А вже птиці пасуть його біди по дібровах,
Вовки грозу йому грозять по яругах,
Орли клекотом на кості звіра зовуть,
Лисиці брешуть на червоні щити.
О Руська земле,
Вже ти за горою єси!
Довго стоїть морок ночі.
Зоря світ запала.
Мла поля покрила.
Щебет солов'їний ущух,
Гомін галичий збудився.
Русичі поля просторії
Червоними щитами перегородили,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави.
Спозарання у п'ятницю
Потоптали русичі
Поганії полки половецькі
І, розсипавшись стрілами по полю,
Умчали краснії дівки половецькі,
А з ними золото,
І паволоки,
І дорогі оксамити.
Покривалами, опанчами, й кожухами,
І всякими узороччями половецькими
По болотах та по багнищах
Стали хмости мостити.
Червоний стяг —
Біла хоругов,
Червона чолка —
Срібне ратище
Смілому Святославичу!
Дрімле в полі
Олегове
Хоробре гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно на обиду породжене
Ні соколу
Ні кречету,
Ні тобі, чорний вороне,
Поганий половчине!
Гза біжить сірим вовком;
Кончак йому слід править
K Дону великому.
Другого дня вельми рано
Кривавії зорі світ повідають,
Чорнії тучі з моря йдуть,
Хочуть прикрити чотири сонця,
А в них тріпочуть сині блискавиці.
Бути грому
Великому!
Стрілами
З-над Дону великого!
Отут списам поломитися,
Отут шаблям пощербитися
О шоломи половецькії
На ріці на Каялі,
Край Дону великого!
О Руська земле,
Вже ти за горою єси!
Ось і вітри, Стрибожі внуки,
Віють з моря стрілами
На хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде,
Ріки мутно течуть,
Порох поля покриває,
Тільки стяги гомонять.
Половці йдуть
Од Дону
Й од моря,
З усіх сторін
Руські полки обступивши.
Діти бісові кликом
Поля перегородили,
А хоробрі русичі перегородили
Червоними щитами.
Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти на бойовищі,
Прищеш стрілами
На вої ворожі,
Гримиш о шоломи
Мечами харалужними!
Куди тур поскочить,
Своїм золотим шоломом посвічуючи,
Там уже лежать
Погані голови половецькії!
Шоломи оварські
Шаблями гартованими пощеплені
Од тебе,
Яр-туре Всеволоде!
Яких ран берегтись йому, браття,
Забувши і почесті, і життя,
І город Чернігів,
І отній золотий стіл,
І своєї милої любки,
Красної Глібовни
Звичаї та обичаї?!
Були віки Троянові,
Минули літа Ярославові,
Були походи Олегові,
Олега Святославича.
Той-бо Олег
Мечем крамолу кував
І стрілами землю засівав.
Ступав він у золоте стремено
В городі Тьмуторокані,
А дзвін його стремен чув
Ярославів син Всеволод;
А Володимир щоранку
Затуляв уші в Чернігові.
Бориса ж Вячеславича
Слава на суд привела
І на Каялі-ріці
Зелену паполому постелила
За обиду Олегову
Хороброго й молодого князя.
З тієї ж Каяли
Святополк полеліяв отця свого
Межи двома угорськими іноходцями
До святої Софії у Київ.
Тоді, за Олега Гориславича,
Сіялося горе й росло усобицями,
Гинуло добро Дажбожого внука,
У княжих крамолах вік людям коротився.
Тоді по Руській землі
Рідко ратаї гукали,
Зате часто ворони граяли-грали,
Трупи собі ділячи,
А галич і свій галас здіймала,
Змовляючись летіти на поживу.
То було
В ті раті та в ті походи,
А такого бойовиська
Ще й не чувано.
Спозарання до вечора,
З вечора до світа
Летять стріли гартовані,
Гримлять шаблі о шоломи,
Тріщать списи харалужні
На полі незнаному,
Серед землі Половецької.
Чорна земля, чорна рілля
Копитами поорана,
А костями засіяна,
А кровію полляна;
Зійшли вони тугою
По Руській землі.
Що там шумить, що там дзвенить
Раннім-рано перед зорями?
То Ігор полки завертає:
Жаль-бо йому
Милого брата Всеволода.
Билися день,
Билися другий,
Третього дні,
Ополудні,
Пали стяги Ігореві.
