Ото ж школярки! Ми, каже, вивчились: тепер нам треба по-благородному. На вулицю вже не ходять, з простими дівчатами та з парубками не знаються, а тільки все батьків подирають, щоб їм пальта справляли,— добре, що хоч батьки придбали, то буде що переводить на плаття.
— Та хто ж у їх батьки?
— Та хто ж там! Такі ж мужики, як і ми, так, бач, думка така, шо поблагороднішають через благородних дочок! Так ото я подумав: син у мене один,— як переведеться він на оттаку погань,— то шо тоді буде? Та й не оддав до школи. А шо оце ви вчите, то за се велике вам спасибі — не знаю, як і дякувать. Бо якби нам читаку в хату, то ми й Бозна раді були б.
— А вже шо старий любить читання, — загомоніла господиня,— то й Господи? Усю ніч сидів би та слухав. Є тут у нас один чоловік — уміє читать; то оце іноді насходиться до його мужиків, а він їм і чита. І вже як піде старий, то поки не вичита той усе, то не вернеться.
— А шо ж він чита? — спитався Марко.
— Усякі книжки чита,— відмовив господар.— Читав "Хвабийолу"19... ше читав як ангол з неба сходив та в шевця жив... про Бову-Королевича читав20... Ну, та то така, казка, аби що, а ті — гарні.
— А розбірні ж вони вам? — спитавсь Марко.
— Та не дуже. Шо розбереш, а шо й ні! Погано-таки чита.
— А то ще й те,— сказав Марко,— що ті книжки не по-нашому, по-простому, писані, а по-московському,— тим їх і не розбереш.
— А хіба є книжки й не по-панському писані? — спитався господар цікаво.
— А є!
— От якби ви нам прочитали,— може б, ми дужче розібрали?
— Та я й прочитав би, та тут нема в мене книжки.
— А ви у неділю візьміть та й прийдіть до нас, то й прочитаєте.
— Нащо в неділю? — озвався Корній.— Аже у вівторок празник!
— І справді,— празник! — сказав батько. — Приходьте до нас, почитаєте?
— Добре! — згодився Марко.
Він просидів у Корнія годин зо три і вийшов відтіль дуже радий. Як сумно йому було, як він вертавсь, уперше пішовши на село, і як весело тепер! Яка різниця проміж тим, що він тоді бачив, і тим, що тепер! Ся вбога, але видимо працьовита, чепурна, ввічлива та розумна сім'я приворожила до себе Марка.
— Ні, брешуть, сто разів брешуть ті, хто каже, що народ зовсім зіпсувавсь! — казав сам собі Марко, ідучи додому.
Дома його дожидавсь гість — Петро Олександрович, учитель.
— А я, дожидаючи вас, та заходивсь оце "Кобзаря" читати,— промовив він.— Знаєте, я його ніколи не читав.
— Шкода! Візьміть — прочитаєте!
— Спасибі! Бо, знаете, дуже мені цікаво,— казав далі вчитель, трохи заникуючись з незвички розмовляти,— дуже мені цікаво прочитати його... Я, знаєте, багато думав про те, що ви казали про школу.
— Та й щось доброго надумали? — спитався Марко.
— Думаю, що з педагогічного боку воно так... тільки ж... Тільки якось воно дуже... дуже нове! — сказав учитель.
— Що саме нове? Те, щоб учити по-вкраїнському і вважати вкраїнську мову за мову, а не за покидьок?
— Еге! Скільки ж людей треба на зовсім, зовсім новий шлях повернути!.. Яке ж це страшне, велике діло!
— Eгe,— відказав Марко,— це велике діло. Та не тільки сим воно велике, що його важко зробити, а ще більше тими результатами, які з й ого будуть.
— Та де ж на це сила?! — схопивсь учитель з місця.
— В нас самих! Не біймося, що нас мало. Все велике починаеться з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними...
— Та ви ж самі кажете, що цього не дозволяють!
— Звичайно, не дозволяють. Та се поки в нас такі порядки, які є. Але державні та громадські форми не довічні ж.
Учитель не зрозумів, і Марко мусив вияснити йому ширше, розповідаючи про еволюцію державних форм, яка неминуче й Росію приведе до парламентського ладу. А тоді буде інакше.
— Ну, розкажіть же мені, розкажіть!.. Як же це воно буде? — питався вчитель, і його очі блищали, а голос тремтів.
І Марко довго розказував, а той ловив кожне слово.
Він пішов од Марка з цілим роєм нових надзвичайних думок і з купою українських книг у руках.
За панським обідом Марко, проміж іншими гостями, стрів Голубова та ще одного невеличкого на зріст панка у простенькому піджачкові, років 30, але з обличчям зістареним ще років на десять.
— Федір Карпович Лірський,— сказали Маркові, знайомлячи його з панком.
"А! — подумав Марко,— дуже цікаво! Здається, се чоловік не тієї породи, що всі оці". Марко чув, що Лірський їздив за кордон, слухав лекції в якомусь чужоземному університеті, а піп з учителем казали, що він заводить школу.
Голубов, як звичайно, тупцявсь усе коло Катерини, хоч та зважала на його стільки, скільки того вимагала проста звичайність. Як посідали за стіл, Маркові трапилося сісти проти Лірського, і він зараз же почав розмову.
— Я чув, що ви маєте завести в себе в слободі школу? — запитався Марко.
— Ет! Мав, та не маю! — відмовив той.
— Чому? — спитався Марко, але пан Городинський перепинив з одмовою:
— І краще! На чорта мужикові та школа? Нащо розвивати в йому такі інстинкти, як і в освіченої людини?
— Цілком так! — безапеляційно сказав Іван Дмитрович.— Хоча я нічого не маю проти школи взагалі, але народна школа нe повинна йти далі Часословця21 та Псалтиря.22
— Навіть без Євангелія?23 — спитався Марко.
