Вважайте, вважайте, аби худобина не рознесла поруччів.
— Не рознесе, вона вимощена, як подушка! — обізвався Іван Берізко, все ж боязко прислухаючися, чи не рипнули десь у бараці двері.
Однак двері не рипнули, і Дмитрик з хлопцями вправно звели корову східцями на горище, де Дмитрик нарешті передихнув на повні груди — операція вдалася, лишалося ще тільки зарізати корову й розділити м'ясо.
На горищі вже стояли заздалегідь приготовані казани, ночви, кілька відер і залізних американських скриньок, легких і містких, та мішок соли, щоб одразу ж розфасувати м'ясо й нутрощі.
Зизавий Ростик чекав на дверях, і, щойно хлопці з коровою перевалили через поріг, заходився, мов для породіллі, квапливо гріти воду на пристрої власного винаходу, що його він — залежно від того, яким пальним начиняв: гасом, вугіллям чи й просто шматочками автомобільних шин (як на Ростика, то шини горіли найкраще), — називав примусом або летючою піччю, хоч не втаємниченому у винахідництві стихію окові, цей примус радше нагадував велику праску або середнього розміру з наглухо прилютованою покришкою баняк, з якого, стримувані чавунним кружком, стирчали чотири рурки, викидаючи коротке полум'я, що видовжилося лише на мить, коли надійшли Мірошниченко, Ґудзик і великий Федір, решта Дмитрикової команди, зібраної тепер у майже повному складі, і верткий Ґудзик надто широко прочинив горішнє віконце, аби ще раз перевірити, чи не урухомлюється табір і чи не винесло когось підозрілого на майдан.
Задовольнившись, що на майдані порожньо, Ґудзик все ж запитав Дмитрика, чи не піти задля більшої безпеки вниз і не стати на сторожі до входу в барак, але Дмитрик заспокоїв його, мовляв, там вартуватиме Кирило Кузя, бо коли двоє виконують те, що може зробити один, вони тільки заважають один одному, а це одразу ж загрожує провалом хоч би якій щасливій операції, тому нехай він ліпше допомагатиме тут, де зайві руки саме на місці, оскільки великий Федір вже підніс сокиру, щоб оглушити корову.
Правда, висловивши це, Дмитрик негайно ж зауважив, що хоч великий Федір і замахнувся сокирою, він чомусь не опускає її, марнуючи хвилини, від яких залежить остаточний успіх чи неуспіх Дмитрикового пляну, а, як сновида, наче перед ним явилася рідна ненька, вирячився на худобину, що великими, на диво, людськими очима дивиться на нього, чуючи свою останню мить.
— Ти що? Вперше корову побачив? — розсердився Дмитрик. — Давай, давай, швидше!
Великий Федір ковтнув слину, готуючись щось відповісти, а що висловити той неспокій, який раптом опав його, він не вмів, навіть якби й промучився над тим цілу добу, він лише винувато глянув на Дмитрика, на хлопців і вдарив по лобі корову, яка повалилася на два матраци, притягнені зі смітника, а Іван Берізко, Кіпка, Михайло Кулька й Ґудзик з відрами й ганчірками присіли навколішки, приготувавшись до праці.
Дмитрик ножем хвицьнув корову по шиї, і в наставлене відро вдарила кров, яка почала парувати. Запала тиша, від якої відсиріло повітря. Усі мовчки дивилися, як з корови виходило життя.
Потім, коли перестала скапувати кров, великий Федір з одного боку, а Іван Берізко з другого заходилися білувати корову, щоб тушу якнайшвидше розтяти, порубавши на грубші шматки, й частинами рознести по табору, заки навалиться поліція, яка кожної хвилини загрожувала прискринити їх обшуком.
Дмитрик спостерігав, як затято працюють великий Федір і Іван Берізко, відсапуючись, як хлопці одразу, просто з-під рук Берізкові й Федорові відкраюють і відрубують оббіловані частини, ріжуть їх на кусні й кидають у ночви, відра й казани, які швидко виповнюються свіжим м'ясом, а поруч окремо від решти Михайло чистить і сортує тельбухи на фіялковій в рожевих оболоках величезній цераті з американського допомогового фонду, що її колись, воліючи продемонструвати хлопцям, як належиться поводитися людині, в якої на плечах голова, а не жмут соломи, організував Дмитрик на очах заокеанської комісії й усієї місцевої адміністрації під час урочистого відкриття нової таборової кухні з модерним, оздобленим подвійними автоматичними покришками казаном, подарованим передовою країною бідним скитальцям, який, не проживши й тижня, після першого звареного в ньому борщу (може, казан був призначений варити лише ніжні кашки й пудинги), вибухнув, на щастя, нікого не поранивши (кухарі саме вийшли на майдан перевірити плітку, чи не збираються знову видавати людей, як зрадників батьківщини, радянській м'ясорубці), однак дощенту зруйнувавши барак, що одразу ж заріс кропивою й будяками.
І цей барак навіть згодом не пробували відбудовувати, бо перші ж добровільні будівничі, що зголосилися до праці, аби не думати про свою подальшу долю, а серед них і трохи здивачілий від полярних змін у житті колишній професор фізико-математичних наук Дмитро Юхимович Козуля й хемік Андрій Никифорович Віхола, які, задля вдосконалення їхнього доти обмеженого Україною кругозору, по десять років відбули мулярську практику на Соловках, заявили, що на тому місці під землею ніби щось булькотить, а це не виключає можливости повторного вибуху, з чого решта будівничих, послуговуючись устами Тараса Гурійовича Семихатки, відступника від діялектичного матеріялізму (гострі ознаки цього відступництва проявилися в ньому тоді, коли його друзів, евакуйованих невдовзі перед оточенням Києва, яких він супроводжував, відділи НКВД, що причепилися до них по дорозі, почувши, як кияни, та ще й інтелігенти, а це вже здалося їм вершком підозрілого, перекидаються між собою українською сепаратистською мовою, завели серед білого дня десь біля Боярки в порожню клуню й підпалили, чергуючи біля замкнених дверей з автоматами, а його чудом переочили, бо він невдовзі перед тим, заки енкаведисти почали сікатися до гурту, подався нишком до порожніх хат пошукати якогось харчу, аби зробити друзям приємну несподіванку, і замість харчу надибав на кимось забуту пляшку горілки, скуштувавши якої, відчув страшний біль старої виразки шлунку й побіг у першу яму, зарослу бур'янами, що трапилася на його шляху, звідки він, ще довго переслідуваний уві сні й на яву нелюдськими криками з живого колективного смолоскипу, вже й не вилазив, аж поки прийшли німці) висловили припущення, що то напевно нечистий, слабуючи на непогамовну пристрасть до всього нового й модерного, як усі провінціяли й недорозвинені, спокусився вдосконаленим, наче з суцільного хрому, казаном, — мовляв, наскільки в ньому ліпше готувати пекельні потрави, ніж у звичайному! — і рвонув заморську новинку до себе, бо хто довше перебував на місці висадженої в повітря кухні, той або умлівав, або йому лускалися скроні від болю, ймовірно, завдяки випаровуванням їстива, яке варилося тепер у новому баняку під землею.
Зрештою, Дмитрик сам одного разу мало не зімлів на тому місці, коли йому в кропиві й будяках, що густо вкривали руїну, трапилося на швидку руч переховувати роздобуті досить ризикованим способом харчі (на щастя, він в останню мить частково від семирічного Славка довідався, а частково власною інтуїцією відчув, що в його бараці влаштовують обшук) і він зауважив, як до будяків, поміж які йому довелося впасти, а тоді тижнями витягати колючки з рук, обличчя і навіть литок й інших чутливіших місць, та ще й вигадувати, нібито його так бджоли покусали, наближається Юрко Тхорюк, прихвостень таборової поліції, що колись посварився з Дмитриком за Стецька Ступалку, якого Дмитрик ледве притомного вирятував з-під Тхорюкових носаків, після чого той затаїв злість і всіляко намагався дошкулити Дмитрикові, змушуючи його і тепер підганяти хлопців.
Правда, Дмитрик не лише підганяв, а й сам до всього прикладав рук: там різав, наповнював чи відтягав повні відра й казани, тут чистив або скріб щосили дошки, на які впали бризки крови, і хлопці справді упоралися, бож усі сумлінно трудилися. Заки дійшло до обшуку, вони встигли навіть попалити матраци, на яких білували й розрубували корову, аби менше чулося, вичистити горище й рознести за призначенням скриньки, відра й пакунки з м'ясом, не лишивши найменшого сліду.
І хоч поліція знала, що Дмитрик украв корову, бож об'явилися і оскаржувач, і свідки, які запевняли, ніби худобину вели в напрямку бараків, а вона ж з власної волі не розчинилася в повітрі! — жодних ознак її перебування в таборі не виявили, оскільки навіть досвідченим поліцаям не спало на думку, що за такий короткий час ще до світанку її м'ясо в малих, а тому й попитних, порціях, — і через це майже невловне — Дмитрик визнавався, як без зайвого галасу збувати товар, не лише не вимагаючи відразу ж готівки, а й ніколи не правлячи грошей з тих бідак або хитрунів, які раптом баскаличилися й відмовлялися платити (Дмитрик дотримувався засади: провидіння йому ці витрати в якомусь іншому вигляді надолужить, і воно, дійсно, ніколи не забувало надолужувати, бож Дмитрик, пам'ятаючи, що під лежачий камінь вода не тече, всіляко улегшував вищим силам це завдання), — вже циркулювало по табору, приносячи добрий бариш, який Дмитрик щедро ділив між хлопцями.
Не знайшовши корови, поліція поволі забувала переполох з викраденням худоби, на слід якої так і не пощастило ніде натрапити, що нібито свідчило про невинність Дмитрика, повірити в яку представники правопорядку однак не поспішали. Забували його потроху і Дмитрикові хлопці. Надходив час, щоб ту історію забув і Дмитрик, проте навіть пізніше, коли Дмитрик кінчав закасовувати рештки наслідків своєї вдалої операції і ніщо не загрожувало її викриттю, оскільки від корови лишилися самі спогади про смачні холодці, борщі, печеню, — ба більше, коли за звичкою він уже обмірковував черговий плян, не витримуючи бездіяльности (бездіяльність навівала на нього тугу й сум, і проти них Дмитрик боровся посиленою активністю), а в таких випадках усе, що належало до минулого, саме собою вилітало йому з голови, звільняючи місце новим проектам і комбінаціям, — він чомусь все ще повертався до згадки, як вони різали корову, однак тепер ця сцена пригадувалася йому дещо інакше.
Тобто він так само бачив відро з кров'ю, що парувала, хоч тоді ніч випала не холодна, бачив, як великий Федір (у таборі існував ще й малий Федір, якого дражнили листоношею, бо він залюбки розносив по всьому табору плітки й новини) оглушив корову, а тоді разом з Іваном Берізком білував тушу і як тут же інші допомагали розрубувати й розтинати її на шматки, заповнюючи ночви, відра, казани й скриньки, аж ніде було ступити.