Тут брати й розлучилися
На березі бистрої Каяли.
Тут кривавого вина недостало,
Тут пир докінчили
Хоробрії русичі:
Сватів упоїли,
А самі полягли
За землю Руську.
Ничить трава жалощами,
І дерево з туги
До землі приклонилося.
Уже-бо, браття,
Невеселая година стала:
Уже пустиня силу руську прикрила!
Встала Обида
На силах Дажбожого внука,
Ступила Дівою
На землю Троянову
Сплеснула лебединими крильми
На синьому морі
І, плещучи в гирло Дону,
Сполохала ситі часи,
Усобиці княжі —
На погибель їм од поганих.
Сказав-бо брат брату:
"Се моє, а те моє ж таки", —
І стали князі
Про мале — "се велике" мовляти
Та й самі на себе крамолу кувати.
А погани з усіх сторін
Приходили з перемогами
На землю Руську.
Ой далеко зайшов сокіл,
Птиці б'ючи, —
Аж до моря!
А Ігоревого хороброго війська
Не вернути!
За ним кликнула Карна
І Жля поскакала
По Руській землі,
Смагу людям мичучи
В полом'янім розі.
Жони руськії заплакали
Примовляючи:
"А вже нам своїх милих лад
Ні мислію змислити,
Ні думкою здумати,
Ні очима споглядати,
А золота й срібла
І поготів не ношати!"
Гей застогнав-бо, браття, Київ з туги,
А Чернігів од напастей.
Журба розлилася по Руській землі;
Сита печаль тече серед землі Руської.
А князі самі на себе крамолу кували;
А погани з перемогами нарискували
На Руську землю,
Беручи дань по білі з двору.
Тії-бо два хоробрі Святославича,
Ігор та Всеволод,
Уже кривду збудили,
Котру щойно був приспав
Отець їхній Святослав,
Грізний,
Великий,
Київський.
Мов грозою, він її був прибив
Своїми дужими полками
І харалужними мечами;
Наступив на землю Половецьку,
Притоптав горби та яруги,
Скаламутив ріки й озера,
Висушив потоки й болота;
А поганого Коб'яка
З луки моря
Од залізних, великих полків половецьких,
Мов той вихор, виторгнув.
І впав Коб'як
У городі Києві,
В гридниці Святославовій.
Тут Німці й Венедці,
Тут Греки й Морава
Співають славу Святославу,
Жалують князя Ігоря,
Що потопив достаток
На дні Каяли, ріки половецької,
Руського золота насипавши.
Тут Ігор-князь пересів
З сідла золотого, княжого,
Та в сідло кощієве, невольницьке.
Посумніли заборола городові,
І веселощі поникли.
А Святославу смутен сон
Видиться в Києві на горах.
"Сю ніч з вечора
Одягли мене, — рече, —
Чорною паполомою
На кроваті тисовій;
Черпали мені
Синє вино,
З трутою змішане;
Сипали мені
Порожніми сайдаками
Поганських племен
Буйнії перли на лоно
Й милували мене.
Вже покрівля без гребеня
В моїм теремі злотоверхім.
Всю ніч з вечора
Бісове вороння граяло;
Під Плісненськом на болоні
Вирували в дебрах гади,
І несло їх до синього моря".
І рекли бояри князеві:
"Уже, княже, тута тобі ум полонила.
Се-бо два соколи злетіли
З отнього стола золотого
Пошукати города Тьмутороканя
Або ж напитися
Шоломом Дону.
Та вже соколам крильця підтято
Шаблями поганськими,
А самих опутано
Путами залізними.
Темно-бо стало третього дня:
Два сонця померкали,
Обидва багряні стовпи погасали,
І з ними молодих два місяці —
Володимир і Святослав —
У тьмі пропадали,
І в морі погрузали,
І велике буйство збуджали —
Серед Хинови.
На ріці на Каялі
Тьма світ покрила.
По Руській землі
Простерлися половці,
Мов тих пардусів зграя…
Вже повстала хула на хвалу;
Вже вдарила неволя на волю;
Вже звергнувся Див на землю.
Ось-бо й готськії красні діви
Заспівали на березі синього моря,
Дзвонячи руським золотом:
Оспівують часи Бусові,
Леліють мсту Шаруканову.
А ми, дружина, марно
Жадаємо веселощів".
Тоді великий Святослав
Зронив золоте слово,
З сльозами змішане,
І рік:
"О синовці мої,
Ігорю та Всеволоде!
Рано єсте почали ви
Половецьку землю мечами в'ялити,
А собі слави шукати.
Але безславно ви подолали,
Безславно-бо кров поганську пролляли.
Ваші хоробрі серця
В міцну харалугу оковані,
А буйністю загартовані.
Що ж бо ви вчинили
Моїй срібній сивині?!
А вже ж не бачу я власті
Сильного,
І багатого,
І многовойого
Брата мого Ярослава
З чернігівськими боярами,
З могутами та з татранами,
З шельбирами та з топчаками,
З ревугами та з ольберами.
Вони-бо без щитів,
З ножами захалявними
Кликом полки змагають,
Дзвонячи в прадідню славу.
Але ви сказали:
"Мужаймося самі:
Майбутню славу
Самі візьмім,
А минулою
Самі поділімся!"
А чи диво, браття,
Старому помолодіти?
Коли сокіл у линьбі буває,
Високо він птиці збиває,
Не дасть гнізда свого на наругу!
Та в тім лихо, що князі
Мені не підмога!
Нінащо часи обернулися:
Он у Римові кричать
Під шаблями половецькими,
А Володимир —
Під ранами.
Туга й горе синові Глібовому!
Великий княже, Всеволоде!
Невже не на мислі тобі
Прилетіти здалека
Отнього золотого стола
Попильнувати?
Ти-бо можеш Волгу
Веслами розкропити,
А Дін
Шоломами вичерпати!
Адже був би ти тут,
То була би бранка по ногаті,
А невольник по різані.
Ти-бо можеш по-сухому
Живими самострілами стріляти —
Удалими синами Глібовими!
Ти, буй-Рюрику, й ти, Давиде!
Чи не ваші то золочені шоломи
У крові плавають?
Чи не ваші то хоробрі дружини
Рикають, мов ті тури,
Поранені шаблями гартованими
На полі незнаному?
Вступіть же, господини,
В золоті стремена
За обиду сього часу,
За рани Ігореві,
Буйного Святославича!
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо ти сидиш
На свойому злотокованому столі,
Підпер ти гори Угорськії
Своїми залізними полками,
Заступивши королю путь,
Затворивши Дунаю ворота,
Мечучи потугу через хмари,
Суди рядячи до Дунаю;
Грози твої по землях линуть,
Отворяєш ти Києву брами,
Стріляєш ти з отнього золотого стола
Султанів за землями.
Стріляй, господине, Кончака,
Кощія поганого,
За землю Руську,
За рани Ігореві,
Буйного Святославича!
А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!
Хоробра мисль носить ваш дух на діло!
Високо пливаєте ви на діло буйності,
Мов той сокіл на вітрах ширяючи,
Хочучи птицю в буянні подолати!
У вас-бо суть залізні панцирі
Під шоломами латинськими.
То ж од них тріщала земля
І многі сторони:
Хинова,
Литва,
Ятвяги,
Деремели
Та половці
Сулиці свої повергали,
А голови свої посхиляли
Під тії мечі харалужнії.
Та вже князеві Ігорю
Потьмився сонця світ,
І древо не з доброї волі
Листя зронило:
По Росі та по Сулі
Вороги городи поділили;
А Ігоревого хороброго війська
Не вернути!
Дін тебе, княже, кличе
І зове князів на потугу.
Олеговичі, хоробрі князі,
Вже скуштували бою!
Інгварю та Всеволоде
І всі три Мстиславичі,
Не худого гнізда шестикрильці!
Чи не жеребами перемог
Ви собі волості розібрали?
Де ж ваші золоті шоломи,
І сулиці лядські, і щити?
Загородіть степу ворота
Своїми гострими стрілами
За землю Руську,
За рани Ігореві,
Буйного Святославича!
Уже-бо Сула не тече
Срібними струями
K городу Переяславу,
І Двина болотом тече
В тих грізних колись полочан
Під клики поган.
Їден же Ізяслав, син Васильків,
Подзвонив своїми гострими мечами
О шоломи литовські:
Прибив тим славу
Дідові свому Всеславу,
А сам під червоними щитами
На кривавій траві,
Прибитий литовськими мечами,
Ліг із славою тією,
Мов з любкою на кроваті,
І рік:
"Дружину твою, княже,
Птич крилами приоділа,
А звірі кров полизали".