Ріка опівночі

Богдан Сушинський

Сторінка 3 з 12

Наче в ірій відлетіли. Ось такі справи… — Десантник з хвилинку помовчав, а тоді раптом запитав: — То що скажеш, хірургу: невже зі мною – "все"?

Ульяш промовчав. Що б він зараз не відповів, слова його не мали б ніякого сенсу.

Він і так уже картав себе, що необачно повів Горана попід цвинтарем; краще було б спуститися з другого боку гори. На нього цвинтар теж чомусь справляв зараз гнітюче враження, то намагався не дивитися у той бік і відмовчувався.

У лікарні хірург показав Горанові одразу чотири невеличкі палати. Той мовчки, майже навшпиньки переходячи від однієї до другої, оглянув три пусті кімнатки з охайно застеленими ліжками, а четверту, кутову, обрав тільки тому, що далі йти було нікуди.

— Вони тут що, завжди пусті? – здивовано запитав він, беручи від Ульяша валізку.

— Селяни хворіють до жнив. Потім або клянуться, що вилікувалися, і просять відпустити, або ж просто втікають, і нема сили, яка примусила б їх повернутися, принаймні, до перших снігів. Ось і зараз тут лишилося лише кілька дуже літніх людей.

— А от я вже втекти від тебе не зможу, — звів сумні очі Горан. — Навіть на жнива. З трактора мене списали, тепер лікарі списують із життя.

Він сів на стілець і стривожено дивився на Ульяша. Лікареві добре були знайомі і цей погляд, і це його чекання...

— Втішати не буду, десантнику. Хоча б тому, що не вмію. Побудете тут кілька днів, відпочинете, а я тим часом зателефоную Мозару. Радив би все ж таки повернутися до обласної, на операцію, якщо вже без неї справді не обійтись.

— О, ні, туди я не повернуся. Операцію він може й зробить, але що з того? Не вірю цим молодим. Це не фронтовий хірург, який по кісточці збере тебе і зі шматків зшиє. Ти на мене хірургу, не сердься, але сподіватися мені більше ні на кого: я тебе шукав, тільки тебе.

— Але ж ви бачите, що я вже не хірург. — Ульяш підійшов до вікна і за звичкою тернув пальцем по рамі. Помітивши, що палець став сірим, стурбовано похитав головою. – Ви — у сільській, дільничній лікарні, всього лиш – у сільській, в якій нема ні операційної, ні хірургів.

Він говорив це, стоячи до Горана спиною. Коли боявся, що не стримається, завжди відвертався. Щоб втамувати роздратування, йому досить було не бачити обличчя співбесідника.

— Чому ж так? — вражено запитав Горан, підводячись. Коли в містечку сказали, що Ульяш лікарює в Борянах, йому й на думку не спало, що це те саме, що "Ульяш уже не хірург". — За що ж це тебе?

— Старий став. – Все одно він не зміг би пояснити, чому опинився саме тут, і така відповідь здалася найкращою. Принаймні, вона цілком зрозуміла Горанові, і так чи інакше він змушений буде повірити.

— Який же ти старий? Набагато молодший за мене. Згадуючи тебе, я думав, що вже професоруєш і до тебе не підступитися. Що ж тепер? Ремесло ж своє ти не забув? Може, тебе просто звільнили за щось, тоді давай поїдемо до Лебединого, я заяву напишу, що так, мовляв, і так: фронтовик, ордени є. І що ти мене тричі від смерті врятував. Неправда, ще хоча б цю одну операцію повинні дозволити.

— Не треба цього, Горане. Поїдете до хірурга Мозара, скажете, що зважились. Я тим часом зателефоную. І нехай усе буде, як має бути.

У палаті запало напружене мовчання. За вікном тужно вела свою нескладну арію горлиця. Голос у неї був такий, ніби одночасно і відспівувала морського десантника, і голосила

— А може, ти все це вигадав? — з надією запитав Горан, й ображатися на нього Ульяш не мав права. — Працювати можеш тут, а операції робиш у районній. Може, просто проганяєш мене, аби лишень здихатися? Я забув, що вже давно не солдат, а ти — не польовий хірург, і тепер на мої болячки тобі наплювати. І що застарий ти для хірурга – не вірю. Проганяєш ти мене, ескулапе, — скрушно похитав головою морський піхотинець. – Як старого пса – з двору, проганяєш!

— Ти ж добре знаєш, як в армії ставляться то боягузів і панікерів, — хірург намагався проказати це якомога жорсткіше, проте нічого не вийшло. Та й очевидно було, що з самого початку їм обом розмова не вдалася. – Тоді навіщо провокуєш? І припини панікувати, як необстріляний новобранець.

— Сам не раз казав собі: "Припини…". Але тут інше. Просто бачу, хірургу, що морочитися зі мною не хочеш. Ото й по всьому солдатському братству, про яке всі ми так любимо розводитися під День Перемоги…

Ульяш здивовано дивився на нього і мовчав. Потім раптом знервовано розсміявся. Цю, останню, фразу десантник явно вичитав з "передовиці" районної газети.

— Ірод же ти, десантнику! Ірод і демагог...

Він уже остаточно зрозумів, що переконати Горана не вдасться. Цей упертий, змучений болями селянин, мов потерпілий, що посеред моря дивом прибився до випадкового човна. Це його остання надія, останній рятунок; і якщо зараз же не подати йому руки, — загине.

Домогтися права на операцію він врешті-решт зможе, от тільки переговори, які треба буде вести з цього приводу з головлікарем, — для нього справжня мука. Але все це — його особиста справа, знати подробиці "під халатних" лікарняних ігор морському піхотинцеві не обов'язково.

5

Залишивши свого пацієнта влаштовуватися, він навідався до хворих з інших палат; нетерплячіше, ніж будь-коли, вислухав медсестру, у якої завжди вистачало скарг і на хворих, і на лікарів, та й подався до старого саду, що розрісся на схилі пагорба, між будівлями лікарні та лісом. Сам сад — старий, забитий порослю, — хірурга не приваблював. Він ходив до гранітної скелі, що колись давно зринула з-під землі, розкололася на кілька частин, а між кам'яними пелюстками уламків звідкись узялася сирітна смерека. Біля неї, у якомусь філософському забутті, він міг вистоювати годинами.

Уже підходячи до скелі, Ульяш озирнувся. Медсестра, пишногруда, з зів'ялим застудженим обличчям молодиця, все ще дивилася йому вслід. Якоїсь миті хірургові здалося, що вона ось-ось кинеться наздоганяти його, щоб поскаржитися ще на когось, і він пришвидшив крок.

"Яке щастя, що я не привів цю жінку до своєї хати, коли вона наполегливо набивалася у дружини, — з полегкістю подумав він, ніби весь час тільки над цим і мудрував. — Вважай, єдиний розумний вчинок після повернення з фронту!".

Протягом двох наступних тижнів він майже щодня бував у райлікарні. Головлікар спочатку рішуче відмовив йому, посилаючись на всілякі закони, постанови та розпорядження, а крім того, ще й на лікарську етику. І тільки під час другої розмови, коли Ульяш іще раз пояснив ситуацію і сказав, що за будь-яких обставин домагатиметься дозволу на операцію, оскільки іншого виходу нема, той завагався: мовляв, коли в райвідділі охорони здоров'я не заперечуватимуть, він теж дозволить.

Врешті-решт, усе владналося, і головний навіть замовив йому телефонні розмови з Мозарем та лікарнею, у якій свого часу лікувався Горан.

За кілька днів Ульяш уже мав "історію хвороби" колишнього десантника і цілу теку рентгенівських знімків. Досить було побіжно ознайомитися з ними, щоб зрозуміти: справи в Горана кепські, потрібна негайна операція. Якщо тільки вона взагалі… потрібна.

Ти що, справді, берешся оперувати цього… Горана? — дивувався Мозар, зателефонувавши йому в кінці другого тижня на сільську лікарню.

— Ти такого наміру звичайно ж, не мав? — холодно парирував Ульяш. Йому не сподобалося, яким тоном той вимовив: "цього... Горана".

— Мав. З обов'язку. Як і будь-якого іншого хворого. Але ж до тебе він потрапив випадково, а передбачити наслідки неважко.

"Здається, десантник не помилився, — подумалося Ульяшеві. — Хворий відчуває, коли його вважають безнадійним. Варто хоч якось виказати це, як він негайно втрачає віру в тебе, і тоді "безнадійним" стає вже не він, а ти, хірург".

— До речі, як він у тебе опинився?

— Приїхав, розшукав. Я ж уже розповідав тобі.

Мозар натужно засопів. Те, що хворий ось так, нахабно, віддав перевагу якомусь сільському лікареві, явно свідчило не на його користь. А він, Мозар, був людиною вразливою і жадав істини.

— Ти хоч проглянув його знімки?

— З якого дива таке запитання?

— Просто, випадок досить складний. До того ж, цей Горан весь у рубцях.

— Ти не враховуєш однієї обставини — що саме я ці рубці і залишив на його тілі. Ще там, у польовому шпиталі.

— Он воно що! — полегшено зітхнув Мозар. Він нарешті знайшов пояснення втечі хворого, і подальша розмова втрачала для нього сенс. Та в останню мить усе ж таки схаменувся. – Почекай, він і справді казав, що це в нього після поранень. І що операції йому робили в польовому.

Ульяш мовчав. На місці Мозара він не став би показувати, що не здатний логічно пов'язати елементарні факти і з'ясовувати, що й до чого.

— Ну, дивися, справа твоя, — зітхнув той, так і не дочекавшись відповіді. — Може, під'їхати, побути асистентом?

Ульяш знав, що Мозар не "під'їде", навіть якби він благав про це. Коли б у нього було бажання познущатися зараз над Мозарем, він таки справді запросив би його.

— Дякую, старий. Два хірурги за одним операційним столом, як два ведмеді — в одному барлогові.

Як і раніше, Мозар боїться складних операцій, зрозумів Ульяш, як боявся їх завжди, жахаючись самої думки про можливість ризикнути.

"Перш ніж вдатися до розтину, Мозар вкладає в руку трупа олівця і пише від його імені розписку, що за наслідки розтину хірург Мозар відповідальності не несе" — анекдот, який лишився на згадку всім, хто працював з ним свого часу в Лебединому.

6

У неділю надвечір Ульяш знову навідався до палати Горана, але не застав його. Постіль — розкидана, капці — біля порога, на тумбочці — замацьорені шматки газети. Хірург уже з тривогою подумав було, що хворий утік, але дід Куня з першої палати, що називав себе "рибалкою у відставці", хитрувато всміхаючись, показав на стежку, яка вела до смереки на каменях.

— Там він... Та ще й босий... Бозна-що коїться тепер і з людьми, і з ріками. Кажуть, у верхів'ях пішли зливи, отож ріка знову впаде на долину. Чи не казав я, що вона зненавиділа людей, а люди — її?

— "Зненавиділа"? — перепитав Ульяш, і вже поривався було запитати "за віщо", але стримався. Та старий і не зважив на його слово, а зворушливо провадив своєї:

— Кажуть, що вже нову греблю нагортають, але вона нас не врятує. Нас уже ніщо не врятує, бо таки бозна-що коїться у цім світі — і з людьми, і з ріками...

"І це справді так", – погодився хірург.

1 2 3 4 5 6 7