Гроші є, тепер дума, чого б тільки накупити. От і дума: "Свити в мене катма! Не знаю, чи синього сукна узяти, чи хоч і сірого, та тільки доброго, мильного? та вибиратиму довженну та широку… Або ось і чоботи в мене роти пороззявляли, їсти просять: так, може, чоботи лучче? І правда, шкапові куплю, з довгими халявами, з підковами, а дьоготь так щоб і тік!… Цур дурня тобі, пане Пархіме (се уже сам собі, каже), та масла грудка на прикуску. Чи не дурний же ти справді? На якого гаспида ти будеш тратитись? Одежу і чоботи нехай тобі жінка постачить, а ти сі гроші, що вивередував єси, проласуй на чім хочеш, чого душа забажа! Отся річ до діла. Так і зроблю. Накуплю усього, що побачу, та й наїмся, щоб аж з душі перло!… Чого б же то накупити?… Е, ген сластьони: подавай їх сюди!…" От і підійшов до сластьонниці… Що за гарно дивляться на голодного Пархіма!… І так і шкварчать у олійці…
— Подавай сластьона! — гукнув Пархім на жінку, що їх тут прягла.
— А на скільки тобі треба? — питається вона.
— Подавай усі, — аж кричить вже Пархім, узявшись у боки.
— Та тут, дядюшка, як увесь товар озьмеш, так його буде на шість золотих.
— Увесь, увесь беру, на гроші, — та й тиче їй один шаг.
— Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти давай більш, давай усі, сорок алтин.
— Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пити захочеться. Так отеє другий на збитень, а се ще піду до москаля та родзинків накуплю…
— Так ти, бачу, такий? Геть же від лавки, не мішай людям в мене товар розбирати. Сих грошей трохи: або давай усі, або геть собі!…
Пішов, сердега, дальш, чуприну чухаючи, і каже собі: "Урагова баба скупа! Та дарма! Я й стовпців наїмся".
Підійшов до москаля з стовпцями. Так що ж бо? Дає москаль за його гроші тільки три стовпця…
— Цур і йому! Який дорогий! Не вмру без них, знайду ще чого смачнішого…
І пішов по базару витришків їсти. І що то: що вздрить, те й купив би. Та не дума одно двоє купити, ні, давай усе! А грошей катма! Тільки три шаги і є!
Ходив наш Пархім, ходив по базару, вибирав, прицінявся: усе дорого, не по його грошах… Вже він і гречаники, і горохвяники, і млинці, і буханці, і пиріжки торгував, кидався і на мочені кислиці, і на калені горіхи, і на медяники… Так урагові люди потрошку дають за його гроші. Що йому з одного або з трьох: йому давай усе, багато накладай йому, так так! Ходив він, ходив, аж остило. Бачить, жінка продає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й купує тих корінців, і вже кучка невелика зостається.
— Отже, щоб не впустити товару! — сказав Пархім, і підбіг до жінки, і пита: "А скільки тобі, молодице, за твій товар?"
— А покажи лишень, скільки в тебе грошей? — спиталася молодиця.
Пархім вийняв свою суму на долоню і брязка перед молодицею.
— Добре, дядюшка, беріть увесь товар. Кете гроші сюди.
— Увесь? — пита Пархім і сам собі не вірить.
— Та увесь, увесь. Треба було вам денежку здачі дати, та пороздавала. Нехай за вас подам на бідність.
Зібралась молодиця і покрилась дальше, щоб купець не роздумав та не прикинув би їй товару.
А Пархім так зрадів, що нічого не бачить і не чує. Видимо невидимо накупив ласощів… Забира у полу — не влізе, позапихував за пазуху і вже останні насилу зібгав та у жмені забрав, а сам усе приговорює "Не кидай, Пархіме, нічого; не зоставляй, забирай усе: ти за сі ласощі гроші платив. А ти, бісова жінко, не діждеш, щоб я тобі і лизнути дав! Ні, сам поїм усе". От і вибрав собі місце на горбику. Зняв свиту, розіслав, поскладував свій товар, позасукував рукава і сідаючи каже:
— Ось тепер, Пархіме Уласовичу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі не поміша… Усе до останнього поїм, та так обрепаюсь, що, може, через силу і додому дійду…
Та з сим словом схопив корінець, та — кусь!… Жує, сердега!… Тут жує, а тут у ніс так і шпига, і сльози з очей так і біжать… Жує, жує — і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує, і каже:
— Бач, як за пресучою жінкою давно вже не ласував, так ось ласощі і у горло не йдуть.
Та вп'ять стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жувати, ні ковтати не можна, не йде у горло. Се бо був хрін! Де ж його можна їсти? Лихо нашому Пархімові! Вже скільки він не потрощив корінців, а кучка ні трошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться… Відпочине від почине та вп'ять за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти…
— Та й до біса ж я накупив сих ласощів, — казав, стогнучи та сльози втираючи, Пархім. — Але їм, їм — і кінця не видно. А сльози так і заливають!… Аж очі рогом лізуть!… Ох, лишечко!… Бачили чортові очі, що купували, їжте ж!…
От з такого то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка.