По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики... Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: "Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!" І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.
І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.
Празникував і я.
У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились — ще скорупочки на хвостиках, — а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.
Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.
Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: "Глянь у цей бік!" Глянув — аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:
— А чия тепер качка буде?
З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.
— А ти звідки? Ти хто такий? — питаю.
— А я Романець, — каже. — Солодкий.
— А не можна по панській пущі гуляти.
— А я ось гуляю, — сміється.
— А тебе зловлють! — страхаю.
— А поки що я нагуляюся.
— Качка моя! — згадав я.
(Був так зтропився, що й за качку забув.)
— Відкупив у Бога? — пита.
— Хоч не відкупив... я перш знайшов, — доводжу.
— А може, я?
— Я перш! — гомоню.
— А заплач, — кепкує, — та дуже!
Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.
— Стрепенула! — розпачую.
— Тут вона сидить, як врита, — запевня Романець. — Придивись лишень, сорочий дядько!
Придивився я — тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.
Дихнув я вільніш...
— Почуває! — каже Романець. — Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!
І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:
— Моя качка! Я перш знайшов.
— А ти коли знайшов? — пита.
— Аж на тому тижні, — правлю, — у четвер.
— А я, може, в середу, га? — сміється. — Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.
— Я зараз піду додому, — лякаю, — та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...
— То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!
А я барюсь...
— Поспішайся, панський доглядачу, — кепкує, — а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.
І шургнув. Плаває, розкошує...
І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...
Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.
Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]
Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.
— Чому ти досі не приходив? — питаю.
— А може, я й приходив, — сміється.
— А знов прийдеш?
— Може, й прийду.
— А коли?
— Коли мене побачиш.
Та й зник у гущавині.
Я за ним. Де там! Як здимів.
Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.
Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.
Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!
А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.
— Ой дитино, як же ти спізнився! — каже тітка Мокрина. — І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.
А Катря увіходить.
— Ось і я, — каже.
— Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.
Катря не вечеряла. "Трохи, — казала, — голова болить".
— Та ти біла, як хустка! — затурбувалася тітка Мокрина.
— От піду, сяду на провівку, та й минеться.
Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.
А тітка Мокрина упада.
— Дуже, мабуть, головка болить!
— Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.
А я, вечеряючи, думаю: — чи сказати за Романця, чи потаїти?
Потаїв.
На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, — може, Романець вже тут дожидає.
Нема.
Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.
А може, той Романець насміявсь — видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.
Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.
Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.
Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи — поналазило жабенят — нехай і поналазило, нема журавля ані буслі — нехай і нема...
Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.
— Матвійку, чого се ти такий невеселий? — пита тітка Мокрина. — Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?
Запевняю, що здоровий.
— А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.
— У гаю краще, ніж у селі? — питаю.
— Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...
— А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, — кажу. — Хіба забули батьківщину?
— То давнє, синочку... то минулося...
— А ви усіх людей у селі знаєте?
— Ще б то мені не знати!..
— А який там Романець живе?
— Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову — не згадаю!
— А живе ж там Романець... Солодкий — чи що.
— А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький — Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри — вона йому хресна мати, — то й не пізнала — парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди — не приділив Господь нам розкошувати, — та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав — був Петро такий вродливий, що й не сказати — високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: "Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!"...
— То пан дуже його вподобав? — перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
— Вподобав, вподобав... "Ти що за один?" — пита. — Я — Солодкий, пане, Петро. — "У двір Солодкого Петра, до коней"... Взяли їх у двір, — і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка — дуже засумувала, чи що, — далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.
— Хіба ж дворак на прикові? — кажу. — Хіба йому не вільно інколи погуляти?
— Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв — вродливий, в батька вдався, — то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...
— Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
— Як то прийде? — питає. — Ми ж у лісі...
— Та що, що в лісі, — кажу. — Він прийде...
— Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...
— А він таки прийде! — правлю.
— Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
— А ви його сховаєте?
— Ой дитино...
— Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
— Та годі вже, пустаче...
— Сховаєте! сховаєте!
Обхопив стару обіруч — хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.
А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.
— Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...
Та додає:
— Як се ти прочув про того Романця?
Чи ж признаться?
Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:
— Я його бачив... Гулявся з ним...
— Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?
— Гулявся з ним!
І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.
— Бач, вимислівчику! — сміється стара (а проте трохи й неспокійна). — Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться — відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...
А я своє:
— Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?
— Та годі ж пустувати, Матвійку!
— Він, мабуть, завтра прийде...
— Журиш, хлопчику, стареньку тітку!
— Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?
— Тікай, бо зараз бити буду! — удає тітка.
А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!
IV
Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.
Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.
Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина.