умачує їх. Хоча його як старого моряка поведінка Цаци-Сосновського теж повинна ображати.
Ми вже закінчували заняття на яхті, коли Ромко, що стояв на носі її, раптом закричав:
— Дивіться, дивіться, вітрила! Он, на рейді! Це "Магел-лан"! Мені ще вчора сказали, що він має прийти!
Ми всі подивилися на затоку. Розкинувши сліпучо-білі вітрила, до неї входив учбовий вітрильник Вищого інженерного морського училища. Власне, корабля ще майже не видно було, лише великі — від води, аж до вершечків щогл — квадрати вітрил. Навіть здалося, що то вони привиджуються мені. Це — як уві сні, коли сниться, що після нападу "джентльменів удачі" ти опинився на безлюдному острові посеред океану і стоїш на березі, виглядаєш, чи не з'являться на обрії вітрила якогось корабля. Ось вони нарешті з'явилися, ти махаєш руками, гукаєш, благаєш: пристаньте до берега, заберіть з собою. Але ніхто тебе не бачить і не чує. Ще один корабель помандрував океанами без тебе.
Краєчком ока поглядаю на Старого Штурмана. Він зняв кашкета і теж заворожено дивиться на корабель. Про що він думає, яке почуття охопило його зараз? Може, пригадує ті часи, коли сам був курсантом? Або уявляє собі, як колись, на цьому ж учбовому кораблі курсантів морехідних училищ, вирушимо у кругосвітню подорож усі ми, теперішні хлопчаки? Обов'язково вирушимо, але вже без нього.
Відтак шукаю поглядом Цацу-Сосновського. Дивина! Навіть він замилувався вітрильником. Стоїть і не ворухнеться. Отже, море все-таки приваблює. І йому теж хочеться опинитися зараз там, на палубі "Магеллана".
— Хіба не красиво?— стиха запитую я, підійшовши до Віктора.
— Ну чому ж, красиво,— стенув він плечима.— Хіба я казав, що "Магеллан" не подобається мені? Просто вся ця романтика захоплює мене значно менше, ніж будь-кого з вас — тільки й усього.
Я ще хотів утішити його тим, що Старий Штурман погодився б узяти його до себе на яхту, але, почувши це, передумав. Все одно Цаца навряд чи втішився б моєму повідомленню. От якби сказати таке Ромкові або Артурові чи Вадику...
— Так, оце він і є, наш "Магеллан",— мовив тим часом Клим Васильович. — Скільки моряків пройшло гарт на ньому, скільки випробувало себе на професію! Слово честі, хлопці, ми обов'язково побуваємо на його палубі, я вам це організую. Вам обов'язково слід побувати на цьому кораблі.
8
...Й ось ми нарешті на палубі "Магеллана". Поки Клим Васильович говорить з помічником капітана, курсанти, що проходять тут практику, показують нам капітанський місток, кают-компанію, матроські кубрики, дозволяють доторкнутися до стерна. Ми ж, наче малюки з дитсадка, до всього придивляємося, усе обмацуємо і вже, мабуть, добряче набридли курсантам своїми безкінечними запитаннями. Може, й справді набридли. Зате як цікаво!
Поки ми оглядали корабель, я весь час трохи відставав від інших, затримуючись то на носі корабля, якраз під вітрилом, то десь біля борту або коло щогли. Я намагався уявити, що все це відбувається якихось сто п'ятдесят років тому. Що я вийшов в океан на каравелі, яка пливе до Америки або вирушила у чергову кругосвітню подорож, але мені не пощастило: нас наздоганяє ворожий корабель. А попереду маячать обриси гір якогось невідомого острова. Може, навіть отого славетного Острова Скарбі, на якому все ще вигукують своє невмируще "Піастри! Піастри!" нащадки папуги, що мав кличку "Капітан Флінт"? Або ж далекий, забутий богом острівець, на якому кілька років самотньо жив Робінзон Крузо?
Скільки разів я мріяв про такі далекі подорожі! Але тільки зараз маю змогу більш-менш чітко уявити собі, як це було б насправді. "А може, прокрастися сюди у день відплиття корабля, заховатися, причаїтися десь, і сидіти, аж поки вітрильник не виявиться далеко в морі?— подумав я.— А що? Це ідея!" І навіть почав прикидати, де ж це тут, на палубі, можна було б заховатись. Одначе досить скоро з цим задумом довелося попрощатись. Нічого у мене не вийде, все одно виявлять. І з найближчого порту відправлять додому. Ще й від батьків добряче перепаде. Та й хто тепер утікає в такі подорожі? Це колись було: прокрався, зачаївся і подорожуй собі морями-океанами...
Коли ми вже оглянули все, що тільки можна було оглянути, старший помічник капітана розповів нам про походження цього корабля, його призначення та успіхи у міжнародних змаганнях вітрильників. А ще сказав, що через кілька днів "Магеллан" має вирушати до берегів Австралії. Слухаючи це, я страшенно заздрив курсантам училища, що — куди правду діти — поглядали на нас дещо зверхньо. Мовляв, диви, і вони, малявки, у моряки подаються! Одначе ми їм пробачали. Тим паче, що кожен із нас перебував зараз у світі, який сам собі нафантазував.
Навіть Цаца-Сосновський, і той, здається, замріявся. Принаймні з корабля ми з ним сходили останніми, ще й роззиралися так, ніби справді вирішили сховатися десь тут, аби "зайцями" добутися до самого австралійського материка. Я навіть не стримався і прошепотів: "Взяв би ти мене з собою, "Магеллане"! Ну, візьми, невже тобі важко?"
Біля морського вокзалу Клим Васильович сказав, що на сьогодні все, ми вільні і можемо роз'їжджатися по домівках. Хлопці зраділи й одразу ж порозходилися невеличкими групками. Але якось так вийшло, що ми знову опинилися удвох із Цацею-Сосновським. Ми обидва не поспішали йти з порту, а зупинилися біля поручнів причалу і милувалися вітрильником разом із багатьма іншими людьми, що приходили сюди.
— Ти ж навіть і не мріяв бути моряком, правда?— співчутливо запитав я Віктора, хоча він сказав перед цим, що корабель йому дуже подобається. — І тепер не мрієш. Я тебе не осуджує: не всі ж одеські хлопці обов'язково повинні ставати моряками.
— Не всі, це правда; і тут уже кожен вирішує для себе. Стосовно себе скажу, що я поки що не знаю, як бути далі, — невпевнено якось відповів Цаца. — Вза-галі-то я не хотів вступати до Флотилії. Це предки напосілися. Батько вперся, каже: "Не ганьби рід, ти повинен стати моряком. Я, он, уже з третього покоління мореходів". Теж мені відкривачі Америк! Ну й мати услід за батьком...
А сам ти чим захоплюєшся?—обережно запитав я. Мені дуже хотілося, щоб він не образився і сказав правду. Тим паче що я був переконаний: у Віктора є якась таємниця, яку він поки що вперто приховує від усіх нас.
Навіть не знаю, чи можна назвати це захопленням. Розумієш, мені подобається вивчати життя малесеньких тваринок, усіляких там жучків, мурашок, метеликів, бджіл. У мене вдома ціла бібліотека про них. Ти навіть не уявляєш собі, як це цікаво. От що ти знаєш, наприклад, про життя мурашок?
— Оцих, звичайних наших мурашок?— здивовано перепитав я.— Ну, живуть вони у землі, у мурашниках. Повзають. Що про них ще можна знати? О, зовсім забув: їх називають "санітарами лісу". Бо знищують шкідників. Здається, їх навіть навмисне розселяють. По телевізору показували...
— Так от,— поблажливо посміхнувся Віктор, уважно вислухавши мене,— вже точно доведено, що мурашник — це по суті високоорганізоване "суспільство". Це ціле місто, величезна комуна, в якій кожна мурашка має своє призначення і свої обов'язки. Ти ніколи не бачив, як вони переселяються?
— Сам не бачив. Але тоді ж по телевізору...
— А мені доводилось. Учитель біології показував під час екскурсії до лісу. Вражаюче видовище. Один зарубіжний учений, який багато років вивчав цих тваринок, взяв і порівняв їхню похідну колону з колоною римських легіонів. І виявилося, що вони майже схожі за своєю організацією. І там, і там були свої розвідники, бокова охорона, воїни, санітари, носії. І та ж виняткова дисциплінованість. От тільки нам добре відомо, хто і як навчав легіонерів та командував ними. А хто навчає, хто і як командує мурашиною армією? Ні, справді, хто? Хіба це не таємниця віку?
— По-твоєму виходить, що мурашки — таємниця віку?— засумнівався я.— Це вже "казки Андерсена".— Мовивши це, я негайно пригадав Дінку. "Казки Андерсена"— з її репертуару. Але досі я ніколи не вдавався до нього.
— Просто ти ще не замислювався над цим. Але нічого дивного, не ти один не помічаєш їх. Тепер над цим майже ніхто не замислюється,— з сумом додав Віктор і, взявши мене за плече, повів геть від причалу. — Нічого не вдієш, про космос ми знаємо значно більше, ніж про життя мурашок, бджіл або дельфінів на нашій грішній землі. Той учений досліджував життя мурашок і в їхніх колоніях. То знаєш, що він стверджує? Що в кожному мурашнику є свої водо— носи, воїни, розвідники, фуражири, які забезпечують усе "містечко" їжею; і навіть свої хірурги. А найцікавіше, що кожен мурашник має свої підземні городи, на яких розво— дять спеціальну плісняву, такий грибок, який потім спожи— вають. Хіба раніше ми знали про це? Навіть не здогаду валися!
А ще Віктор розповів про віковічну, мабуть, тисячолітню, війну, яка точиться між племенами мурашок і термітів. На Землі, особливо в Африці, є місця, де люди й досі можуть спостерігати справжні бойовиська, що ведуться за всіма правилами військового мистецтва: розвідка, облога, штурм, "рукопашні" бої, відступи і переслідування... І про дивовижне життя бджолиного рою розповідав, про вовків...
— Тебе що, цікавлять навіть книжки про бджіл? — запитав я, усе ще не вірячи, що в бібліотеці можна брати якісь книжки, окрім пригодницьких та фантастики.
Мені здавалося, що Віктор от-от розсміється, поплескає мене по плечу і скаже: "Та ну що ти? Невже у мене вистачило б терпіння читати їх?" А він справді розсміявся, справді поплескав по плечу, але сказав:
— На жаль, книжок про тварин у нашій бібліотеці надзвичайно мало. В магазинах теж. Спробуй дістати їх. Але в мене вже утворилася непогана домашня бібліотечка. Деякі я купував, деякі подарували. Особливо багато подарувала старша сестра. І вона, і чоловік її — біологи, працюють на біологічній станції у Криму, неподалік Феодосії. Батька, правда, дратує, що читаю здебільшого про комашок, і зовсім не цікавлюся морською справою. Але нічого.. Врешті-решт він змушений буде змиритися.
— Сам він, мабуть, дарує тобі тільки книжки про море?
— Останнім часом уже не дарує, тому що я розчарував його. Але Флотилію юних моряків усе ще відвідую, щоб остаточно не засмучувати і його, і матір. Вони ж обоє з родин моряків. Тут, розумієш ти,