Розпашілася, дихала схлипом.
— Почекай трішки, нехай гості розійдуться.
— Відправте вже цю Стефанію. 1 Меланію відішліть. Я без них справлюся.
Він поцілував її в пухкі й спраглі вуста.
— Юліко, — затримав її руку в своїй. — У тебе вже були хлопці?
— А яка гуцулка ходила б так довго? Хіба що заручена.
— Я сказав твоїй мамі, що відвезу тебе до Сергіїв. Але вже не пущу.
— Не пускайте. — Тепер вона пошукала його губи під вусами.
"І вір жінкам..."
— Зніміть цю шаблю! І прощайтеся чимшвидше. Вони всядуться за третій стіл. Ви їх не нагодуєте. Вони ще з позаторішньою оринзею в спитку.
— У тебе гострий язичок.
— Зате м'яка в натурі.
— Йди мити тарілки, бо заведу до волів.
— Я стала жінкою на горищі.
— Там холодно. Іди, не баламуть.
Може, це було одкровення? Може, це була мить народження. Чи воскресіння? В усякому разі, він про це ніколи не згадував. Та, коли всі розійшлися, він накинув на двері защіпку і любив її у куточку шалено, довго. Вона вже й знемогла, і вже світанок попросився у вікна, і був то теплий, пахучий світанок.
— Ви не попросите моєї руки після цього?
— А ти хотіла б?
— Ні, я Крилатому дала слово.
— Ти як жінка гарна.
— Дякую. І ви як чоловік гарний.
— Може, тебе все-таки відвезти до Сергіїв сьогодні? Вона засміялася.
— Уже день, Юре. Це вже завтра. Я пройдуся пішки, бо це завтра не твоє, а моє. Я там все зробила, твоя матуся втратила дуже ретельну невістку, але вона запізнилася. Як і ти.
— Ти мене більше не хочеш знати?
— Ні. Нехай це забудеться. Я спокійно вийду собі заміж. Добре?
— А мені чогось боляче.
— Хіба я тебе не кохала, Юре? З Крилатим моя матуся вже вінчалась. Я піду, не треба мене проводжати. Сама піду. Не посмій свататись, бо це буде смішно. Для тебе. Прощай, Юре. Так сталося, видно, так мусило бути. Я іду як вдовиця від тебе. Але не шкодуй, ти нічого не втратив.
— І не здобув... І в глиб віків кануть непорочні зачаття. Він кілька днів тому взявся перекладати Шекспірового
"Гамлета" й аж сам здивувався з того, яке насичене повітря точністю Шекспірового слова. У повітрі витає невмирущість! Аж проймає жах!
"Іди собі, жінко. Ти сказала, що я нічого не втратив. І не стратив, ти з хлопчаками проспала свою невинність на горищах".
Допоміг їй зодягтися, зачинив за нею двері. Окуляри наче всклилися в очі. "Кафедра трибуналу!" Куди я прийшов? За що мене нищити, винуватити в облогах безплідних? Со-колінь моя з неспитою невдачею, з дебрів, з нетрищ й ни-щоти! Чого я тут вартий і що я тут значу? Я тут не зможу правду знайти. Я ніби фільтр непорозуміння. Нацькували вперед і навпаки. Чи дали трутнів в утробу солдату? Сам себе чогось не бачу.
5 квітня 1863 року
А дні ідуть,
Як в полі лють,
Коли зима в зимі настала.
Молодиці безцеремонно розглядали його зусібіч, як вийшов до Путилівки, й ніби минувся тиждень без суботи та неділі, сиділи на лавах під плотами і хрестами, щось гомоніли, мружились від першого сонця і з прихованою хіттю покриток щось обмислювали та обмивали одна одній кісточки.
Зайшла невдовзі Стефанія на кілька хвилин.
— Ну й що?
— Все так, як ти хотіла.
— Пухка, рожева дівчина... Легка на підйом... Все інше забобони.
Федькович холодно посміхнувся.
— Не вхопив фортуну за хвіст.
Вона мовила благодушно, хоч він очікував зловтіхи:
— Але було?
— Шаблю мусив зняти з пояса.
Стефанія посміхнулась якось бездумно, ніби з ложа відсутнього болю.
— Ви спокутували давно. Ви — як розповніла ріка... Це не гріх. У неї примха, а у вас потреба. Вам нема чого соромитись.
Він з огидою обдивився навкруги (стояли біля криниці).
— Коли я бачу, що люди помиляються щодо мене в своїх думках, я просто мовчу.
— Якийсь ви шпакуватий в цьому офіцерському мундирі.
Бона вередливо висмикнула руку з його руки, але й оком не повела.
— Давайте не будемо крутити точило гніву. Рай до вигнання Адама і Єви, може, й не існував. Треба хоч трохи доглядати свої сади і ні від чого не відрікатися тричі. Але не подумайте цю дівку сватати.
— Ваша правда. Я в цьому пересвідчився.
— Я вдячна вам і за те, що ви усвідомлюєте свою кривду.
— Кривда майже на всіх одна. Вона не дуже міняється від людини до людини. Це як непереступнии поріг, і падає це на людину, як каїнова печать.
— Ми все-таки трохи озлоблені на самих себе, Юре. І я не хотіла б бути жорстокою, і по вас не бачу, але ми злі. Прощайте. Може, колись ще стрінемося? На жаль, не в Емілії.
— І гнів, і туга, і жаль — аномалії.
— Хіба вам, Юре, казати, що в основі всіх людських принципів закладене насильство? Я не хочу вам більше заважати, з усіх боків воронячі очі, а цієї ночі я не була попівною.
— Так, Стефо. Сам голий, та сорочка за пазухою. І ще не раз купимо хрону до лимону.
— Але довго не жартуйте з колесами.
— Від тещі до нетечі, а від нетечі до тещі.
— Будьте, мій голубе. Ви таки озлоблений чогось. Не те нараяла. Але прошу вас: пишіть. Не запропастіться в цих вершах.
— Постараюся, сестричко. Щасливо вам. Вони поцілувалися на прощання, як рідні.
Село готувалося до найбільшої за всю свою історію оказії: мав приїхати на відправу єпископ Гакман (щоправда, дати ще не визначили). Матуся, звичайно, єпископа не посміють просити в гості, але Федьковичеві кортіло побачити ту цяцю та й усю церемонію — де ще надивишся на всі ті барвисті гуцульські шати, непідробні, рукодільці, щирі узором, як не на храмах та всіляких відправах? Його на люд ніколи не гнала жадоба видовищ: сліз, зітхань, зойків, скарг, протестів; він просто любив люд, любив простежити підпілля його духу, а не якесь інкубаційне народження нації.
— Так, інкубаційне.
Колись Маковей, підпорядковуючи під загальник Федьковичеві симпатії, напише: "Для будь-чого нема причини брати йому на карб". Він любив як людина і шукав пригод. Коли гуцулів примушували палити посіви, щоб прив'язати їх до роботи в лісі, — це не було трагедією? По горах навперейми бігли хвилі споловшого жита, а ті, хто посіяв зерно в мілку гірську ріллю, обливаючись сльозами, ходили від гонів до гонів зі смоляними скіпами. Того й писав трохи раніш: "Стількі болів, стільки нуждувань, стільки втрат пережило моє серце, що більше не гріє... Уже обмотується павутинням, мов шовковник, починаючи вічну стужу". В житті Федькович бачив тільки трагедію. Кажуть, що любов — це визнання рівносущого. Усе, що поет любив на той убогий час, було йому під лад. Усе, що він не терпів, що на видь не смів брати, стало його слізьми. "Я лиш в простім стані щасливим бути можу. Бо лиш в простім стані добре серце, гонор, поезію знайти можна. А де ще? Зрідка або й ніколи". І він хиливсь до простого, знедоленого люду, як розжалоблена дитина до матері, і був за це битий... І у війську, і на волі. (Та чи була то воля?!)
