Ся стежка прямувала до невеличкої альтани в саду. Одійшовши так, щоб їх розмови не було чути, Голубов, не повертаючи до Марка обличчя, промовив одразу:
— Я хочу просити вас виїхати з цього дому.
— А я хочу про те саме прохати вас! — одмовив Марко.
— Годі шуткувати! — здержуючи голоса, гарикнув Голубов.— Я не бажаю, щоб ви залицялись до Катерини Дмитрівни.
Марко спалахнув, але здержавсь і відказав зважливим і спокійним голосом:
— Прошу вас мовчати, бо коли ви мені ще щось таке скажете, то я примушу вас змовкнути.
— Побачимо! — скрикнув Голубов і зупинивсь. Марко зупинивсь і собі. Вони стояли саме біля альтанки: Марко спиною до неї, а Голубов до його обличчям, заступивши йому дорогу.
— Побачимо! — знов сказав Голубов. — Я маю свої заміри на Катерину Дмитрівну і кажу вам: або ви зараз же дайте мені слово, що завтра виїдите відсіль геть, або я отут поламаю вам ребра! — І він стиснув свої здорові кулаки і стояв, як роздратований віл перед Марком, що на погляд був і не такий кремезний, і не такий дужий, як він.
— Геть з стежки! — сказав Марко і ступнув наперед. Але Голубов не пускав його і взяв за руку. Ту ж мить Марко вхопив його за горло й за груди, підняв од землі і враз кинув набік у густий та колючий чагарник, що ріс понад стежкою. Голубов так і пірнув серед кущів aгpycy й малини, а Марко не озирнувшись, не поспішаючись пішов геть стежкою.
Ні Марко, ні Голубов не знали, що всю цю подію бачила Катерина. Збігавши до матері, вона вернулась у сад і не стріла на квітнику нікого, а тільки почула, як стукають молотки на крокеті. Їй не схотілось туди йти, і вона пішла до великої стежки набік. Стежка, по якій вона йшла, перерізувала ту, кудою йшли Марко та Голубов, і Катерина, перш ніж вони, дійшла до альтанки. Увійшла туди, але там було темно. Хотіла вже вернутися, але зненацька почула розмову і через кілька хвилин крізь напіводчинені двері побачила Марка та Голубова. Хотіла вийти, але те, що сказав Голубов — він саме тоді сказав, що має заміри на неї,— не дало змоги вийти. Побачивши, як Голубов шубовстьнув у кущі, вона вже не дивилась і, вдержуючи сміх, чула тільки, як тріщали кущі під иого важким тілом, як він, видираючись звідти, лаявся найпоганішою московською лайкою. Вона підождала трохи, поки його стало не чуть, і пішла до крокету. Гості гуляли, а Марко сидів на стільці. Вона не могла не дивуватись тому спокоєві, з яким він, мов нічого не було, почав знову розмову з того, на чому вона спинилася. Дівчина дивилась на його енергічне обличчя і думала собі: "Сей не дасть себе скривдити і здолає оборонити і себе, й кого іншого". Трохи згодом, як усіх покликано до вечірнього чаю, Катерина та Марко довідались, що Голубов зненацька занедужав і поїхав додому.
"Заєць! — подумала Катерина.— Ні,— нахаба, що ховається, побачивши більшу силу".
У вівторок, після обід, Марко з Корнієм пішли до Корнія. Там, опріче своєї сім'ї, було ще двоє людей: високий чоловік з темним волоссям та бородою, з глибоко позападалими гострими очима, і парубок,— Корнієві сусіди, що прийшли слухати книжку.
— Бач,— промовив високий чоловік до Марка,— ви не по-панському з нами поводитеся — руку нам даєте.
— Бо й я не пан,— оддмовив Марко.
— Вони, дядьку Федоре, з простих, з таких, як і ми, тільки шо вчені,— сказав Корній. Дядько Федір подививсь пильно на Марка і сказав:
— Хіба...
— А ви знаєте, Марку Петровичу, що дядько Федір дуже люблять читати: як сядуть увечері над книгою, як почнуть читати та аж до півночі, то тітка Домаха й сердяться, що світло переводять,— торохтів Корній.
— А де ж ви навчилися читати? — спитався Марко у дядька Федора.
— Та в мене й дід був письменний, і батько. Од їх я й навчився потроху. От дід у мене був,— так той ще в запорожцях був, знав про старовину все чисто,— так як почне, було, нам розказувати! "Тепер,— каже,— не так повелось,— казна по-якому тепер, а тоді була розкіш-воля. Запорожці страшні були і ляхам, і татарам".
