Рівночасно почуваю, що не можу без тієї сили в очах мого пана ні думати, ні радіти життю, ні умерти спокійно. I хай людина мене любить або ні, хай наді мною знущається, хай мене вб’є. Та коли мій пан гляне мені в очі, я чую, що я дрібна порошинка, річ, сліпе оруддя в руках людини.
Коли я біг до гаю, більше думав про цей таємний огонь очей мого пана, ніж про свою милу. Прибігаю я на умовлене місце і що бачу? Моя мила в собачо-мужеськім товаристві сміється, залицяється й бавиться. Я кинувся, як скажений і відігнав усіх собак од моєї милої. Тоді вона біжить до мене, щоб кинутися мені в обійми і кричить до мене:
"Мій герою, мій любий, ох, як я тебе кохаю! Гав-гав-гав!"
А я їй відповів:
"Геть од мене, ти чужоложнице, ти погана дочко! Гав-гав-гав!"
Миттю я вернув до буди, поклався на солому та й почав роздумувати над суєтою кохання й над невірністю песього жіночого роду. Аж от і глянь: надходить мій пан. Своїми могутніми очима дивиться на мене та з усміхом і рівночасно з занепокоєнням питає мене:
"Мій вірний друже, чому так хутко назад? Невже тебе що болить?"
Я цілую йому за його тепле спочуття руки й даю йому пізнати, що я здоров, а тільки мене серце болить. На жаль, мій пан не зрозумів моєї убогої мови. Поглянув, обстукав, обмацав мене, чи нема де якої рани на моїм тілі. Зрадів, що нічого не побачив. Ах, чому не можна бачити ран душі? Пан приніс мені молока, погладив мене сердечно й пішов зі словами:
"Не журися, кинь лихом об землю!"
Від цього часу я так полюбив свого пана, що готов був кожної хвилі дати життя за нього. Коли я не бачив його лиш один день, я з туги за ним не знав, що зі мною діється, так мені тяжко жити без нього. Так до розпуки тяжко не дивитися на ту таємну силу, що сяє огнем із його очей.
Одного разу мій пан десь щез. Цілими днями я його виглядаю, бігаю, шукаю за ним по всіх усюдах: нема. Цілими ночами я не сплю, кличу його, вию-плачу за ним: його нема. Питаю його діточок, де їх тато, де мій пан? А вони, бідні, мене не розуміють ні я їх. Питаю його дружини. Вона показує мені рукою, що мій пан далеко поїхав і знов поверне. Я дуже зрадів, але не на довго. Бо минув тиждень, а мій пан не вертає. Минає другий, а мого пана немає, минає третій і четвертий, а його як нема, так немає. Я тоді постановив умерти. Перестав їсти та лежав на соломі, скавулів тихо й чекав на смерть. Аж одного дня над вечором чую нараз якісь любі пахощі в повітрі. Зриваюся, як божевільний і біжу-біжу, бо чую, о, добре чую, що це він — це мій пан іде! Побачив його, прибіг, кинувся йому на шию та цілував-лизав йому лице, руки й ноги з небесними розкошами. Але мій пан — навіть не поглянув на мене. Він тільки дивився далеко перед себе, в той бік, де стояла його хата й говорив навіть не до мене, лиш до себе самого: "Чи здорова моя жінка й мої діточки?" Тоді з великого жалю й болю моє серце так мені застукотіло, що нараз тьма заступила мені очі і я, здається, зімлів. Мій пан узяв мене на свої руки, заніс мене до буди, закликав до мене лікаря та сидів коло мене, пильнував мене й розпадався наді мною, як над своєю дитиною. І його діточки пильнували мене, годували мене, а одне, найменшеньке, що ледве перестало рачкувати, навіть заснуло в моїй буді коло мене і я його доглядав, як ока в голові.
Найбільше моє щастя тоді, коли мій пан дивиться на мене, а я на нього й коли я можу подивляти, тремтіти, думати й коритися перед цією могутньою силою, що горить у його очах. Найясніший Царю! Найвищий Трибунале! Сестри і браття по матері-природі! Ось вам моя сповідь. Хай буде, що хоче! Убийте мене, але я одне скажу: людина добра єсть. Умираючи, я побачу очима моєї душі таємний блиск очей людини, почую її ласкаву руку на своїй голові й умру спокійно".
Звірі потверджують зізнання пса
Псова сповідь найбільше схвилювала душу царя Лева. Особливо зацікавило його все те, що пес розказував про таємну силу очей людини. Він сам перебив глибоку мовчанку звірів словами:
"Хто зможе потвердити псову думку про силу в людських очах і сказати мені ще дещо про неї?"
Багато звірів, і домашніх і з лона природи признали, що псова думка правильна, а один тигр, який колись був у людській неволі, розказав коротко ось що:
"3а весь час моєї неволі я просто палав жадобою помсти на моїм людськім панові, бо він мене безупинно муштрував і бив та катував мене при тім безпощадно. Кожний раз, коли він мав увійти в мою клітку, я ждав на нього з твердою постановою кинутися на нього та роздерти його на шматки. Але скоро тільки він упер у мене свої бистрі очі, я миттю задеревів, заціпенів і вся моя власна воля приснула, як банька з води, вся моя жадоба помсти розвіялася, вся ненависть пропала, а на їх місце спливало з його очей на мою душу якесь ледяно-холодне почуття пошани й покори перед людиною. На другий раз я постановив напасти на мого гнобителя ззаду та пожерти його. Але він це зміркував мабуть, бо все обертався до мене очима. Тоді я хотів кинутися на людину, не дивлячися їй у вічі. Однак на велике моє диво й жах я переконався, що мої очі неначе самі все відчинялися й чи я хотів, чи ні, я мусив дивитися людині в очі. Я не раз почував погорду до самого себе, коли не міг послухати голосу спокуси, що шептала мені в душі словами:
"Тигре, адже ти велетень сили! Подивися на цю людину, яке це слабе й марне створіння! Чого ж так довго хитаєшся? Піднеси лиш лапу й пац! — і людини нема!".
