Баба Степанка заголосила аби все було, як заведено:
– Іваночку, Іваночку на кого ж ти нас покидаєш? Немає в тебе ні братика ні сестрички провести в дальню дорогу. Сиротиночка ти наша, Іваночку.
З сусіднього села привезли батюшку. Той діставав з чемодана хреста, кадило, кропило й відправив службу...
Труну опустили на рушниках в яму, закидали землею...
Йшли додому, гомоніли стиха… Згадували про покійника: яким був, коли босим бігав сільськими стежками, яким, коли підріс і став "крепким мов дуб", яким, коли овдовів та постарів… Тої мови надовго не хватило. Прожите чуже життя вкладалося в десяток легких споминів. На більше пам'яті не було.
Промовчавши хвилю, знов промовляли:
– Отак живеш-живеш,… відбудеш – згадати нема про що… Наче й не жив чоловік… Ніби кіно прокрутили: завели до залу, показали картину і вже виходити пора.
– Міг би ще пожити, не такий вже й старий. Багато старших осталося.
– Що поробиш? Знать, так йому призначено. Прийшов його час. У кожного свій, як говориться.
– Жалко Івана. Та куди дінешся? Всі там будемо.
Зійшлися на поминки… Знесли, що хто міг…
Потім згадали на дев'ятий день і на сороковий…
Тепер, як хто питав, які в селі новини – відповідали: Івана Гарбарука поховали.
Великодним днем, після розговіння, село пішло провідати рідні могили…
На Іванові хтось встиг посадити барвінок. Посеред нього поклали шматочок паски й червоне яйце. Щоб було, як у всіх.
Затишно Іванові лежати на могилках. Куди не глянь – скрізь свої…
Олександр Мінович