Марко вперше стрівав на селі людину, що пам'ятає старовину.
Одчинилися двері, і в хату ввійшло ще троє — двоє молодших і дядько не дуже старий, з кудлатою нечесаною бородою і надзвичайно ясними дитячими очима.
— А! Остапе! — промовив господар до його.
— А що ж, Іване, і я прийшов послухати, що розумнії люди читають, щоб і собі розуму набраться.
— Просимо сідати! — промовив Іван, Корніїв батько.
Остап одначе не сів, а став коло дверей. Зате двое молодших сіло. На молодших були червоні сорочки з цяцькованими московськими поясами, а поверх їх — жакетки. Один з їх — виголений, з вусами — зараз же сміливо забалакав: — Вот і ми посліхали, што в дядька Івана читать будуть, да й сібє прийшли. Потому — когда я іщо бив на службє, то очень-дуже любив читання.
— А давно ви зо служби? — спитав Марко.
— Да вот — год! Не хотєлось, знаєте, вертаться, потому — я тепер челавєк при образуванію, в полковой школє вчилсь, і даже сам палковнік хваліл,— мог би сібє всякоє мєсто в городі імєтъ... Ну, знаєте,— дома атєц, челавєк неабразований — ступай дамой! — говорить.
— Ти батька не потріпуй! — озвавсь дядько Федір, що доводивсь солдатовому батькові рідним братом.— Ти краще за себе згадай — чи давно пропив свій мундєр у шинку.
Усі засміялися, а солдат почервонів і одмовив сердито:
— Наплівать мінє на той мундєр! У міня їх двадцять будєть, а не то што!.. Вот заработаю.
— Атож! — не покидав свого дядько Федір.— Давно взяв рубля в Панаса — казав: дівчині черевики пошию — грошей не оддав і черевиків не пошив!
— Што бо ви, дядьку, так нападаєтесь на челавєка, не дайотє йому й здохнуть! — озвавсь зненацька парубок, що прийшов з солдатом.
— А ти де "образуванія" набравсь, що так балакаєш? — спитався дядько Федір.— На шахтах образувавсь?
Парубок почервонів і змовк. А Марко сумно подумав, що він не вперше помічає, як молодіж на селі, стріваючись з людиною у сурдуті, силкується говорити "по-панському".
— Та давайте вже читати! — сказав Остап і сів на край лави, аж коло мисника.— А то дурно тільки час гаємо.
Марко сів за стіл, розгорнув "Дві московки" Левицького24 і почав читати. Мова відразу здивувала слухачів, що ніколи не чули вкраїнської книжки. Але всі слухали дуже уважно, опріче солдата та парубка в жакетці, що все щось шепотіли і нарешті пішли з хати: їм не подобалась мужицька книжка. На їх місце прийшло двоє жінок і ще один не старий чоловік.
— Ой Боже! Вже читають, а ми й не чули! — озвалась одна з жінок.
— А не ходіть пізно! — сказав дядько Федір і почав розповідати, про що читали і дуже мальовничо розказав зміст прочитаної частки.
Почалося читання знову. Всі слухали, як Василь вернувся додому, і важко зітхали, чуючи його оповідь про солдатське життя. Потім сміялися з дівчат, як вони на хлопців зазирають і навіть почали цілу розмову, перепинивши читання, бо від дівчат та парубків у книзі слухачі перейшли до своїх дівчат та парубків.
— Які тепер дівчата та парубки? — казала палко та жінка, що жалувала, що спізнилась. — Тепер такі: чи доробила, ци не доробила свого діла дома, а як той час прийшов, то кида й печене, й варене та на вулицю.
— Порозгонити б ті вулиці! — сказав хтось з чоловіків.
— Та воно вулиці нічого,— озвавсь дядько Федір,— а оті складки та вечорниці! Отам вони горілку навчаються пити, отам дівчата п'яні лежать такі, що хоч за ноги повиволікай. А вже звісно — яка вона чесна вийде, коли таке!
— Не так тепер стало, як уперед було. Тепер парубок не хоче дома робить, а все на шахту. На шахті він, бач, заробе гроші та всі й положе на себе — чоботи собі купить за п'ятнадцять рублів, сорочку червону, то що,— а батькові, бува, й нічого! Я, каже, заробив, я й витратив! А прийде додому — знай п'є та дівчат піддурює.
Марко почав читати далі і чув, як шепотіли слухачі, переказуючи одне одному свої уваги про книжку та радіючи Ганниному та Василевому щастю. Зненацька голосне, нездержане ридання розітнулось на всю хату. Всі озирнулись до полу. Старша Корнієва сестра гірко ридала, прихилившись головою до печі (вона сиділа на полу) та затуливши обличчя руками.
— Дочко! Що ти? Чого ти? — заметушилась коло неї мати, однімаючи їй руки від обличчя. Але та ридала все дужче й дужче, і високі виводи плачу глушили всіх у маленькій хаті.
— Чого це вона? — зашепотів дехто.
— Хіба не знаєш? — почала відмовляти жінка, що сиділа близько коло Марка, і він міг чути, як вона пошепки почала казати другій: — За своїм Грицьком. Його ж у солдати взяли, а вона з того часу й в'яне, і в'яне — і не їсть, і не п'є,— кажуть, ні за кого не хоче йти.
— А Грицько ж письмо прислав?
— Присилав багато за два годи і їй кланяється в кожному. Тим часом мати вивела дочку з хати. Батько — теж зрушений — не хотів того показувати і попрохав Марка читати далі. Марко прочитав, як набігла чорна хмара — узято Василя в солдати знов; прочитав про важке Ганнине життя самотнє, про те, як сина у неї взято,— і побачив, як у чоловіків-слухачів мигтіли на очах сльози, а жінки й зовсім плакали. А як приїхав той син, то зараз у йому пізнали своїх солдатів:
— Оце й він! Отакі й наші! Жалко, шо втік, а то б послухав про себе! — казали слухачі, згадуючи того солдата, що пішов з хати, не схотівши слухати мужицької книжки.
— Чи не про оцього нашого кажуть — мабуть, воно й правда,— почав кудлатий Остап, втупивши очі в землю,— що побув тільки шість місяців у службі та й вернувся додому. От він прийшов та й ходить по слободі — не зна, бачите, своєї хати. А мати побачила з вікна та: — Синочку! Синочку! Чого ти там ходиш? — А він тоді: — Да чорт вас знаєть, ігдє ви живйотє!
Усі засміялися, а дядько Федір додав:
— Та й правда ж? Як прийде, то такий благородний! А вже шо горілку п'є, та лається, та бреше!.. Я,— каже,— на капказьких горах був і відтіль, каже, видав, як земля на черепасі лежить.
— А може ж, і справді видко? — сказала одна жінка.
— Атож!
— А на чому ж хіба земля? — спитавсь Остап.
Марко почав розказувати, а чоловіки розпитувались і трохи сперечались. Та скоро Марко знов удавсь до книжки. Він читав про те, як Ганнине горе все більшало та більшало, і деякі жінки-слухачки проривались плачем, чуючи, як ховано Ганну... Далі пішло про Маринину долю. Спершу слухачі Марину гудили, але тепер почали жаліти, а почувши про її смерть, сказали:
— Бідна! Без святого причастя так і вмерла.
— Та й книжка ж гарна! — озвавсь Корніїв батько.
— Гарна! Гарна! — сказали й інші слухачі.
— Оттак знущалися з людей! — промовив дядько Федір, згадуючи кактонистів.25 — Дитину рідну відняли! І все то пани повигадували, якби мужика дужче дошкулить!
— Дошкуляли вони його добре! — промовив Корніїв батько,— та вже минулося.
— Минулося? — сказав Остап, крутнувши головою.— Не дуже-то й минулося! Хіба й досі не робимо на панів? Кому одробляємо за землю.— Панам! Кому одробляємо нa десятинах? — Панам!
— Нічого не поробиш! — сказав один з чоловіків.— У їх сила,— вони багаті.
— А чого ж так, що один багатий, а другий убогий? Чого в Городинського скільки тисяч десятин землі, а в мене чотири десятини? Чи він більше Богові приподобився, а я в Бога теля з'їв? — допитувавсь Остап.
— Мабуть, іззіли, дядьку! — сказав парубок.
— Отже не їв, їй-бо, не їв, а Городинський угодніший! І чому б цареві не зробити так, щоб усі були рівні, щоб не було ні багатих, ні вбогих?
— Як же то? — спитався дядько Федір.
— Поділити землю на всіх! — сказав зважливо Остап.
Ніхто нічого не сказав, і всі замовкли.