ики. Одначе у всі часи ходитимуть на кораблях люди. Які люблять море, знають його закони, знають, що таке весло, вітрило і що таке драїти палубу; та знають, як рятувати себе, товаришів по команді чи пасажирів, якщо корабель зазнав катастрофи. Уявіть собі на мить, що ви опинилися у човні посеред штормового океану. Що там може врятувати вас, окрім вашого уміння, сили волі і моряцького гарту? А вся ця наука матроська для того й потрібна, щоб виховувати силу волі, працьовитість та щиру дружбу. Боюся, хлопче, що в Флотилії ти опинився тут випадково. Не стати тобі моряком, хоч ти і син відомого капітана. Було б добре, звичайно, якби я помилився. Але у таких випадках я помиляюся, на жаль, дуже рідко.
5
— Ну, все...— підійшов до мене Ромко.— Тобі час додому. Пообідай, покажись батькам. Вони ж, напевне, не знають, куди ти завіявся.
— Знають, сказав, що йду на пляж. А ти... лишаєшся?
Мені ще потрібно на "Оріон". У мене там справи. Важливі справи,— по-змовницьки додав він.
— Може, й мені з тобою?
— Завтра,—відповів він. І вже лагідніше додав:—Та чого ти розхвилювався? Завтра побуваєш на "Оріоні", я все тобі покажу. Просто я домовився з хлопцями-випускниками, що сьогодні вони покажуть мені навігаційні прибори. Ну й дещо пояснять. З першого вересня знову почнуться теоретичні заняття. А з теорією в мене поки що не дуже... Уявляєш, крім звичайної школи, ще двічі на тиждень заняття у Флотилії юних моряків!
— Уявляю,— зітхнув я.— Мені справді час додому. Розповім батькові — не повірить. Подумає, що знову фантазую.
— Тому що знову наговориш такого, чого не було!— ляснув мене по потилиці.— Фантазер-самоучка. Я тебе знаю.
Попрощавшись із Ромою, я підійшов до Старого Штурмана, що мудрував біля мотора своєї яхти.
— Ви хіба не під вітрилами вийдете?— запитав я.
— Під вітрилами. Але мотор теж повинен бути справним. Через два тижні почнеться регата,— це так звуться міжнародні змагання яхтсменів. Підемо на румунську Констанцу, а звідти — на Варну, в Болгарію. Там зберуться найдосвід-ченіші яхтсмени Чорного моря, а в такій компанії осоромитись не можна.
— Мені б у ваш екіпаж.
— Совісті у тебе нема, капітане. Одразу в екіпаж просишся. Я ще не впевнений, чи мене самого візьмуть. Застарий, кажуть. Отакі справи. Досить із тебе на сьогодні. Став юнгою Флотилії — і радій. Ти зараз додому?
— Та хочу втішити батьків. А ви ще залишаєтеся тут?
— Незабаром повинні прийти яхтсмени з мого екіпажу. Треба потренуватись. Вітрила люблять щоденну працю.
— А можна я називатиму вас, як усі: штурманом?
— Якщо тобі так подобається — можна,— всміхнувся старий.— Тепер і ти став моряком. А моряки і на суші звикли звертатися один до одного, як на кораблі: "капітан", "штурман", "боцман", "старпом"...
— Але завтра ми ще побачимося?—запитав я уже звіддалік.
— Тепер — майже щодня. Якщо тільки не просипатимеш. Ну, нехай тобі щастить, капітане,— помахав рукою Старий Штурман.
6
Піднімаючись прибережним схилом до міста, я раптом знову побачив Дінку, що поверталася із пляжу. Вона теж одразу помітила мене, але вдала, що моя особа анітрішечки її не цікавить.
— Егей, Дінко! Хочеш розкажу, де я оце зараз був?!— кричу, наздоганяючи її. Бо хоча вона і вдає, що не помічає мене, одначе навмисне відстала від матері, щоб устиг наздогнати.
— Хі-хі, хо-хо! Навіть не намагайся вигадувати: ніде ти не був. — Дінка поблажливо глянула на мене, наче на стовпчик при дорозі, і відвернулася з таким виглядом, ніби хотіла сказати: "Ну, звідки ти знову взявся на мою голову?!" — Не був, і не міг бути. Сидів собі під кущиком, у затінку, і куняв.
— Чому це я "не був"?! Це ти ніде не була. А я встиг познайомитися з колишнім штурманом, і ми пішли...
— Ні з яким штурманом ти ніколи в житті не знайомився,— не дослухала мене Дінка.— І ви з ним нікуди не ходили. Розповідай ці казки Андерсена своєму Ромкові.
— Ти що, Дінко?!—занімів я від подиву.— Як це: не знайомився, коли ми вже знайомі? Завтра я можу показати його. Він провів мене до яхт-клубу, а потім поговорив із капітаном-директором. І той дозволив прийняти мене до Флотилії юних моряків. Правда, поки що тільки юнгою, але все ж таки...
— Ніхто й нікуди тебе не приймав,— зморщила свого кирпатого носика Дінка. — А в Флотилії юних моряків юнг ніколи не було і бути не може. Хі-хі, хо-хо!
І, поминувши мене, пішла собі геть.
— Ти що, не віриш?!—подався я слідом.— Можеш запитати Ромку. Ми з ним ходили на шлюпці. А юнгою — це мене умовно,— намагався пояснити я, шкодуючи, що так необережно і невчасно ляпнув про юнгу.
— Ні на якій шлюпці ти, сарделька недосмажена, не ходив,— цілком серйозно каже Дінка, і цим остаточно виводить мене з терпіння.— І не міг ходити. Ти — і шлюпка! Хі-хі, хо-хо!
Це у неї манера така: не був і не міг бути, не ходив і не міг ходити! Ще й оте ідіотське "хі-хі, хо-хо", за яке її варто добряче відлупцювати. Послухаєш її — і виходить, що мене взагалі на цьому світі не існує, і навіть не може існувати.
— Дінко! — кричу я.— Ти хоча б раз по-людськи вислухати можеш?! Якщо ти так розмовлятимеш зі мною, я більше ніколи в житті не підійду до тебе! Ніколи, зрозуміла? А в яхт-клубі я був, і на шлюпці ходив, і на "Оріоні" був!
— Ну, не був же ти на "Оріоні",— знесилено зітхнула Дінка, миттю ловлячи мене на вигадці. — Не був. І не міг бути. Хоча б раз чесно зізнайся: адже не був.
— Чого це?..— почав я, і раптом зрозумів, що забрехався. На "Оріоні" я справді не був. І Ромко може підтвердити це. Але я не хотів обдурювати Дінку. Все вийшло якось несподівано.
— Ну-ну?..— в'їдливо так посміхається дівчина, і косує на мене своїми хитрющими очима.— Чого ж ти замовк? Де ти ще був? Може, ти й на підводному човні устиг побувати? Може, тебе підібрав в океані "Наутілус", а в юнги посвячував сам капітан Немо?
— І на підводному встиг,— бурчу я, остаточно розізлившись на неї.— Що ти в цьому тямишся: "Наутілус", Немо?..
— От тепер вірю,— незворушно каже Дінка.— 3 цього б і починав. Вигадуй далі, Васко да Гама. Я покірно вислухаю.
Дивна річ. Якось так виходить, що, де б ми не були, завжди виявляємося поряд. У садку потрапили до однієї групи, у школі сидимо за однією партою (я вже твердо сказав собі, що цієї осені проситиму класного керівника, щоб нас розсадили), та й живемо в одному будинку, і навіть на одному поверсі. Не дивно, отже, що всі вважають нас друзями, а хлопці навіть дражнять "женихом і нареченою". Одне слово, між нами нібито все гаразд. Це — доки ми десь у гурті. Але варто залишитися наодинці, як Дінка стає такою страшенною занудою, що хочеться втікати від неї світ за очі.
— Так от,— кажу Дінці,— вже вийшовши на міську вулицю.—Можеш вірити чи не вірити, а мене справді зарахували юнгою. Завтра ми ходитимемо по затоці у шлюпці, під вітрилами. Прийди і переконайся. Ні-ні, прийди і переконайся, бо просто так ти мені ніколи не повіриш.
— Хі-хі, хо-хо! Ні під якими вітрилами ти не ходитимеш,— знову морщить свого носика Дінка.— Інші ходитимуть. Навіть під вітрилами. Наприклад, Ромко. Але без тебе.
І, хитро примруживши очі, дивиться на мене, наче на гномика, із тих-таки казок Андерсена. Ну, як можна пробачити їй таке?
— Знаєш що: я не сперечатимусь із тобою. І взагалі, мені байдуже, що ти думаєш. Якби у мене було багато грошей, я закупив би он той лоток морозива — увесь — і віддав тобі.
— Що, справді закупив би?! Яка нечувана щедрість.
— Справді. А знаєш, навіщо зробив би це? Щоб ти з'їла все це морозиво, і негайно захрипла. Хоча б на півроку.
— З'їсти — з'їм. Але нічого мені не станеться. Та й навіщо тобі багато грошей, а мені весь лоток? Будь людиною: знайди в кишенях своїх шорт кілька монеток і купи одну-єдину порцію. Хоча б один раз у життя розщедрися на двадцять копійок. Їсти морозиво мати поки що не дозволяє,— по-змовницьки роззирнулася вона,— але одну порцію я все ж таки з'їм, поки вона не бачить.
Я дивлюся на неї, наче верблюд на айсберг (це так кажуть у нас у дворі), і, зціпивши зуби, порпаюся у кишенях шортів. Що б ви думали? Я знаходжу там рівно двадцять копійок! Про які давно забув. Поклав монетку у задню кишеньку і забув. А тепер, проклинаючи мить, коли зв'язався з Дійкою, змушений іти до лотка, біля якого уже нервує величезна черга... Щоб стояти за морозивом, якого (хі-хі, хо-хо!) навіть не доведеться покуштувати.
7
Наступного дня ми вчилися піднімати і прибирати вітрила. При цьому кожна група тренувалася на окремій яхті, і нам із Ромкою випало бути на яхті Старого Штурмана — "Діані". Здається, найбільшій і найкрасивішій.
Я намагався робити все, що робили курсанти. І хоч не завжди це вдавалося, Клим Васильович похвалив мене. Ясна річ, я негайно скористався з цього.
— Ну, хоч коли-небудь ви візьмете мене з собою у море?— пошепки запитую Старого Штурмана, побачивши, що поруч нема нікого.
— Колись візьму,— всміхнувся він.— Чому б не взяти хорошого моряка?
— І Цацу нашого взяли б?
— Цацу? А, це того, сина капітана Сосновського?— Він хвилинку помовчав, потім сказав:— А знаєш, узяв би. Можливо, він так ніколи й не стане моряком, але принаймні навчився б любити море. Адже не всі, хто по-справжньому любить його, повинні ставати моряками, правда? А от любити море, живучи тут, на березі, повинні всі. Та й не лише море. Річку, степ, ліс, птахів, саму землю нашу треба навчитися любити і шанувати. І може, в оцьому, у любові до світу, який оточує нас, і полягає найбільша мудрість людська. Не знаю, чи погодишся зі мною зараз. Але з часом, з роками, напевне, погодишся. А тому запам'ятай ці слова.
— Обов'язково запам'ятаю,— розгублено пообіцяв я, не сподіваючись, що він відповість так на запитання про Сосновського.
Не знаю, як там щодо річок, степу і птахів, а щодо Цаци-Сосновського, то до нього всі моряки і курсанти повинні ставитися зневажливо. І те, що штурман, здається, й не осуджує його, чи принаймні ставиться до нього не так, як курсанти, здивувало мене.
Після цієї розмови я вперше по-справжньому замислився над ставленням людей одне до одного. От курсанти, наприклад, всі недолюблюють Цацу-Сосновського. Та й Федір Пилипович теж не дуже поважає його. І, напевне, ніколи не взяв би на свою яхту. А Клим Васильович якось по-своєму розуміє його вчинки, по-своєму витл