– хряснув об землю склянкою з недопитим самогоном розлючений Миньо. – Тепер ці ідіоти-націоналісти починають ліпити з Данила Стратника не лише поета, але й якогось там вошивого "борця за незалежність України!"... Не вистачало тільки, щоб його ще й у школах почали вивчати! Писав же я тим недоноскам-кадебістам, що треба вибили з нього цю націоналістичну..." – і раптом, астматично хапнувши ротом повітря, мовби захлинався від зупинки серця, замовк на півслові.
Усе, що стосувалося тих трьох доносів, які він, спровокований та заляканий кадебістами, змушений був написати на Данила Стратника, давно стали, і довіку мали залишитися, найбільшою і найстрашнішою таємницею його життя. Навіть згадка про них перетворилася для нього на вбивче табу, порушувати яке Миньо не наважувався ніколи і ні за яких обставин.
"А тепер забудь про це, — порадив "опікун-кадебіст" Глотов, приймаючи від Миня третього доноса на Стратника, — викресли з пам'яті і забудь! – А потім усе ж таки не стримався і, мстиво посміхаючись, проказав: — Втішай себе, знаєш чим? У який спосіб ти ще міг би помститися Стратникові, якби ми, в своїй конторі, не вирахували в тобі поета-заздрісника? Ти ще й повинен бути вдячним, що позбудешся уславленого земляка — віршописця. Бо як би це виглядало: ти – всього лиш направлений від колгоспу на навчання невдаха-студент, якого викладачі академії відмовляються перетягувати з курсу на курс уже навіть під нашим тиском, а вірші Стратника публікують у республіканській пресі! Несправедливо? От і я теж кажу: "несправедливо!".
А тим часом сивоголовий письменник, що сидів десь там, у Києві, перед телекамерою, усе говорив і говорив про Данила Стратника, заповзято засвідчуючи, що література втратила поета, талант якого, хоч і не встиг розквітнути в усій своїй яскравості, але достоту проявився у трьох збірках та численних публікаціях; розводився про "тему добра й людяності" в його поезіях, про бачення й розуміння ним світу, про щирість, ще про щось… до нього, саме так, персонально до нього, Миня, промовляв той мудрий чоловік.
Але Миньо уже не чув і не бажав чути його, бо перед ним раптом, з усією жахливістю й невідворотністю, постала та проста й безжалісна істина — що різниця між ним і Данилом криється не в кількості літ, які вони прожили, а в нездоланній безодні, котра пролягає між талановитою людиною, і людиною необдарованою; між, заздрістю і людяністю; між мізерним нидінням і жертовною мудрістю життя.
І що смерть, навіть смерть, Стратника, вже абсолютно нічого не здатна змінити у тому співставленні, яке існувало, й тепер уже довіку існуватиме, між ним — і цим дивовижним чоловіком, Данилом Стратником.
Миньо так і не спроможний був збагнути, звідки ж воно взялося в Данилові все оте: "людяність", "щирість", " образне бачення й асоціативне сприйняття світу"; не розумів, чому одних ними наділено, інших ні; але з дивовижною ясністю відчув, що чорно й довічно заздритиме Стратникові саме через те, що, виростаючи разом із ним і маючи однакові з ним можливості, Данило все ж таки зумів — цілком таємно, і, щодо нього, Миня, підступно — знайти спосіб підготуватися до всього того, чим прожив зріле життя і за що лишився в людській пам'яті. Данило, бач, підготувався, а він, Миньо, ні!.. Відтак ще болючіше відчув себе ганебно ошуканим і скривдженим, давно й навічно забутим, знеособленим і зрадженим.
…Певний час це жахливе усвідомлення ще так-сяк боролося в ньому з пригаслим сумлінням, оскільки знав, що, за прадавнім звичаєм, не годилося ні заздрити небіжчикам, ані говорити про них лихе.
Та оскільки перебороти себе Миньо вже не здатен був, то розлючено вимкнув телевізора, натомість відродив в уяві худорляву, незграбну постать Стратника-підлітка, і споглядав її, аж поки не відчув, що він не просто заздрить Данилові, а знову починає люто ненавидіти його. Як тільки можна ненавидіти людину, що заподіяла тобі страшної кривди, або, навпаки, зробила послугу, за яку не спроможний віддячити.
А, відчувши це, лячно озирнувся на дружину, тому що ніколи й нікого не остерігався з такою ретельністю, як цієї мовчазної, але непокірної жінки, може, єдиної в світі істоти, здатної помічати, розуміти — та тільки не пробачати — його найпотаємніші поривання і найогидніші прагнення.
1981-1993 роки.
ПОСТАТЬ
НАД РІЧКОЮ
Щоразу, коли я замислююся над сенсом свого життя, коли багато що в ньому видається таким примарливим, тимчасовим і недоречним, що аж холоне в скронях, — десь у недосяжних глибинах пам'яті зароджується і поступово, немовби нічне видіння, окреслюється худорлява, і ніби зшита зморшками, постать літнього пастуха з-над Бугу.
"Чому саме його?" — вражаюся цьому явленню, гарячково намагаючись віднайти причину й смисл його.
Обідня пора. Він щойно пригнав череду. Худоба кидається до води, загачує річку спітнілими тілами, пожадливо припадає до скаламученого літепла, й нескінченно довго й заповзято втамовує спрагу, всотану в її тіла з усього степу.
Навіть коли вже несила пити, худоба не наважується відходити від води, а вкладається на пологому запінявілому березі, щоб будь-якої миті дотягтися до неї, чи принаймні остуджувати погляд її нескінченним плином.
"Але й, справді, дивно, що завжди пригадую саме цього чоловіка, бо знався з ним лише місяць, який провів у селі під час канікул, гостюючи в однокурсника; тим паче, що не пов'язана була з ним ні жодна подія мого життя, ані щось таке, що виходило б за межі знаного й буденного".
Надходять тлусті, розморені cпeкою і селянською роботою господині, вітаються зі старим, вгощають його печивом, городиною і свіжим молоком; розпитують про кopів і пашу; скаржаться на болячки, спеку і чоловіків…
І він вислуховує все те мовчазно, але терпляче й співчутливо, як сповіді; щоб потім віднести жіночі скарги й болі у степ, раз і назавжди поховати їх у собі, й повернутися надвечір у село так само відстороненим від усього, що там діялося й діється, як оце зараз.
Попоївши, він спускається у яр, на дні якого пульсує джерельце, запиває обід, і повертається на невеличкий пагорбок — уподобану ним місцину короткого й сторожкого відпочинку.
Може, тому й пригадую, що надто вже вражала стоїчна прихильність цієї людини до свого "хліба"; що, скільки знало його село, він із ранньої весни до пізньої осені був при череді, і щоденно йшов у степ удосвіта й повертався у призахідну пору, а взимку працював на фермі, щоб, знову ж таки, лишатися при звичному ділі.
Ніхто на селі не пам'ятав, щоб він кудись їздив, на щось скаржився, або прагнув чогось такого, що вимагало б від нього зректися самітницького буття, чи принаймні виходило за межі його невибагливих потреб. А що мене, — кому сільське життя видавалося надто обмеженим і збідненим, та кого постійно й нестримно тягло у світи, не знати куди й по що, — таке нидіння цього "вічного пастуха" страшенно вражало, то й видавалося воно неприйнятним і недоцільним.
Тим часом він сидить майже нерухомо, лише куточки вуст ледь-ледь посіпуються, немовби шепоче, але хтозна, кому й що; та зрідка, коли якійсь тварині заманеться відійти від тирла, підводить голову і проводжає її байдужим сонним поглядом, вагаючись: варто кричати чи ні; зрештою, вигукує несподівано низьким і хрипким голосом своє: "Вернись, нечиста сило!". І знову насовує вицвілого картуза на перенісся.
Обідню пору ми з хлопцями завжди гайнували на річці, але, доки він сидів отак на пагорбку, я забував про спеку, про ігри однолітків і власні забаганки; усе на світі переставало існувати, і я лиш простежував кожен рух і жест цього степовика, який, здається, й імені не мав, бо ніхто ніколи за моєї пам'яті не називав його інакше, ніж "Вічний Чередник"; а ще — прислуховувався до неоковирних фраз, котрі той завжди промовляв за одним подихом, настільки хрипко й невиразно, що здавалися вигуками без слів і значення, а все одно врізалися в пам'ять так, що й зараз можу повторювати їх, із тією ж вимовою й інтонаціями.
Зачарований якимсь непідвладним мені прагненням пізнати цю людину, я рушав услід за чередою і супроводжував її аж до долини, що переорювала степ із краю в край, скільки сягав зір, і невідомо де починалася й куди пролягала.
Худоба спускалася в низину й розбрідалася пісними й вижовклими, схожими на зачерствілі житні окрайці, схилами, а я ще довго стояв серед второваного мережива стежок та споглядав людську постать, яка сирітно бовваніла поміж брунатними вирвами, й поміж сьогоденням і вічністю, що протікала повз мене широким річищем незбагненно первісної долини.
"Про що він думає, про що мріє і чим марить? — намагався я збагнути, дивлячись на далеку постать "Вічного Пастуха". — Яка потреба примушує його з року в рік марнувати дні на безлюдному просторовиську, на якому не знайдеш захистку й не почуєш людського слова; на якому не бачиш нічого, окрім безжалісного неба й обридлого клаптика степу, і тому почуття твої можуть по вінця виповнюватися одним-єдиним усвідомленням, яке не приходить і не щезає, а існує, як частина тебе самого; і ти вже не можеш ні позбутися його, ані змиритися з ним, — САМОТИНИ?"
І тоді, як розмовляв із цим розумним, але мовчазним чоловіком, і як стежив здаля чи просто думав про нього, — не полишала настирна дyмкa, що життя скривдило його, що, обурений якимсь прагненням чи примхою, він позбавив себе найкращого, чого можна зазнати в його літа; що не здогадувався й не міг здогадуватися, яке безмежжя шляхів і можливостей відкривалося перед ним за межами цієї долини і цього пастушого світу...
Та коли, змучений цим непогамовним прагненням, я все ж таки якось зважився запитати, чи не набридло йому ось таке, відлюдкувате, степове життя, він раптом випростався, здається, аж здригнувся, немовби я страшенно образив його, і дивлячись мені просто у вічі мовив:
"Ще й скажу, щоб і поховали в цій-таки долині... Навіть горбка не насипали, а так, поміж пастушими стежками...".
Й пішов собі геть, як то людина, що сказала тобі більше, ніж мала б сказати, і ти вже не вартий ні зайвого слова, ані подальшої уваги...
... Одначе всі ці подробиці пригадую дуже рідко . Зазвичай же переді мною постає лише вузлувата постать Вічного Пастуха і вигин скаламученої річки.
Постать і вигин річки...
Миттєвий кадр пам'яті, що спалахує й одразу щезає.
І так щоразу, коли думаю про сенс буття і таємничість людської душі, або про те, як важко визначити, який він насправді – оцей наш "сьогоденний світ", і яке багатство і безмежжя світів сотворили у собі й для себе всі ми, сущі на землі.
Село Трояни
на Миколаївщині
серпень 1975 року.
ЛІТЕРАТУРНА ВДОВА
"Це вони, Літературні Вдови, позаганяли
в могилу своїх Літературних Небіжчиків,
а тепер заганяють туди й саму літературу!".
(… з "епохальних" роздумів героя
цієї епохально-романної новелетти).
1
Поховальне надвечір'я...
Крони заквітчаних хрестів упокійно нидіють поміж понурого хрестовиння оголених, зчорнілих від журби кленів.
Ладанний вітер розправляє жалобні стрічки на древній порослі бузку і поминально голосить поміж благенькими баньками цвинтарної церковки.
— Якби-м, отак, помер, то на подвір'я Спілки письменників би-сте мене не несли, — епохально заповідав гоноровий галицький класик–горянин, вшановуючи щойно принесеного на спілчанський жертовник колегу.
— А то чому – аж так? – манірно подивувалися Гелена-поетка, в миру — Літературна Вдова.
– Бо то мі так на душу лєгло.
— Е, то лєгло — тай лєгло.