А ваш борщ справді дуже смачний. Я давно такого не їв. І… я, мабуть, вже піду?..
– Так, вам справді краще піти, – різко промовила мама.
В ту мить мені стало геть прикро за її слова.
– Ви не ображайтеся на маму… – тихо сказала я, проводжаючи Гната до дверей.
– Пусте, вам не варто тим перейматися. А щодо рівнянь… – на хвилю він спинився на порозі. – Насправді це нескладно, ви переконались. Але якщо раптом у вас виникнуть запитання з алгебри, звертайтеся! Я з радістю допоможу. Мене тепер завжди можна знайти тут, в околицях, на майданчиках і лавках…
– Ну це вже занадто! – вибухнула мама, коли за Гнатом зачинилися двері. – Ти що собі дозволяєш? Приводиш додому невідомо кого, якогось п'яницю, приблуду! А раптом він би скривдив тебе! Я не здивуюся, якщо нашу хату обчистять! І це навіть не довірливість – легковажність! Дурість! Ти робиш все, що тобі заманеться!
В ту мить мені хотілося вибігти вслід за Гнатом і стати такою ж безпритульною, як і він. Вештатися вулицями, знаходити у смітниках книжки, які стали комусь непотрібними й читати їх на сходах у під'їздах… Ночувати на стрихах чи в підвалах… Або – мешкати на даху Максового будинку, де він малює місто з пташиного польоту. Можливо, мама лише тоді б зрозуміла, що не мала рації? Що іноді замість сварки нам потрібна спокійна, відверта і щира розмова, яка б нас зближувала, як це було за життя тата. І може, тоді б я була зовсім іншою або, принаймні, намагалася б, бо ми могли б порозумітися!
– А хіба ти не помітила, що у нього очі схожі на татові? – лише тихо запитала я і, щоб вона не бачила моїх сліз (бо я страшенно не люблю, коли хтось їх бачить), втекла у свою кімнату, де, зачинившись, ввімкнула на всю потужність важкий рок.
Наступного дня, після школи, в пошуках Гната я обійшла увесь наш двір, майданчики навколо і під'їзди. Мені спало на думку поцупити для нього з холодильника котлет. Та його ніде не було. Розчарована, я повернулася додому.
Відтоді щодня, повертаючись зі школи, я шукала Гната. Так тривало вже кілька тижнів й без жодних результатів. Мені вперто не щастило. Може, він змінив район, де мешкав на стриху, або раптом захворів і втрапив до лікарні? Або лежав десь у лихоманці й потребував допомоги, їжі і ліків? А раптом його заарештували за те, що він поцупив якусь дрібницю? Булку в крамниці на розі в дебелої Поліни чи яблуко на ринку… І це не було б для нього великою прикрістю, адже у в'язниці тепло й там годують. Хоча для Гната, мабуть, це не мало ніякої ваги. І він нізащо не погодився б втрапити за ґрати. Адже воля, напевно, була для нього понад усе. Навіть така воля – просто неба!
– А ви не бачили Гната? Часом не знаєте, де його можна знайти? – якось запитала я одного бороданя у кумедній тісній спортивній шапці, натягнутій на одне вухо, який вишукував щось у смітнику.
Бородань уважно подивився на мене, примруживши очі:
– Гната? Це того, що математик? Давно не бачив… Може, подався кудись інде, а може, щось пішло в нього на лад? І таке буває, хоч і майже не буває… – захихотів. – Але життя таке є… Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш! Може, Гнат знайшов? Він має клепку в голові, ще й яку! Такий, напевно, не пропаде! А що там у тебе в пакунку?
Зітхнувши, я простягнула йому пакунок із сардельками. Бородань знову задоволено хихикнув й одразу заходився їсти, сховавшись за смітником.
Одного вечора, коли я вже лежала в ліжку, читаючи перед сном "Олівера Твіста", в кімнату мою зайшла мама, щойно повернувшись із другої зміни.
– Ось, тримай… – вона простягнула мені книжку.
Книжка була стара, але не знищена, хоч і пахла нафталіном, а головне, інтригувала назвою – "Дон Кіхот".
– Звідки це? – здивовано запитала я.
– Твій знайомий приходив, коли ти була у школі… – пояснила мама. – Гнат. Знайшов цю книжку, сказав, що ти зрозумієш, про що йдеться. Цікавився, як твої успіхи з алгебри.
– Гнат? – я аж підскочила на ліжку.
– А в тебе справді кращі оцінки, я бачила зошит. А ще сказав, що знайшов роботу. Тепер він працює сторожем тут неподалік і навіть має якусь комірчину, де мешкає. Цікавий він чоловік. Тільки життя в нього склалося важко, і він у тому не винен… Якщо ти захочеш занести йому сардельок чи котлет, не обов'язково робити це крадькома. А знаєш, у нього справді очі, як в нашого тата…
І раптом сталося те, чого вже давно між нами не було – мама обійняла мене. Мабуть, вперше за тих кілька років після татової смерті. В ту мить я була вдячна цьому дивакові Гнатові, з очима, схожими на татові, за те, що він так несподівано з'явився в нашому житті!..