Але йому цього треба, і коли він того не каже, то тільки через те, що поки щo не розуміє сам своєї потреби. Треба, щоб йому це було вияснено.
— А хто ж вияснятиме? — не згоджувався вчитель.— Нема таких людей.
— Ні, є,— відказав Марко і почав розказувати вчителеві про нову вкраїнську інтелігенцію, про національний рух український.
Учитель цього нічого не знав. Він страшенно зацікавився, і вони довго розмовляли...
Вертаючися Марко від учителя, не пішов слободою, а звернув набік і пройшов аж під скелю. Слобода стояла в величезній балці, а балкою протікала маленька степова річка, виляючи то туди, то сюди. Один бік тієї балки був положистий, а другий зривався високою, у кільканадцять сажень кручею. Дольна половина величезної скелі, припавши землею, поросла чагарями та невеликими деревами, але горішня знімалась високо та стрімко і то руділа, то сіріла своїм величезним камінням. Унизу, аж над самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка; вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад. Марко побрався тією стежкою попід скелею, але не пішов у панський сад, а звернув до криниці.
Криниця била з-під скелі, з-під каміння. Тут дольня частина скелі не закривалась землею та зелом. Здавалося, неначе якась величезна сила оце тільки зараз виперла з середини з землі страшенну кам'яну велич і поставила її навіть не рівною стіною, а так, що горішня частина вистромлювалася наперед і нависала. Каміння, товсте й тонке, лежало шарами, мовби його складала людська рука; навскоси проти землі, вганяючись у скелю, воно йшло вниз і, здавалося, доходило аж до осередку землі. В одному місці скеля згори аж донизу розкололася і за тіею розколюватиною поземні шари каміння ставали мало не сторчовими. І все те важко й грізно нависало над землею, і здавалося, що ось-ось воно грюконе все додолу і роздавить того необачного, що насмілиться тут бути... А воно нависало тут сторіччя...
Отож із-під того величезного каміння десь узялась вода та й витікала чистою, погожою та холодною течією. Хтось змурував з каміння цямриння над тією криничкою, ще й накрив її зверху плескатими камінюками. Над криничкою вистромилася з скелі одна каменюка — хтось поставив на їй образа. Образ був давній, і тепер на йому не було й знати малювання, але Марко знав, що, невважаючи на се, щороку на зелені святки дівчата приходять уранці сюди квітчати сього образа і скелю над криничкою, а тоді вже йдуть до церкви.
Марко любив тут сидіти. Од усього цього місця віпло дикою могутньою красою. Tpoxи одступивши від скелі, починався гайок, і верховіття найвищих дерев було далеко нижче від скелі. Марко любив іноді здиратися збоку на скелю і сидіти там довго, дивлячись, як над ним сяє ясне блакитне небо, а під ногами хвилюється зелене верховіття дерев. Але тепер він не пішов туди, а зостався сидіти тут, коло криниці. З одного боку в його була кам'яна стіна, з другого — зелена стіна з дерев. Сіре, важке, нерухоме каміння та зелений, тремтячий та хисткий лист.
Марко сидів замислений і думав довго, як зненацька почув коло себе ходу. Він озирнувсь і стрівся з Катериною.
— А! Й ви любите скелю! — промовила вона, трохи почервонівши з несподіванки.
— Люблю, навіть дуже,— відмовив Марко.
— Якби скелі тут не було, то наша Радьківка ні на що не здатна була б,— сказала дівчина.— Я часто сидю тут, роблю що-небудь.
— То оце я тепер вам на перешкоді стаю? — спитався Марко, лагодячися йти.
— Анітрохи! — відмовила дівчина.— Я завсігди тут сиділа і сидітиму ще часто, а ви поїдете і не бачитимете більше скелі. Тож я вам повинна була б поступитись, а не ви мені. Але ж, здається, ми зможемо погодитися і не вигонячи один одного: місця багато.
Вона сіла на каміння і положила на коліна до себе книжку, що принесла була читати. Марко стояв трохи оддалік, зіпершись на скелю.
Запевне, якби пані Городинська почула і побачила це, то вона дуже злякалась би — не якої небезпечності, а того, що її дочка може так поводитися з паничем, на самоті розмовляти з ним. Але Маркові дуже подобалось, що Катерина, перейнявши дечого багато від матері, не перейняла цього і так саме просто й сміливо поводилася з паничами, як і з паннами.
Якусь хвилину обоє мовчали. Нарешті Катерина озвалась:
— Це місце навіває багато думок.
— Eгe! — згодився Марко.— От, наприклад, недавнечко я рівняв сю скелю до листу.
— І...?
— І мені здавалося, що сіре непорушне каміння — то емблема довічності, незмінності; а се зелене, хистке, тремтяче листя — емблема дочасності та мінливості.
Дівчина глянула на скелю, глянула на листя і сказала:
— Я з цим згоджуюсь. А ось іще я вам скажу: я часто тут читаю і зауважила, що не кожну книжку можу я під цією скелею читати.
— Чому?
— Тут я можу читати тільки ті книжки, що враження від їх на мене ладнає з враженням од цієї дикої краси, а інші — ні. Я колись читала тут "Страшну помсту" Гоголеву — ота припадає до цієї скелі. А "Мертвих душ" я не могла б тут читати.
— Ви любите Гоголя?
— Чому ні? Я всю російську літературу люблю, опріче нових.
— А які у вас нові?
— А ті, де мужик описується,— нічого цікавого нема!
— А скажіть, будьте ласкаві, ви читали Некрасова?
— Не подобається мені.
— А Діккенса10 читали?
— Дещо... не згадаю навіть... щось дрібненьке.
