й за себе — теж. Що б там не було, а все ж таки свою невпевненість, свій страх я переборов.
Інги на скелі вже не було. На диво, вона не те що не висловила захоплення моїм подвигом, а навіть не захотіла дочекатися мене. А по тому, як дівчина поспішала стежкою, що вела до Нордана, я зрозумів, що вона й не мала наміру захоплюватися моїм геройством. Але чому? Що сталося? Цього я збагнути не міг.
Наздогнавши її уже на пагорбі, з якого починалося йорданське узвишшя, я так одразу й запитав:
— Що сталося, Інго? Чому ти не зачекала?
— Це ти навмисне? — мовила вона, не притишуючи ходи.
— Що "навмисне"? — не зрозумів я.
— Намагався іти по одному стовбуру. Як Чорногора. Щоб довести, який ти сміливий?
— Ні, просто так... Цікаво.
— Краще зізнайся, як тобі було страшно. Туди, мабуть, ледве перейшов по середній колоді. А, повертаючись, вирітпив уразити мене. Подивіться: я над водоспадом! Як еквілібрист над безоднею.
— Навіщо ти так, Інго?
— Тому що ця твоя "сміливість" у лапках нікому не потрібна. А якби зірвався? Про це ти подумав?
— Про таке не запитують. А якби зірвався Роман Чорногора? А ка— натоходці в цирку... Адже деякі з них...
— Але ж не можна у всьому наслідувати Чорногору! — обурилася вона й аж тепер зупинилася. — Не можна! Невже ти не розумієш цьо— го? Він — каскадер, постійно тренується. Хіба йому вперше отак ризикувати? Та й народився у горах і звик до скель, до бурхливих річок.
— Я теж хочу тренуватися. І ти знаєш, що якби зараз я злякався, то не наважився б перейти цей місток, — все ще захищався я.
— Ну то й що? Я теж не наважилася б.
— Теж мені: порівняла! Ти — дівчина. А мені треба перевірити себе. В усьому. Чому ти не розумієш цього?
— Чому ж? Я розумію, але...
Я заперечливо похитав головою.
— Не розумієш. Ти хочеш, щоб людина була сміливою, але ніколи не наважувалася ризикувати. А цікаво... Скажи, тільки одверто. Мені дуже важливо знати це. Якби я злякався і не насмілився перейти... От, туди перейшов, а назад — ні. Адже ти перестала б поважати мене. Вважала б боягузом.
— Чому обов'язково "перестала б поважати"? — відповіла вона, трохи помовчавши. — Ну, злякався... Буває. Коли людина ризикує своїм життям, вона має право вибору: зважитися на ризик чи ні. Я навіть колись читала про це. Але тобі треба було повертатися, правда?
— Іншого шляху не існує.
— Тому я просто підбадьорювала б тебе, і ти поступово, дуже обережно, пройшов би серединою містка. Або покликала б когось із дорослих, щоб перевели.
— І навіть не насміхалася б?
— Ні, звичайно.
"Невже вона каже правду?" — не повірив я. І на мить уявив собі, як повелася б Натка, моя однокласниця і сусідка. О, якби Натка помітила, що я хоч на мить засумнівався, стоячи перед цим містком!.. їй би вистачило цього на два місяці клинів і знущань. Вона завжди була впевнена, що тільки одна знає, ким я повинен стати, як поводитися, про що мріяти і чим займатися. Моєму товаришеві, Вікторові, якого всі ми звемо Вікошею, це, звичайно, подобається. Йому подобається все, до чого вдається Натка. Він її просто обожнює. От тільки мені байдуже. Останнім часом оця його запопадливість навіть не дратувала мене. Інша річ — Інга. Може, вона тому й подобається, що зовсім не схожа на Натку?
— Ти не повірив мені? — мовила тим часом Інга, бачачи, що я уперто мовчу.
— Та ні, повірив. Просто незвично якось. Був упевнений, що ти ніколи не пробачила б мені боягузтва.
— І не пробачила б.
— Не розумію.
— Все залежить від того, коли і як це боягузтво проявляється. Навіть не знаю, як тобі це пояснити. От, якби ти не наважився ризикнути, рятуючи когось — тоді звичайно. Одначе й тоді намагалася б зрозуміти тебе, підбадьорити. Але не насміхалася б.
Ми обоє довго мовчали.
— Уперше зустрічаю таку дівчину, — нарешті наважуюся сказати те, що думаю, і несміливо торкаюся пальцями її волосся. Як мені хочеться погладити Інгу! Ледве стримуюся, щоб не зробити це. А вона, здається, нічого не помічає. Або, може, тільки вдає.
...У селище ми повернули не одразу. Я розповів Інзі про хатину в ущелині по той бік річки і про свої фантазування біля неї. Але, захопившись розповіддю, знову почав фантазувати. Відтак ми повернулися до річки і, мандруючи її звивистим берегом, ще довго з'ясовували, що б ми робили, аби вижити у тій хатині, прибившись до неї удвох.
14
До хребта ми доїхали тягачем, водій якого мав забрати нас через п'ять годин, повертаючись із будови. А далі, кілометрів зо два, йшли схилом дивовижно глибокої ущелини, понад якою бовваніли високі кам'яні брили, що здалеку нагадували постаті людей, які застигли у найвигадливіших позах. Неначе задивилися на ущелину і завмерли від подиву, вражені красою навколишнього краєвиду.
Попереду йшов Вічний Мисливець, за ним Роман, я і Чингіс.