Слава тобі, господи! І тут же обіщався служити щиро і за хазяйським добром вбиватись більш, чим за своїм.
Почався ярмарок. Купці, порозкладавши свій товар, повідчиняли лавки; пішли пани сновати. Ходять, розглядають, приціняються, торгують, купують. Наш Трохим надивився на панів добре.
Дивлячися на них, Трохим пильно доглядався і на проходячих, щоб йшов своєю дорогою, а щоб не дуже у лавку на товар заглядав, бо то вже приміта недоброго чоловіка. Коли ж, було, хто стане біля лавки та сюди-туди розгляда, то Трохим — без сорому казка — такого, було, і прожене, бо такий стоїть і буцімто і нічого; як же побачив, що сторожа куди задивились, то тут він потяг, що ближче, а сам шмигнув дальше. За таким Трохим більш усього, пильнував; а Денис — нітрохи, бо йому ніколи було. Частісінько, як тільки що до лавки пани поназбираються, то тут де і возьмуться і москалі, і цигани, і жиди, та усе до Дениса, і відведуть його геть, і усе з ним шепотять і довгенько базікають.
Трохим, було, і спита його, що то за люди і чого вони до нього ходять. То аж посупиться Денис, та аж з серцем скаже: "Чого ти за другим приглядаєшся? Знай себе. Я за тобою не примічаю, не дивись і ти за мною. То мої стародавні знакомі, я з ними служив по городам".
А де їм у болоті служити де, що були усі такі обшарпані, обірвані, що гидко було на них і дивиться!
Раз підійшла циганка, та препаршива собі на лихо, мов старець, йдучи побіля лавки і моргнула на Дениса; той з нею та у куток, і давай собі щось шептати. Трохим наглядав їх довго, і щось у нього у животі тьокнуло, чуючи щось недобре. Поговоривши собі, циганка й пішла. Денис окроме собі сидів, сидів, та й прийшов до Трохима, та, подивившись на нього довгенько, і каже:
— Бідність твоя велика, та не вмієш, як з нею справитись. Щиро служиш собі на лихо. А навряд те хазяїн дасть, що ти б заробив.
— Як ти його заробиш більш? — сказав Трохим. — Адже і тут плата добра, і робота неважка, а усе більш не можна заробити.
— Можна.
— А як, скажи?
— Потурай тобі! А скажи мені, Трохиме, так, по правді, чи пильно служиш хазяїну?
— А як же і служити, як не зо усею щирістю? Сказано: нанявся — продався. Я хазяйської пилини не хочу, і коли бачив би, що й рідний брат мій не думає об хазяйськім добрі і занапаща його, то я б і на брата виявив.
— Сполать тобі, Трохиме! — сказав йому Денис та й вдарив його злегенька по плечу. — Так і повік служи — розбагатієш! — І відвернувсь від нього, а Трохим і замітив, що він, відвернувшись від нього, усміхається.
"Що отеє сталося з нашим Денисом? — дума собі Трохим. — Але він тут собі другий, чим у нашому селі".
Так собі сидить, думаючи про се, аж ось вп'ять та ж таки циганка йде мимо лавки, а Денис підійшов до неї і каже: "Дурний! Йому і не говори. Ми і самі зробимо".
А Трохим се й чує. Циганка собі і пішла.
Стало смеркаться. Прикажчики почали розіходиться: хто у тіатру, хто у баню, хто… а кат їх зна, куди інший пішов! Останній поприбирав, вийшов і каже Денисові, як і поусяквечір бувало: "Замкни лавку і подай сюди ключі". Денис зачиня, приклада замки, закручує; інший тугий, так аж крекче, притягаючи та крутячи. Зовсім оддав ключі, прикажчик пішов. Денис щось відвернувся, а Трохим тихесенько, крадькома помацав замки… "Що за недобра мати! — хоч би тобі один замкнутий! Усі три висять; а Денис же довго силкувався, замикаючи їх. Так такий-то Денис!"
Тільки що так собі Трохим дума, аж ось Денис і каже:
— Іди ж, товаришу, на кватирю, та винось швидше вечеряти, та лягай спати. Або знаєш що? Там душно, я пробуду усю ніч на калавурі; не приходь з півночі, спи собі. Однаково мені спати не хочеться, прокалавурю сам усю ніч.
"Ось що воно езнача! Тривай же!" — подумав собі Трохим і пішов тихою ступою, поки спершу, як же зайшов, що вже Денис його не бачить, так тут вже нічого робити — став підбігцем поспішати та мерщій до хазяїна. Як на те, хазяїн дома і, накликавши гостей, поштує їх чаєм. Тут Трохим, увішедши, прямо і розказав йому усе, як він за Денисом запримітив, як що робилось і як він буцімто лавку замкнув, а його відтіль відпроторив.