— Ось я радив би вам прочитати з його хоч дещо. Прочитайте спершу його "Давида Копперфільда", а тоді "Новорічні дзвони".
— Добре! Прочитаю. Завтра брат їде на день до міста, я приручу йому здобути те, що ви кажете.
— Запевне ви добре читаете по-французькому?
Катерина кивнула головою.
— Прочитайте Віктора Гюго.11
— Ми в гімназії вчили якісь вірші з Віктора Гюго,— вони мені не сподобались.
А ви прочитайте "Les miserables", "Дев'яносто третій рік", "Останні дні присудженого до смерті", "Клод Ге", "Історія одного злочинства", "Les chatiments"12 — тоді, може, він вам і сподобається.
— Добре! Послухаюсь! І це приручу братові,— сказала Катерина і потім, осміхаючись, додала: — Але що ж се ви радите мені читати англійців та французів і не радите свого Шевченка?
— Бо думаю, що ви й самі колись його прочитаєте,— відказав поважно Марко.— А він і не мій тільки, а так саме й ваш, тільки ви цураєтесь його.
— Не знаю, чи прочитаю я коли Шевченка, мабуть, ні! — сказала Катерина, глянувши на Марка весело своїми блискучими очима.— Бо мужицькою мовою не може бути літератури.
Марка мов хто вилаяв, як він почув ті слова. Катерина помітила се з його обличчя.
— Вибачайте! — промовила вона і покірно, і лукаво,— я не хотіла сказати поганого ні про віщо гарне вам... І зараз же заговорила знову про французів та англійців, розпитуючись про їх Марка. Так вони розмовляли, аж поки задзвонено до обіду. З того часу Марко з Катериною почали цасто розмовляти то про пораджені до читання книжки, то про всякі інші питання. Марко бачив, що дівчина дуже неосвічена, мало читала, але саме тепер прокинулась, озвалася в неї жадоба знати, довідуватись про те, про що вона не чула і не могла чути серед своїх людей. Сі розмови помалу наближали їх одне до одного, зацікавлювали одне одним. Марко й не постеріг, як Катеринин образ запанував над його думками, як її горді очі почали часто-часто зазирати йому в душу, навіть тоді, коли він не бачив дівчини, коли пробував серед тиші самотних дум. Дедалі все дужче й дужче хотілося йому бачитися з нею, говорити, мріяти вкупі...
Одного разу трапилось так, що воки знову зійшлися трохи випадком, а трохи несвідомо-навмисне під скелею. Посідавши на величезному камінні, розмовляли. Марко оповідав дівчині на свою влюблену тему — про народну просвіту. Він переказував їй, як ведеться ся справа в Західній Европі і виясняв, через що у нас не так... Дівчина цікаво й довго слухала, аж поки, глянувши несподівано вгору, скрикнула:
— Боже! Що се?
Вони так заговорилися, що й не помітили, як насунула хмара. Уже перші важкі краплі дощу впали додолу. Одна з їх потрапила Катерині на руку і примусила дівчину скрикнути. Обоє глянули на небо. Там чорна хмара залягла все, що було видко їм з-за скелі та з-за лісу.
— Треба додому бігти! — промовила Катерина. Але ту ж мить дощ зашумів згори, заляпав по листю, по камінню. Бігти додому було далеченько і тепер уже пізно.
— Сюди! Сюди! — скрикнула Катерина і побігла під величезну каменюку, що, висукувшися з скелі, повисла над землею. Під нею було сухо. Дівчина прибігла і стала там.
— Ходіть же сюди!
— Там мало місця на двох,— одмовив сміючись Марко,— я й тут перебуду.
— Вигадки! Якби мене не було, то ви самі тут стали б. Я зовсім не хочу, щоб ви через мене мокли. Ідіть, а то я зараз вийду на дощ!
Марко мусив послухатися і пішов і собі під каменюку. Там було таки тісненько: вони з Катериною черкались одно об одного плечем. А дощ зчинився такий, як із відра. Через п'ять хвилин вода почала стікати з скелі вниз. Спершу вона тікла нарізними струмками, але дедалі тих струмків усе більшало та більшало, поки нарешті всі вони злучилися в одну водяну завісу, що швидким водоспадом зливалася з скелі. Через те, що горішня частина скелі висувалась далеченько каперед, той водоспад падав так, що Катерина та Марко стояли між водяною завісою та скелею; вода спадала за півтора ступні від їх, оббризкувала їх іноді, але не сягала до їх.
— Оце так! — скрикнула дівчина,— яка я рада!
— Чого?
— Та ви ж подивіться, як се гарно! Я ніколи не була тут у дощ.
Грюконув страшенний грім, аж скеля заструсилася.
— Ой! А нас скеля не задавить? — трохи злякавшись, спитала дівцина.
— Не бійтесь, грім її не завалить!!
На скелі води ще побільшало, і нова течія пробилася саме там, де стояла Катерина. Вона мусила поступитися так, що зовсім притулилася до Марка. Згори лився цілий водоспад, далеко в хмарах грюкотів грім, а Марко чув біля себе тепле Катеринике дихання, до його торкалася її зручна, чепурна, повна життя постать. Його обнімало якесь дивне почування. Він глянув дівчині просто в обличчя, хотів зазирнути в вічі, але її очі були спущені додолу, голова похилена. Маркові стало сором свого бажання, і йому відразу зробилося ніяково. Йому здалося, що він образив цим її, Катерину. І йому зробилося погано.
— Дощ перестає...— сказала тихо Катерина.
Справді, вода з скелі лилася вже тільки струмками, але се зливалась остання вода, бо дощу вже не було.