О, ха, ха, ха! Це річ звичайна: один сезон — Ваніна, другий — Платоніна!... А ти трошки ревнива.
Маруся. Ні, мій любий! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю [43] віру — ніщо мені віри не верне! Я нездатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть для мене одно! Хто мені зрадить, той умірає для мене на-завжди, без повороту.
Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов у тираж. [44] Без компромісів жити не можна.
Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота — мій девіз. (Мовчать.)
Іван, підходить до вікна. — Сьогодні буде качати. Глянь, Марусечко, яка краса: море бішено [45] б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве й завиває, — мов сердиться, що нема в нього сили розбити предковічню [46] припону, якою натура одмежила його від землі, і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко! (Маруся підходить, Іван обніма її за талію і пригорта до себе.) Марусечко, мені страшно робиться, коли я в’являю собі, яка манюня кузочка [47] чоловік у порівнянні з тією силою, що он так велично розвернулася перед нашими очима й ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне [48] до берега, ніби хоче розбити свою припону-скелю! Ху! Розбився сам об скелю в манюні краплі, кришталем заблищали краплі на сонці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе й цілує в лоб.)
Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?
Іван. Ні, моя люба, — я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі ... Я розлучаюся з тобою — це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.
Маруся. Це не компроміс!... Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій — до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [49] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.
Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї. — Світла, благородна душа в тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.
Маруся. Чого ж, мій милий?
Іван. Там, у житейському морі, де я повинен плавати, як і в морі води, — часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй... [50]
Маруся. Межі — річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержувати людей від гибелі.
Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря ... А коли межі всі в людей духові, [51] їх не видко ... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?
Маруся, зі страхом відступає. — Ти мене лякаєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?
Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.
Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?
Іван. Це інша річ... Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома — фі!
Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині — не можна!... Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі — клянусь! А коли ти зрадиш, — я порву навік із тобою! (Дзінок.)
Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.
Ваніна, сміючись у прихожій: — "Не пускайте його, не пускайте". (Вбігає в кімнату.)
Ява XII.
Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.
Ваніна. Дорога моя, простіть! Їй-Богу, я не знаю, що робити з вашим моряком? Прилип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не битися ж мені з ним! Мусіла тікати під вашу опіку.
Маруся, сміється. — Добре зробили, що вернулись! Роздягайтесь — будемо обідати.
Входить Іван і Хвиля.
Іван, веселий. — А що?... Найшла коса на камінь!
Хвиля, на дверях. — Хто з нас камінь — не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.
Ваніна, скидає шляпу, жартовливо. — Нахал, неможливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич! (Усі сміються.)
Маруся. Прісько! А ви, Людмило Павлівно, заведіть такого сторожа, як я. (Входить Пріська.) Поклич Махметку й давай обідати. (Пріська вийшла.) В наші часи навіть підлітки, ґімназисти, маючи єдиницю [52] за спряженіє глагола [53] "люблю" — грають у любов, фліртують і притупляють природну свойому вікові соромливість назавжди... Через це, по мойому, з них у-кінці-кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщині ходити без сторожа не можна!
Хвиля. Ха, ха, ха! Марія Данилівна фанатик безумовної чистоти... Ультрапуританка. (Входить Махметка.)
Ваніна. Ах!
Хвиля. Знайомий? (Іван сміється.)
Ваніна. І несмішно й нерозумно.
Маруся, дає картку Махметці. — Піди в крамницю Шарого і принесеш дві пляшки шампаньского.
Махметка. Раз-два! (Вийшов.)
Маруся. А правда, надежний сторож!
Хвиля. Від такого сторожа теж треба мати сторожа.
Ваніна. Їй-Богу, на той сезон заведу собі Махметку. (Всі сміються.)
ДІЯ II.
Уборна [54] Йвана і Крамарюка.
Ява І.
Іван, в одежі і гримі Отелла перед дзеркалом, поправляє грим, Крамарюк у кутку курить. Посередині Ваніна, біля неї ґраф і Хвиля. По павзі, у двері виглядає Кактус із книжкою в руках.
Іван. В чім річ?
Ґраф. Після спектакля [55] ґрафиня вас жде в ,,Европейській". [56]
Іван. А ви, Людмило Павлівно, з Платоном?
Ваніна, сміється. — Ви в ролі Отелла — я вас боюсь.
Хвиля. Щоб ревности не викликати?
Іван. Ха, ха, ха! Даремна річ! Я взагалі неревнивий. Марусечка моя — сама вірність, а тут?... Тут мені нема кого ревнувати.
Хвиля. Людмило Павлівно, він правду каже?
Ваніна. Я не смію судить: Іван Макарович говорить про свою жінку.
Кактус, у дверях. — Іване Макаровичу, друга сцена. (Зникає.)
Іван. Іду. (Йде, за ним Хвиля, Іван обертається до ґрафа, котрий шепчеться з Ваніною.) А ви, ґрафе?
Ґраф. Іду, йду. Ви на сцені — й я йду. (Всі виходять.)
Ява IІ
Крамарюк і Ваніна.
Крамарюк. Ґраф вийшов для виду [57] й зараз вернеться.
Ваніна. Я боюся, Стьопочко! Та ще лиха година принесла підглядача Хвилю.... не знаю, що робити.
Крамарюк. Ах, мій ангеле, а я на що? Ви поїдете з ґрафом, Іван Макарович із ґрафинею, а Хвилі я скажу, що в вас болить головка, і сам піду з ним вечеряти — от і все! А поки Іван Макарович скінчить спектакль, поки вернеться з вечері, — ви будете спати сном праведниці.
Ваніна. Гляди, Стьопо, щоб ми не попались: Ваня ревнивий, а в ревнивих очі бачать учетверо, а чуття в’являє їм усе невідоме вдесятеро.
Крамарюк. Я, Людечко, старий горобець — одні зуби ззів, другі вставив, — зі мною в сільце не піймають! При тому, все склалося натурально: Іван Макарович — з ґрафинею, а ви з ґрафом. Ха, ха, ха! І там і там — безгрішний флірт: може, який невинний поцілуйчик, та й годі!
Ваніна. Що ти, Стьопо! Ти знаєш, як я люблю Ваню... Мені просто хочеться покататись хорошими кіньми.
Крамарюк. Ангеле мій! Це непрактично! Невинний поцілуйчик дасть ґрафові надію в будущині, — і от у бенефіс подарунок. (Входить ґраф.)
Ява III.
Ті ж і ґраф.
Ваніна. Ґраф! Ви не в театрі?
Ґраф. Голова почала боліти... А ніч чудово-поетична: морозна, ясна, я хочу проїхатись за город, поки спектакль скінчиться Хочете зі мною?
Ваніна, соромливо. — Ніяково...
Ґраф. Зо мною?
Ваніна. Щоб не подумали чого — я соромлюсь.
Ґраф. Соромливість красить женщину взагалі, а гарну — робить кращою удвоє. Прошу!
Ваніна. Степане Кузьмичу, можна?
Крамарюк. З ґрафом, Людечко? Можна!
Ваніна, до Крамарюка. — На ваш одвіт... [58] До ґрафа: Зараз! Ждіть У вестібюлі. (Хутко вийшла.)
Ґраф, подає руку Крамарюкові. — Спасибі. Вечеря за мною. [59] (Виходить.)
Крамарюк, проводжає. — Рад служити, рад служити! (У двері.) Вася! Вася!
Ява IV.
Крамарюк і портний. [60]
Кактус, на дверях. — Тихо! Іван Макарович на сцені. (Зник. Входить портний.)
Крамарюк. Приший мені, голубчику, пуговицю до сюртучка, і там під пахвою трошки розпоролось. Скида сюртук, портний зашиває.
Портний. Іван Макарович сьогодні сердитий: Людмилі Павлівні пальцем посварився, а мене тут же вилаяв ні за се, ні за те...
Крамарюк. Роля, знаєш, така бішена: [61] страсть, ревність, у п’ятім акті давить жінку... ну й настрій!... Легко, думаєш, задавити женщину? Великий артист говорить, як Отелло, а почуває як Іван Макарович! Може, і в нього є своя Дездемона, а в Дездемони Касіо, а збоку Яґо... ке, ке, ке!
Портний. Здається, ґраф...
Крамарюк. Тс! Вася, ні слова! Боже тебе сохрани, хто-небудь почує. (Входить Хвиля. Портний скінчив роботу, подає сюртук, Крамарюк надіває.) Спасибі. (Тихо.) Вийди! (Портний вийшов.)
Ява V
Крамарюк і Хвиля.
Хвиля. Дозвольте з вами познайомитись: Хвиля, друг і приятель Івана Макаровича.
Крамарюк. Артист Крамарюк, друг і приятель Івана Макаровича.
Хвиля. А?... В такім разі й ми повинні бути приятелями...
Крамарюк. Дуже рад!
Хвиля. Не менче! Я, знаєте, драм і страшних траґедій не люблю. Доволі з нас і своїх драм у щоденнім життю!
Крамарюк. Так, так! Ах, у життю багато драм, я сам люблю більше комедію.
Хвиля. Будемо правду говорити, що хороша зі сучасного життя драма теж слухається охотно.
Крамарюк. А-а! Так, так! І я люблю хорошу зі сучасного життя драму.
Хвиля. Хоча тепер драми зі сучасного нашого життя нема, все більше переводні. [62]
Крамарюк. Переводні, всі переводні.
Хвиля. А з нашого життя одноманітні, безідейні; флірт — і більш нічого.
Крамарюк.