Хазяїн, почувши усе, спершу було злякався так, що аж поблід; далі став дяковати Трохимові, що він такий вірний, і підніс йому аж дві чашки чаю, солодкого та пресолодкого, усе-таки дякуючи за його правду і чесную душу. А тут же мерщій послав знайти прикажчика з ключами. Насилу де-то його знайшли. Хазяїн вихопив ключі, засвітив ліхтар та, сівши на дрожки, мерщій до лавки.
Підбіг, оглядів, аж так і є — ні один замок не замкнутий. Почав кликати Дениса, а Дениса і духу нема.
Мабуть, що він і сидів усе біля лавки, та як побачив хазяїна з ліхтарем, догадався, що се щось недаром, так і притаївся тут де і не озивався, дожидаючи, що з того буде.
Хазяїн ускочив у лавку… слава тобі, господи! усе ціле, усе благополучно! Злодій ще не починав поратися. Мабуть, дожидав глухої півночі. Позамикавши уже сам усі замки як слідувало, тут же із сторожів найняв двох, щоб від його лавки не відходили через усю ніч, вернувся на кватирю.
І що то вже дякував Трохимові! Аж поцілував його, що відвів від нього таку біду і заздалегідь сказав про таку напасть. Далі вийняв цілкового, і дав йому, і каже:
— Не по полтинику на день буду тобі давати, а відсьогодні по цілковому. Одпускатиму, награжу, как сам знаю, за то, що ти єсть чесний чоловік. Старайся і уперед; що замітиш, що почуєш, зараз мені сказуй! Тепер не ходи до лавки, щоб той бездільник не зробив тобі якого худа, Там є калавурні.
Як же почули уранці, що аж три лавки обікрадено, так тогді хазяїн ще більш дяковав Трохимові, що остеріг його. "Було б, — каже, — се і мені. Там же, хоч і багато узято, та не на велику суму; а у мене хоч би і небагато чого потягнув, так усе б тисячів на які десятки".
Трохим так-таки і думав, що з злодіями, певно, був Денис. "Господи милостивий, — дума собі, — як то швидко чоловік розледащів! Який був бравий парень, так що лучного його і не треба, а тепер зовсім збездільничався!" І після тієї ночі він його і не побачив вже.
Раз сидить Трохим біля лавки, дивиться: ведуть рештантів, і попереду, і позаду їх салдати з оружжами. Приглядається Трохим, — аж меж ними йде і Денис. "Доживсь честі!" — подумав Трохим, і стало йому жалко земляка. Підбіг швиденько і подав йому, що там лучилось, на його заключеніє. Що ж Денис? Глянув бистро, бачить, що се Трохим, як заскрегоче зубами, а очі мов запалали, як кине ту милостиню геть і сказав: "Щоб було ти лучче пропав, чим мене бачити у такій нарузі!" — і пішов собі не оглядаючись.
Розказав се Трохим хазяїнові, а він і каже: "Переловили тих усіх, що лавки обокрали, узяли і нашого Дениса. На нього доказують, што он с ними заодно і хотєл навести на мою лавку, так он ні у чом не признається".
Покінчили ярмарок. Розщиталися усі; хазяїн розщитав і Трохима і, на усякий день даючи йому по цілковому, при прощанні дав йому аж сто рублів і каже: "Озьми, Трохимушка! Ти мне на десятки тисячей спас; благодарствую тебе".
От уже Трохим зрадувався! Та і як же пак? Скільки він грошей принесе додому! Зроду не заробляв по стільки! Спасибі, що хазяїн дав золотими, так їх можна так заховати, що не загублю і ніхто не примітить, що в мене вони є, а цілкові окроме положу. От, узявши золоті, позашивав у онучу, а срібні які були, цілкові і полтиники, і мілоч усяку та позашивав у полу свити, так що і пізнати не можна було, що є при ньому гроші.
Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. "Чого вже по другим місцям ходити? — дума собі, дорогою ідучи. — Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз — і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровець роздобуду і усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи".
Сердешний!
Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п'ятдесят зосталося йти до села свого… як зирк: догани його… хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трепечеться, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки від далеко зайде; так Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене, бо він здоровіший і привичний більш ходити.
Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: "Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене".
Йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:
— Здоров, товаришу! Не втік від мене?
— Здоров, Денисе! Де се ти взявся?
— А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?
— Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.
— Жалковав, ти?
— Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?
Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:
— Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?
— Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.
— Хіба ж я злодіяка який, га? — грізно крикнув на нього Денис.
— Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:
— Ти думаєш, що я через твої замки пропав?
— Через які замки?
— Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?
— Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.
— Забув! Забудеш і справді. — І вп'ять замовкли.
Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.
Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. "Не треба сього!" — вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа.