Живими диво-стрілами стріляти —
Це Глібовими мужніми синами!
Буй Рюриче, Давиде невгамовний!
Чи то не ваші золоті шоломи
По крові плавали й дружинники хоробрі,
Мов тури, рикали, поранені у січі
На полі незнайомому, чужому?
Вступіть, володарі, в стремена золоті
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!
Могутній Осмомисле Ярославе!
Високий злотокований твій стіл;
Залізними полками ти підпер
Угорські гори, міцно заступивши
Дорогу королеві. Ти замкнув
Ворота на Дунаї, через хмари
Метаючи каміння і пустивши
По синьому Дунаю кораблі.
Гроза твоя далеко доліта;
Ти одчиняєш Києву ворота
І з Галича готуєшся стрілять
Заморського султана. Господарю!
Стріляй мерщій поганця Кончака
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!
Романе мужній! Дух тебе веде
На подвиги великі. Ти ширяєш,
Мов сокіл, на розбурханих вітрах,
У смілості змагаючись з орлами.
У тебе є залізні юнаки
Гула земля. Литовці і ятвяги,
Дремели й половці покидали списи
І голови покірно приклонили
Під їхні харалужнії мечі...
А Ігореві світ уже померк,
І дерево в печалі ронить листя:
Погані скрізь — по Росі й по Сулі.
Не воскресити Ігоревих воїв,
Русі щитами їм не затулить!
Дон, князю, кличе! Помсти вимагає
Пролита всує Ольговичів кров!
Мстиславичі Волинські — шестикрильці
З хороброго і знатного гнізда!
Хіба не в герцях влади домоглися?
Навіщо ж ваші золоті шоломи,
Списи ляхівські й ковані щити?
Загородіть же стрілами меткими
Ворота Полю, меч свій підніміте
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!
Уже Сула сріблясте не тече
Для міста Переяслава. Двіна
Болотом стала грізним полочанам
Під кличем ворога. Один лиш Ізяслав,
Васильків син, попробував мечами
Литовськії шоломи й погубив
Велику славу дідову, а сам
Лишився під черленими щитами
В скривавленій столоченій траві.
І мовив тихо: "Воїнів моїх
Прикрили птиці крилами, а звірі
Злизали кров..."
І поруч не було
Ні брата Брячислава, анікого.
Самотній душу богові віддав —
Скотилася перлиною-сльозою...
Печаль велика Полоцьк пойняла,
І труби заридали городенські.
О Ярославе й інші молодці —
Олегові онуки по крамолі!
Схиліть свої знамена, повкладайте
Бо вже ви навіть діда обскакали!
Це ви поганські орди привели
На землю Руську, на діла Всеслава.
Усобиці — ось брама, крізь яку
Ввійшла гвалтовність люта половецька!
На сьомому Трояновому віці
Всеслав на Діву жереба метнув.
Обпершись на повсталих, у сум'ятті
Доскочив хитро Києва і списом
Діткнувсь великокняжого стола.
Опівночі, злякавшись Ізяслава,
Лишив киян і тишком, наче звір,
З-під Білгорода шаснув і розтанув
У синій млі. Він тричі увірвав
Примхливе щастя: Новгород узявши,
Розбивши давню славу Ярослава
І вовком перебігши до Немиги.
По річці стелять голови-снопи
Й молотять харалужними ціпами.
На тім току життя своє кладуть,
Од тіла грішну душу одвівають.
Немижині криваві береги
Засіяні не зерном, а кістками
Хоробрих краю Руського синів.
Всеслав удень судив і напучав,
Уділи роздавав княжатам,
А ніччю бігав вовком по Русі:
Допоки півень тричі прокричить,
Із Києва домчить Тмуторокані
І сонцеві дорогу перейде.
Йому задзвонять в Полоцьку, а він
Той дзвін ранковий в Києві почує...
Хоч віщою душа його була,
А тіло дужим, лиха натерпівся.
Йому Боян наш, мудрий та веселий,
Колись-бо мовив приспівку таку:
"І хитрому, й кмітливому,
І чаклуну умілому
Суд божий не минуть".
О Руська земле! Ти іще не раз
Зітхнеш печально, з тугою згадавши
Годину давню й велетів князів!
Було, старого князя Володимира
До Києва нічим не прикуєш...
І нині встали Рюрикові стяги,
Й Давидові розпрямились хорогви;
Та в різні боки мають ті знамена...
Списи ж співають, браття, на Дону!
Голосить Ярославна на зорі,
Кигичучи, мов чайка, примовляє:
"Зигзицею до Дону полечу,
Вмочу рукав шовковий у Каялу
І рани князю витру на його
Могутньому порубаному тілі".
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
"Вітриле, вітре, Стрибоже швидкий,
Навіщо мечеш стріли половецькі
На воїв мужа милого мого?
Хіба не досить віяти вгорі,
Ширяти попід хмарами важкими,
Гойдаючи на морі кораблі?
Навіщо ж ти веселощі мої
По сивій ковилі розвіяв?"
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
"Славутичу! Крізь гори кам'яні
Пробився ти у полі Половецькім.
Леліяв Святославові човни
До полку Кобякового. Могуте!
Мені з неволі ладу прилелій,
Щоб я не слала сліз йому на море".
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
"О сонце ясне, лагідне усім!
Навіщо, красне, промені жагучі
Простерло ти в безводному степу
На воїв мужа милого мого,
Звело їм луки спрагою, стягнуло
Журбою сагайдаки?.."
На зорі
Заграло море, смерчі потяглися
Імлою в степ: то Ігореві бог
Таким знаменням вказує дорогу
На землю Руську з тяжкого полону.
Погасла черлень вечора. Пітьма
Лягла густа на землю Половецьку...
Не спиться князю Ігорю, в думках
Він поле дике міряє від Дону
Аж до Дінця... Тут половець Овлур
На коней тихо свиснув за рікою,
Даючи князю гасло! Застогнала
Суха земля, травою шум пішов,
І вежі половецькі похитнулись.
Князь Ігор — горностаєм в очерет,
На воду — білим гоголем; упав
На буй-коня і соколом швидким
В імлі полинув, лебедя та гуску
Собі забивши спритно на вечерю.
Якщо князь Ігор соколом летів —
Овлур подався вовком, отрусивши
Студені роси. Коней підірвали,
Коли добігли лугу при Дінці.
Донець радіє, Ігореві каже:
"Ти, князю, нині величі зажив;
Кончак — неслави; Руськая земля —
Веселощів, померклих на Каялі!"
І мовить Ігор: "Донче, славен будь
За те, що князя хвилями леліяв,
Траву зелену слав йому під ноги,
Вдягав імлою теплою у шатрах
Гаїв зелених, гоголем стеріг
На чистих плесах, чайкою — на лузі,
І тернами густими — на вітрах".
А Стугна не така була.
Розлившись од весняних ручаїв
І крові мертвих воїнів, закрила
В своїх темнинах князя Ростислава.
Заплакала по мужнім юнакові
Княгиня-мати. Квіти похилились,
І дерево в жалобі приклонилось...
То не сороки, злякані орлом,
Заскрекотали — Ігоревим слідом
Спішить Кончак із Гзаком. Причаїлись
На вітті чорні ворони, замовкли
Сороки й галки. Полози одні
Повзуть неквапно в травах поруділих.
Стукочуть дятли, вказуючи путь
Додому князю Ігорю, піснями
Світ провіщають радо солов'ї.
І каже Гзак сердито Кончакові:
"Коли вже сокіл вирвався — вб'ємо
Соколича стрілою золотою!"
Кончак же мовить Гзакові лукаво:
"Коли вже сокіл вирвався — скрутим
Соколича дівочою красою".
І буркнув Гзак похмуро: "Окрутить
Не мудре діло, тільки ж нам тоді
Не бачити не те що сокільця,
А й красної дівиці! Це гніздо
Нас битиме і в полі Половецькім".
Колись Боян, — премудрий піснетворець
Славетних Ярославових часів, —
Сказав про Святославові походи:
"Хоч тяжко голові не на плечах,
Та тілу також зле без голови".
Отак і краю Руському нелегко
Без Ігоря, Олегового внука.
"Сіяє сонце ясне в небесах —
Князь Ігор в Руську землю повернувся!" —
Лунає спів дівочий на Дунаї
І в'ється аж до Києва за море.
Вже Ігор їде Боричевим, радий
Вклонитись чудотворній Пирогощій.
Всміхнулась Русь крізь сльози та печаль!
Старим князям осанну проспівавши,
Хвалу співати можна й молодим:
Хай славні будуть Ігор Святославич,
Буй-тур відважний Всеволод і юний
Князь Володимир Ігорович!
Слава
Усім князям хоробрим і дружині,
Що землю рідну пильно бережуть!
Слово про похід Ігорів
Переспів Леоніда Гребінки
Чи не гоже було б нам, браття,
Почати старими словами
Трудної повісті
Про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Початися ж тій пісні
З бувальщини сього часу,
А не по замислу Бояновому.
Боян-бо віщий,
Як хотів кому пісню творити,
То розбігався мислію по древу
Сірим вовком по землі,
Сизим орлом попід хмарами.
Споминав-бо він, кажуть,
Давніх часів усобиці
Та й пускав десять соколів
На стадо лебідок:
Котру вони доганяли,
Та перша й пісню співала —
Старому Ярославу,
Хороброму Мстиславу,
Що зарубав Редедю перед полками
касозькими,
Красному Романові
Святославичу.
Боян той, браття,
Не десять соколів
На стадо лебідок пускав,
А свої віщії персти
На живії струни накладав,
І вони самі князям
Славу рокотали.
Почнім же, браття,
Повість отсю
Од старого Володимира
До нинішнього Ігоря,
Що, стягнувши розум снагою своєю
І нагостривши серце своє мужністю,
Сповнився ратнього духу
Та й навів свої хоробрі полки
На землю Половецьку
За землю Руську.
Тоді Ігор глянув на світле сонце
І бачить — од нього тьмою
Всі його вої прикриті.
І рече Ігор дружині своїй:
"Браття і дружино!
Лучче-бо нам потятими бути,
Ніж полоненими стати.
А всядьмо, браття,
На свої борзі коні
Та й поглядім синього Дону!"
Спала на розум князеві хіть
Спробувати Дону великого,
І жадоба йому знамено заступила.
"Хочу-бо, — рече, — свій спис приломити
Кінець поля Половецького
З вами, русичі!
Хочу голову свою положити
Або ж напитися
Шоломом Дону!"
О Бояне,
Соловію старого часу!
Якби-то ти сі походи ощебетав,
Скачучи солов'єм по древу мислі,
Летючи умом попід хмари,
Звиваючи славу обабіч сього часу,
Рищучи в тропу Троянову
Через поля та на гори!
Співати б так пісню Ігореві,
Того Олега внукові:
"Не буря соколи занесла
Через поля широкії —
Галичі зграї линуть
K Дону великому.."
Або заспіваймо так, Бояне віщий,
Велесів унуче:
"Коні іржуть за Сулою,
Дзвенить слава в Києві,
Труби трублять в Новгороді,
Стоять стяги в Путивлі".
Ігор жде
Милого брата Всеволода.
І рече йому
Буй-тур Всеволод:
"Один у мене брат, один світ світлий
Ти, Ігорю!
Обидва єсьмо Святославичі.
Сідлай же, брате,
Свої борзі коні,
А мої вже готові,
Ще поперед Курськом осідлані.
А мої ті куряни —
Досвідчені кметі:
Під трубами повиті,
На шоломах леліяні,
Вістрям списа годовані!
Дороги їм відомі,
Яруги їм знайомі;
Луки в них напружені,
Сайдаки отворені,
Шаблі нагострені,
Самі скачуть,
Мов ті сірі вовки в полі,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави!"
Тоді ступив Ігор-князь
В золоте стремено
І поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою путь заступило,
Ніч, стогнучи йому грозою, птаство збудила,
Свист звіриний над степом встав.
Див кличе на версі древа,
Велить послухати
Землям незнаним —
І Волзі,
І Помор'ю,
І Посуллю,
І Сурожу,
І Корсуню,
І тобі, тьмутороканський бовване!
А половці
Неторованими дорогами
Побігли
K Дону великому:
Скриплять їх вози ополуночі,
Мов ті лебеді розпуджені.