— Євангеліє...— протяг Іван Дмитрович.— Євангеліє річ така, що можна всячину відтіля виводити, а се річ небезпечна... От Псалтир... Не знаю, чи там сказано: "Начaло премудрости — страх", але оце й є найважніше, щоб мужики звикали слухатися та боятись. Ні, ні! Без ваших натуральних історій та іншого, се — проказа.
— Се мені трохи нагадує вашого маршалка,— сказав Марко.— Я чув, що в одній школі попечителька почепила на стіну географічні карти. Так він каже: "Чортзна-що! Лібералізм якийсь — карти на стінах висять!"
— І правда! І лібералізм! — скрикнув старий пан Городинський, але Марко вже не слухав його і знов удався з своїм питанням до Лірського.
— Чому? Тому, що з цими мужиками нічого не зробиш,— одмовив той.— Я їм кажу: ви дурні, то я вам школу заведу. Даю свою хату й частину грошей, а другу — хай громада дає,— хоч сотню карбованців. Наче й згоджувались, а далі й одкинулись. Ну, як це вам подобаеться? Дурні, зовсім дурні! Се якась особлива нижча раса, не може навіть своєї власної користі зрозуміти.
— Ого,— озвавсь Голубов,— вони боялись, що сьогодні сто, а завтра, може, й триста доведеться платити.
— Але ж я їм виясняв, що їм ні копійки не доведеться більше заплатити.
— Хіба вони тому поймуть віри? — скрикнув старий Городинський.— "Хоч би пан зійшов з неба, то вірити йому не треба" — оце їх приказка! Вони сто разів поймуть віри своєму п'яному писареві або дурному дякові, що луплять з їх хабарі, тільки не мені або вам.
Маркові кортіло спитатися в пана Городинського, чим він саме заробив право на віру від народу, та він обачно промовчав, а відказав Лірському:
— А мені один селянин добре розказав, через що мужики байдужні до школи.
— А ну-ну, що сказав ваш філософ у свиті! — іронічно промовив Голубов.
— Мій філософ у свиті сказав дещо таке, що непогано було б знати його й філософам у сурдутах. Він сказав, що школа однімає школяра в сім'ї, навчає його згорда, зневажно дивитися на своїх людей, кида його на другу роботу і робить з його нечесну людину. Се ж правда!
— Може, й правда, але чому ж се так? — спитав Лірський.
— Бо школа вчить незрозумілою мовою і промовляє до дитини чужими образами. На Вкраїні школа повинна бути вкраїнською, мовою науки на Вкраїні повинна бути мова вкраїнська.
— Я не думаю, щоб се було важно,— скривився Лірський.
— Ніякої української мови нема! — згукнув Голубов.— А коли вони не розуміють тієї мови, яка у їх у школі, то мусять навчитися! І що більше не розуміють, то більше мусять навчитися.
— Ви самі собі суперечите,— відказав Марко.— Коли вони її не розуміють, то через те, що вживають іншої,— отже, українська мова є!
Іван Дмитрович почав доводити, що коли уряд не признає якої мови, то та мова й не істніє і повинна зникнути. Почалася загальна спірка. Марко доводив, що основні принципи педагогії вимагають у школі рідної мови народу. Лірський упевняв, що се вузький націоналізм.
— Покажіть мені яку просвітну справу, яка могла б робитися без національної мови? — спитався Марко.
Лірський згоджувався, що такої справи на світі нема, але прав українській мові дати не хотів.
Спірка не втихала аж до кінця обіду. Після обід пішли в сад. Марко, йдучи поруч із Катериною, спитавсь:
— А ви, Катерино Дмитрівно, як думаєте про се?
— Я? — відмовила вона.— Я не згоджуюсь з вами.
Марко почав доводити Кятерині своє. Розмовляючи, пройшли вони раз і вдруге довгу стежку, що перерізувала сад, не помічаючи, що Голубов мовчки йде за ними і його обличчя все то блідне, то червоніє. Він давно вже мав заміри на Катерину, і його дратувало, що дівчина прихильна до Марка. Сьогодні ж йому особливо було прикро: він не знайшов що сказати Маркові на його доводи і хотів хоч після обід виявити себе перед Катериною кращим, розмовляючи з нею вдвох, а цей студент не дає йому й ступнути. Він ішов, кусаючи вуси, і чув, як злість запалюється у його в грудях.
Як Марко та Катерина вже втретє хотіли, вкупі з усім гуртом, іти по стежці, підбіг Марків учень Микола і сказав Катерині:
— Мама тебе на хвилинку кличе в хату.
— Вибачайте,— промовила Катерина і пішла.
Увесь гурток повернув тоді на крокетний плацик, бо Іван Дмитрович з Голубовим були завзяті крокетисти. Марко теж пішов зa ними, але грати в крокет не став, а, сівши на садовий стілець, дивився мовчки на гулянку, сподіваючись, що прийде Катерина. Голубов гуляв, але гуляв цього разу дуже погано і все сердивсь. Нарешті він кинув молоток і сказав:
— Ні, не хочу!
За його став другий з гостей, а він підождав, поки грачі загулялись, і тоді підійшов до Марка:
— Вибачайте, що потурбую вас,— почав він крізь зуби,— але я маю дещо вам сказати — без свідків...
Марко дивуючись глянув на Голубова. Той стояв трохи блідий; стиснувши губи. Видко було, що розмова буде не приятельська. А проте Марко знав, що Голубов його не любить,— так саме, як він Голубова. Голубов уже здавна не міг спокійко розмовляти з Марком і завсігди його зачіпав.
— До послуг вам,— промовив Марко, встаючи, і вони пішли по стежці геть од крокетного плацику.