Ні брата його Брячислава,
Ані другого —
Всеслава:
Сам-один він зронив
Перлисту душу
З хороброго тіла
Через золоте намисто.
Посмутніли голоси,
Поникли веселощі,
Тужно труби трублять городенські.
Ярославе та всі внуки Всеславові!
Понизьте-но стяги свої,
Встроміть у землю мечі свої вережені:
Вже-бо випали ви
З дідньої слави.
Ви-бо своїми крамолами
Стали наводити поганих
На землю Руську,
На спадщину Всеславову.
Через ваші-бо чвари
Прийшло насильство
З землі Половецької!
На сьомому віці Трояновім
Метав Всеслав жереб
О дівицю, йому любу.
Стиснув він коня колінами,
І доскочив города Києва,
І діткнувся ратищем
Золотого стола київського;
Скочив од них лютим звіром,
А опівночі з Білгорода
Розвіявся синьою млою,
А вранці, встромивши остроги,
Отворив ворота Новгороду,
Розшиб славу Ярославу,
Скочив вовком до Немиги
З Дудуток.
Молотять ціпами харалужними,
На току життя кладуть,
Віють душу од тіла.
Кривавії береги Немиги
Не зерном були засіяні —
Засіяні кістьми руських синів.
Всеслав-князь суди людям судив,
Князям городи рядив,
А сам уночі вовком рискав.
З Києва, ще до півнів,
Дорискував Тьмутороканя,
Великому Хорсові
Вовком шлях перерискував.
То йому в Полоцьку
Заутреню рано
В дзвони дзвонили
У святій Софії,
А він уже в Києві дзвін чув.
Хоч і віща була душа
В його дужому тілі,
Але часто він бідами страждав.
То йому ще колись віщий Боян
Мудру примовку сказав:
"Ні хитрому, ні спритному,
Будь він од птиці спритніший,
Суду божого не минути".
Ой стогнати Руській землі,
Споминавши давню годину, давніх князів!
Того старого Володимира
Не можна було пригвоздити до гір київських.
А нині стяги його стали
Одні
Рюрикові,
А другі.
Давидові!
Та нарізно їx бунчуки полощуть,
Не в лад піють списи.
На Дунаї
Ярославнин голос чути;
Зозулею, позабута,
Раннім-рано все кигиче.
"Полечу, — рече, — зозулею
По Дунаєві,
Омочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Отру князеві
Кривавії рани
На могутнім його тілі".
Ярославна рано плаче
В Путивлі-городі на заборолі,
Примовляючи:
Чому, господине,
Так сильно вієш?
Нащо, легкокрилий,
Хиновські стріли мечеш
На мого лада вої?
Хіба тобі було мало
Горі під хмарами віяти,
Леліючи кораблі
На синьому морі?
Чому, господине,
Мою ти втіху
По тирсі розвіяв?"
Ярославна рано плаче
В Путивлі-городі на заборолі,
Примовляючи:
"Ой, Дніпре-Словуто!
Пробив ти камінні гори
Та крізь землю Половецьку,
Леліяв ти на собі
Човни Святославові
Аж до війська Коб'якового!
Прилелій, господине,
Мого лада до мене,
Щоб я йому не слала
Сліз на море щорана!"
Ярославна рано плаче
В Путивлі на заборолі,
Примовляючи:
"Світле-пресвітле сонце!
Усім ти тепле та красне єси.
Чому ж, господине,
Ти без жалю простерло
Палюче своє проміння
На ладові вої,
У полі безводному
Їм спрагою луки звело,
Тугою їм сайдаки заткнуло?"
Плеще море опівночі,
Ідуть смерчі млисті.
Ігореві-князю
Бог путь каже
З землі Половецької
На землю Руську,
K отньому золотому столу.
Погасли вечірні зорі,
Ігор спить,
Ігор бдить,
Ігор думкою поля міряє
Од великого Дону
До малого Дінця.
Стоять наготові
Коні опівночі…
Свиснув Овлур за рікою,
Велить князю розуміти.
І вже —
Князя Ігоря нема!
Знявся гук і стук,
Застугніла земля,
Зашуміла трава,
Вежі половецькії
Сполошилися.
А Ігор-князь поскочив
Горностаєм в очерети,
Білим гоголем на воду.
Ринувся на борзого коня,
Скочив з нього босим вовком,
І помчав на донецькі луги,
І полетів соколом у тумани,
Б'ючи собі гуси й лебеді
На сніданок, на обід, на вечерю.
Коли Ігор соколом полетить,
Тоді Овлур вовком побіжить,
Трусячи собою студену росу:
Загнали-бо свої борзі коні.
Донець рече:
"Княже Ігорю!
Немало тобі величності,
А Кончакові прикрості,
А Руській землі веселості!"
Ігор рече:
"О Донче!
Немало й тобі величності.
Що леліяв ти князя на хвилях,
Стелив йому зелену траву
На своїх срібних берегах,
Одягав його теплими туманами
У затінку зелених дерев,
Стеріг його гоголем на воді,
Чайками на хвилях,
Черняддю на вітрах".
Та не така, кажуть,
Стугна-ріка:
Худу струю мавши,
Пожерши чужі ручаї й струмки,
Розлилась весною в гирлі
І юному князеві Ростиславу
Затворила Дніпро навіки.
При темному березі
Плачеться мати Ростиславова
По молодому князю Ростиславу.
Посмутилися квіти жалобою,
І дерево з туги
До землі приклонилося.
А не сороки то застрекотали:
То по сліду Ігоревім
Іде Гза з Кончаком.
Тоді ворони не граяли,
Галки примовкли,
Сороки не стрекотали,
Тільки полози повзали…
Дятли тукотом
Путь на ріку кажуть,
Солов'ї веселим співом
Світ повідають.
Мовить Гза Кончакові:
"Коли сокіл до гнізда летить,
Так соколича розстріляймо
Золоченими стрілами!"
Рече Кончак до Гзи:
"Коли сокіл до гнізда летить,
Так соколика опутаймо
Красною дівицею!"
Одмовляє Гза Кончакові:
"А як його опутаємо
Красною дівицею,
Так не буде нам
Ні соколича,
Ані красної дівиці
Та й почнуть нас птиці бити
В полі Половецькому".
Рік Боян,
Піснетворець старого часу,
Ярославового,
Олегового,
І нам, у часи Святославові,
Слід за ним повторити:
"Тяжко тій голові без пліч,
Зле тому тілу без голови".
Так і Руській землі без Ігоря.
Сонце світить на небі —
Ігор-князь у Руській землі.
Дівиці піють на Дунаї,
В'ються голоси через море до Києва.
Ігор їде по Боричеву
До святої Богородиці Пирогощої.
Сторони раді,
Городи веселі!
Проспівавши пісню старим князям,
Час і молодим заспівати:
Слава
Ігорю Святославичу,
Буй-турові Всеволоду,
Володимиру Ігоревичу!
Здоровими бути
Князям та дружині,
Поборникам християн
Проти полків поганських!
Князям слава та дружині!
Амінь.
Слово о полку Ігоревім
Переспів Максима Рильського
Чи не гоже було б нам, браття,
Розпочати давніми словами
Скорбну повість про Ігорів похід,
Ігоря Святославовича?
А зачати нам отую пісню
По сьогоденних бувальщинах,
Не по намислу Бояновім,
Боян-бо наш віщий,
Як хотів кому пісню творити,
Розтікався мислю по дереву,
Сірим вовком по землі,
Сизим орлом попід хмарами.
Спогадає перших днів усобиці —
Випускає він десять соколів
А на зграю лебединую:
Котру сокіл доганяє,
Та перша і пісню зачинає —
Чи старому князю Ярославові,
Чи Мстиславові хороброму,
Що зарізав Редедю
Перед полками касозькими,
А чи красному Роману Святославовичу.
Боян же, браття, не десять соколів
Напускав на зграю лебединую, —
Накладав він на живі струни
Віщі персти свої,
І самі вони славу князям рокотали.
Зачнемо ж ми, браття,
Від старого Володимира
До Ігоря сьогоденного.
Ігор сей, славен князь,
Міццю розуму оперезав,
Мужністю сердечною нагострив,
Ратного духу виповнився
Та й повів полки свої хоробрі
На землю Половецьку,
За землю Руську.
О Бояне, солов'ю наш давній!
Тобі б сей похід ощебетати,
По дереву мислі пурхаючи,
Розумом ширяючи під хмарами,
Давню славу звиваючи з новою,
Летючи тропою Трояновою
Через степи на море.
Тобі б співати пісню Ігореві,
Ігореві, Олега внукові:
"Не буря ясних соколів
Занесла через поля широкі, —
Галич лине зграями
К Дону великому".
А чи так би заспівати тут,
Віщий Бояне, внуче Велесів:
"Іржуть коні за Сулою,
Слава дзвенить у Києві,
Сурми сурмлять в Новгороді,
Стяги мають у Путивлі-граді,
Дожидає Ігор брата Всеволода.
Каже йому буй-тур Всеволод:
"Один брат, один світ світлий, Ігорю,
Обидва ми Святославовичі.
Сідлай, брате, свої коні бистрі,
Мої-бо вже готові стоять,
Під Курськом осідлані.
А мої куряни — вправні воїни,
Під сурмами сповиті,
Під шоломом викохані,
З кінця списа годовані.
Всі путі їм відомі,
Яруги їм знайомі,
Луки в них напружені,
Сагайдаки відкриті,
Шаблі нагострені;
Самі скачуть, як вовки сірі в полі,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави".
* * *
Глянув Ігор на ясне сонце
Та й побачив — військо тьма покрила,
І сказав до дружини-вояцтва:
"Браття мої, друзі вірні!
Лучче нам порубаними бути,
Ніж полону зазнати!
А сядьмо, браття,
На бистрі свої коні,
На синій Дон погляньмо".
Зажадалося князеві
На провіщання не зважати,
Пошукати долі на Дону великім.
"Хочу, — каже, — з вами, русичі,
Чи списа зломити
При полі Половецькому
Та й наложити головою,
Чи шоломом пити воду з Дону".
Ой же ступив та Ігор-князь
У золоте стремено
Та й поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою шлях закрило,
Буря розбудила птаство,
Звіра в табуни ізбила свистом.
Див кричить на верху дерева,
Велить послухати землі незнаній –
Волзі та й морю,
Сулі та й Сурожу,
Корсуню ще й тобі,
Тмутороканський ідоле!
А половці дорогами небитими
Помчалися к Дону великому.
Риплять вози опівночі,
Мов ті лебеді ячать сполохані.
Ігор на Дон війська веде,
А вже лихо його тяжкеє
Підстерігають птахи на дубах,
Вовки грозу в ярах навивають,
Орли-білозерці клекотом
Звірину скликають на кості,
Лисиці брешуть на щити багряні.
О Руська земле, уже ти за могилою!
Довго ніч темніє.
Зоря світ запалала.
Сивий туман покриває поле,
Примовкає солов'їний щебет,
Галчиний гомін здіймається.
Загородили русичі
Поле щитами багряними,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави.
* * *
У п'ятницю рано-пораненьку
Розтоптали вони полки погані,
Полки половецькі,
Стрілами у полі розсипались,
Умикали красних дівчат половецьких,
Тканинами, оксамитами та кожухами,
Ще й уборами пишними половецькими
Мости по болотах вимощували.
Багряне древко, а корогва біла,
Багрян бунчук, а держало срібне
Відважному Святославовичу!
Дрімає в чистому полі
Олегове гніздо хоробре,
Далеко залетіло-залинуло!
Не вродилось воно кривду терпіти
Ні від сокола, ні від кречета,
Ані від чорного того ворона,
Від поганого половчанина!
Біжить Гзак, сірим вовком стелеться,
Кончак слід йому показує
К Дону великому.
Ой рано вранці-пораненьку
Кривава зоря світ-день ізвістує,
Чорні хмари находять з моря,
Чотири сонця закрити хочуть.
Трепече в них синя блискавка —
Бути грому великому,
Литися дощеві стрілами
З Дону великого.
Тут же то списам поламатися,
Тут же то шаблям пощербитися
Об шоломи половецькі
На річці Каялі
Близько Дону великого!
О Руська земле,
Уже ти за могилою!
Се вітри, внуки Стрибогові,
Віють з моря стрілами
На хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде,
Вода в ріках каламутиться,
Порохи поле вкривають,
Гомонять стяги,
Половці наступають від Дону,
Від Дону, та й від моря,
І відо всіх сторін широких,
Обступили полки руські.
Діти бісові поле чисте
Криком перегородили,
А хоробросильні русичі
Своїми щитами багряними.