Valse Mélancolique

Кобилянська Ольга

Сторінка 7 з 8

Симфонію була би вона казала заграти матері до гробу!

Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого польоту, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так... попсували її нерви якоюсь чорною силою, і вона піддалася її тягареві!

І справді, була цілком пригнетена.

Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов'ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, — і се все не осталося без наслідків.

— Я трачу між вами почуття самоти, — говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом...

І тим були ми вже вдоволені.

Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселившися, поривала собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і вона поволі, поволі повертала до давнього настрою...

Здавалося, помирилася з життям.

До музики звернулася з подвійним запалом.

Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступити на третій рік. І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.

* * *

Настав май.

Все було в самім розцвіті.

Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси...

Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна своїм думкам.

Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо "Віроломна" і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще — я була нареченою професора... того, з години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до німочки, — він для одного свого товариша виробляв рекламу.

Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.

Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь...

Думаючи про се й те, спинявся мій погляд уже наново на ній, на тій вузькій, високій темній половині, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунулася на нас...

"Коли б їх хто замкнув легко так!" — промайнуло мені в голові, але я не мала охоти встати й підійти туди... Потім повело щось мій погляд на темно-понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло коминка, де пересиджувала найрадше, розлягаючися в нім завсіди вигідно... Він стояв простий, дерев'яний, саме в тіні.

Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.

— Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати...

— Запри ти їх!

— Мені лежиться так добре...

— То запрім їх разом! — попросила я непевним голосом і піднялася рішуче.

— Ходім!

Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої і енергійним, поспішним рухом заперли... ні, гримнула дівчина дверми і замком.

— Разить мене темнота, — пробурмотіла, звиняючися, до мене, вхопила мене за руку й притягнула до себе на отоманку.

— Сиди тут!

Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово. Щось замкнуло мені уста, на течію думок уклалося щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене... Ціла душа ждала чогось...

Ганнуся мовчала, мов німа.

Згодом почулися кроки на сходах, — легкі, але повільні.

Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче... врешті — ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди...

Ми чули, як вона там, у кімнаті, отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фортеп'яна... там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла знов до нас.

Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, мов другу тінь, тягнула щось із створеної наново кімнати за собою...

Відтак усіла біля нас на свій фотель.

Мовчала.

— Добре, що ти прийшла, музико, — обізвалася Ганнуся, — ми вже так ждемо на тебе!

Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.

— Ти чуєш, Софіє? — спитала вже я.

— Чую. Прошу, запаліть лампу! — заговорила зміненим голосом.

Я вибалушила крізь темряву очі на неї, — таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.

Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі...

І артистка побачила на ній зміну.

— Софійко, ти хора? — кинулася до неї.

— Ах, ні, ні! — запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.

— Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.

— Я не голодна, — відповіла, — їжте самі... Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.

— Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! — попросили ми обі відразу, й обі приступили до неї.

— Ні, не буду, не можу! — Дивилася на нас такими великими благаючими очима! — Я дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!

І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати...

Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати.

Ми поніміли.

Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!

— Се зле, Мартухо... ах, лайдак він!

Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.

Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені...

Грала свій вальс, але так, як ніколи.

Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву "Valse mélancolique", як тепер. Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.

Ганнуся плакала. І я плакала.

Обі знали ми, що одно життя зломилося.

Відтак вона скінчила грати і ввійшла.

— Тепер дайте мені їсти, — сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі...

Ми піднялися, урадувані її словами...

Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися,— вигиналася якраз найвигідніше, — коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн...

Вона струхліла.

— Резонатор тріс! — крикнула Ганнуся.

— Струна! — крикнула я.

— Резонатор!

Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.

— Резонатор? — спитала Ганнуся.

— Струна...

— Отже — струна!

І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла...

— А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! — обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни — зомліла...

Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.

— Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? — питала заодно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. — Чому, чому?.. Але чому казала? — домагалася, і великі сльози котилися з її очей... — Чому казала, коли не спроневірився!..

* * *

Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар.

Не міг їй помогти.

Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.

* * *

Винесли нашу музику.

Май забрав її до себе.

Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй "музика" служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима...

Фортеп'ян "музики" забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки...

Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом — і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим, [21] то бодай по душі.

Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.

— Де твій чоловік? — спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.

— Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець — мій. Я заробляю сама на нього, і він — мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але — ти того не розумієш!

І може, справді, я того не розумію! Але... що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата... хоч... розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й "музика", той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність, що нехай би виживала вповні!

Лиш вона не могла вижити вповні.

Як і опиралася всьому напорові згубної сили майже класичною рівновагою сильного духу, — самій музиці вона не могла опертися. А її кінець сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі...

1 2 3 4 5 6 7