Одначе вся моя сила, все моє завзяття — все було безсильне супроти всемогутнього вогню людського ока"
Лис Микита порівнює людину з царем Левом
Під враженням слів пса та їх потвердження тигром і іншими звірами цар Лев неначе збайдужів тепер на все, що мало діятися на судовій розправі. Відвернув очі від звірів і від цілого світу, а його обличчя прийняло вираз глибокої та важкої задуми. Так і видно було, що в його володарській душі закипіла якась дивна, нікому не знана боротьба.
Доктор Лис Микита почав боятися, щоби громадська думка звіриного світу не взяла некорисного звороту супроти кріпкої будови світогляду, який він разом із найбільшими мудрецями звіриного світу щойно збудував.
Найбільше непокоїла його дивна, незрозуміла поведінка й настрій царя. З тієї причини він уважав своїм обов’язком забрати знов голос і промовив:
"Найясніший Царю! Хай мені буде вільно висловити свою думку про таємний огонь людського ока. Заявляю ось що: цей огонь не є для мене ніякою загадкою ні тайною. Вся сила людського ока — це ніщо інше, як тільки слаба іскра цього могутнього, володарського вогню, який наша мати-природа дала твоїм очам, о Найясніший наш Пане й Царю! Не перечу, що вогонь людського ока могутній. Але що він значить у порівнянні з величною могутністю твоїх царських очей, о, наш володарю! Це зернятко піску супроти небосяжної гори, це блискавичний мит ока супроти безконечної, незглибимої, непонятної вічності!
А тепер я відповім на найголовніше питання, а саме: "Чим стала ця могутня сила твоїх очей, о, Царю, для творчого життя матері-природи? Чим стала сила людського ока, для творчості життя? Могутня сила твоїх володарських очей, о царю, збудувала і з’єдинила весь наш звіриний світ і завела в нім лад і життя по закону матері-природи. І за цю твою володарську силу й мудрість, завдяки якій ми живемо в гаразді, здоровлю та щастю й безбільно вмираємо, нашим найсвятішим обов’язком є кожної хвилі дякувати тобі, о Царю і славити твоє величне ім’я од роду в рід! Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Наш Найясніший Цар й його Наймиліша Цариця хай живуть многая літа! Слава! Слава! Слава!"
Воздух роздер і тисячолітніми деревами у пралісі струснув могутній-премогутній рик і рев звірів "Слава! Слава! Слава!"
"А тепер",— говорив Лис Микита,— "що зробила людина силою своїх очей для розвитку життя? Щось якраз наскрізь противне. Наш Цар збудував життя, людина його зруйнувала! Наш Цар береже блиском своїх володарських очей повагу, честь і святість життя матері-природи; людина спалила вогнем своїх очей чудову будову життя, обернула його в тюрму неволі і в темну печеру злочинства й виродження. Ось, наш Царю, різниця межи силою твого володарського та силою людського ока! Значить, Царю, твоя сила й сила людини не походять із того самого джерела буття, бо з твоїх очей, о Царю, дивиться наша найліпша й наймогутніша мати-природа, а з очей людини визирає дух, який заперечує життя і природу, коротко, в людських очах сидить демон руїни — сатана"
Слова Лиса Микита зробили глибоке враження на звірів, а гарна Лисичка-вдовичка, що на розправі закохалася в Лисі Микиті, сказала до своєї сусідки, пані Борсучихи так, аби прокуратор почув її слова:
"Тож-то з нього вчена головка! Ах, яке щастя мати такого мудрого чоловіка! Я була б йому найпокірнішою рабинею"
Тільки цар Лев не показував задоволення, навпаки, став іще більше понурим, ніж раніше.
Вирок
Президент Трибуналу поставив тепер до присяжних суддів два питання, а саме:
"Чи слово "людина" криє в собі знамена тяжкої образи звіриної честі?"
Присяжні відповіли одноголосно:
"Так"
Друге питання:
"Чи винен Вовк тяжкого злочину образи звіриної чести тим, що назвав Високодостойну Пані Маркізу Даму Царського Двору Мавпу людиною?"
Одноголосна відповідь присяжних:
"Так"
Тепер президент Трибуналу склав на письмі присуд і устав разом із усіма присяжними. Два слони-герольди підняли свої труби та дужим і святочним голосом оповістили всьому світові, що йде велика хвиля звіриної справедливості. По відтрубленню старинно-судового гасла відчитав президент Найвищого Трибуналу ось який вирок, уложений зі всіма прикметами звичаєвого судового стилю:
"В імені Його Величності Царя Лева:
Зваживши обставину, що, як це виказала сьогоднішня судова розправа, слово "людина" криє в собі всі знамена найтяжчої образи звіриної честі; зваживши далі факт, що обжалуваний Вовк назвав Високодостойну Маркізу Даму Царського Двору Пані Мавпу людиною, він на підставі однодушного переконання лави присяжних судів винен є тяжкого злочину образи звіриної честі, за що Найвищий Трибунал Його Величності Царя Лева на основі §1 Звіриного кодексу честі засуджує його на смерть через роздертя й пожертя його"
Трибунал хотів оддати Вовка на поталу Слонові.