Одарка

Марко Вовчок

Сторінка 2 з 2

А тато й мама?.. Нема вісток?

— Ще нема, любко, — кажу. — Я тоді зараз прибіжу до тебе. Чи не бажаєш ти чого, Одарцю?

— Ні, тіточко, нічого не бажаю, нехай тільки од вікна не женуть.

IX

Ото так, у неділю я її одвідала, а в четвер почули ми, що вмерла. Побігла я туди: вона вже на столі. Свічечка горить, а нікого нема. І така ж вона хороша лежала, як ангелятко Боже!

Надійшла старенька служка.

— О! — каже, — попоплакала я над вашою дитиною, серце! Та така ж тиха та покірлива вона була! такої любої душі зроду-віку ще не бачила! Ввійшла я до неї вчора, вона спинається на вікно. "Ой, — кажу, — дівчинко! Що се ти робиш?" — "Пустіть, мене, — каже, — пустіть, бабусю, нехай я туди гляну востаннє... Там мій батько й мати живуть..." Та так жалісно, як пташеняточко, киличе — пустіть! Я й пустила. Піддержала її трохи; вона все дивиться пильно-пильно в сині далекості; а сльози, мов перло, сиплються мені на руки, теплі-теплі... Сонце саме заходило... Загледіла — вишня в саду цвіте: "Принесіть мені, бабусю, вишневу квіточку... принесіть, бабусенько!" Я пішла та й принесла. Вона взяла. "О, яка ж пахуча, — каже, — та свіжа! Спасибі вам, серце бабусю!" Лягла і квіточку коло себе положила. "От уже й сонечко низенько", — каже та й почала тоді згадувати батька й матір; все їх гукала, все до їх промовляла: "Тату мій, тату! Нащо ви мене покинули? Матіночко! візьміть мене!.. Ой покинули ж мене, покинули саму!.. Мамо!.. Тату!.. Рідні мої та любі!.." Нехай Господь її прийме, мою голубоньку, на своє надро! Так-то вже я попоплакала на старості літях!

В п’ятницю її поховали. Як спускали домовину в яму, то все над нею білі голуби кружляли. Сонечко грало, мов розсипалось по землі золотим промінням. Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться. Душа праведна переставилась!

1 2