У Сторонець мав приїхати якийсь церковний верховник, віхоть престолу, якийсь Гакман. Уже розійшлася чутка, що його заходами розпочинають будівництво резиденції, називають митрополичою, хоч єпископ ще ходить в ризі єпископа, що засновують університет в Чернівцях. Довколишні попи, попаді і попівни перебирали в скринях оксамитові сукні і замовляли у Вижниці всілякий крам. "Я тебе, сипу, лиш на висоту бгаю, — упрохувала Дашкевичка, щойно він ступив на кухню. — Підеш на посвяту? Станем собі десь аж біля воріт церковних, але щоб тебе там бачили". Він сказав, що піде. Піде прийняти причастя і перехреститися по-православному. І Юлію Дияконович побачити...
Дашкевичка прикусила губу. Мабуть, вона про щось здогадувалась, її вузьке й безкровне обличчя стало чужим, аж мертвим.
— Чия влада, того й релігія, — любив повторювати покійний Дашкевич. Гакман — німець, ти їх ненавидиш, але досконала людина не може виникати з недосконалої думки. Гакман дуже багато робить для Буковини.
— Лиха радість, по якій смуток ходить. Аж цей німець щось нам збудує. Але я проти нічого не маю. Нехай собі йде отець навпростець, може, нескоро вернеться...
Після цієї перемовки між ними вже не могло бути взаєморозуміння, хоч він мало не оплакував кожну невдячну відповідь матері. Дух життя, добра і зла, гріха и очищення вона тримала десь у підсвідомості, а зовні в неї панував культ матеріальної вигоди і обряд споживання. Юрій почав дратувати її навіть своїм існуванням, вона себе переконала, що він ні на що не сподобиться, а ті вірші, які "писав для голиків", не вселяли їй жодних надій. У його присутності вона майже не зводилася з ліжка, та він кілька разів заставав її в світлиці, коли відсахувалась від його паперів. Вона вивчала все, що виходило з-під його пера, злобливо перекидала все, рилася в листах, дещо навіки пропадало з хати. Це було щось хворобливе, вона з жорстокістю привласнювала собі право на нього і на його незалежність, та він уже найнявся до Губріха й Августака навчати їхніх дітей мов, обидва просили його столуватися в них, та й були в нього свої гроші, він від матері нічого не вимагав. Деколи Меланія приходила зварити борщу й мамалиґи чи обпатрати курку, білизну сам прав у Путилівці і сам гладив праскою у комірці. Можеш не давати, жінко, перцю мед закусити.
А дні ідуть.
Як в полі лють,
Коли зима в зимі настала...
Осідлавши Гнідого, Федькович перекинув через плече тайстру, а за плече рушницю. Ще Реткель спротивив йому полювання кривавими наїздами в діброви Молдавії. Рушницю узяв тільки для форми. Одразу ж за брамою кінь рушив скоком, аж морозець перехоплював подих. Але вже весніло, в поточині брунькувалася стелючка, викидала ніжну брость непоказна карпатська берізка.
"Який же милий легіт волі! Геть і від матусі, попівської властительки, що керує всім ворожбитством повіту та й маєтками, де я ніким не був, ніким не став. Так вона і Гор-динському заявила: "Ніким не був, ніким не став". А Гор-динський передав так Реткелю і братові Івану. І мені зі всіх боків почали дорікати, що створюю якісь вигадки про свої бідування. Та нарешті я вільний і постараюся не бити поклони. Коли вам ще закортить щось взяти "на карб моєї лихої долі", то побалакайте самі з цими ворожбитами і шахраями. Правда, очі в мене зовсім нікудишні, та олівець бачу водити. Це не стріляти в натовп, що бунтує проти трону та й теж уміє частувати кулею".
Він проїхав Сергії і, взявши Гнідого за вуздечку, повів засніженим вагашем на Шудринський перевал. Показалися сідловини Плешти і Тисницької, а ще через якийсь час вершина Красного Долу, а внизу гірські потоки в обхід стрімчаків, і запетляла дорога на Шепіт.
"Шипинська земля!" Звідси невеличкі жилочки природи — потічки Петрівець, Брусничка, Звариш — починають свій біг до далекого Дунаю.