А коли "мазав" — кидав на землю свою теперішню гулку" і трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
— Клята лушкя! Хіба це ружжо! Голобля неструтана! Лопати л ко! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хіба б я пропуделяв того крижня!
Усе це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати по неї було варто.
— Ну, а що ж тоді означає отой "вермахт", "подаруночок від німців"? — сказав я. — І оті "двадцять залізних", і все інше?
До звичайної, хай навіть стендової, рушниці всі оті таємничі шпигунські слова ніяк не тулилися.
— Ні, вони не про рушницю, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам'ятаєш, казав, що він повну ціну заплатить тому хто витягне, аби тільки витягай. То чого ж ховатися...
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" він зі своєї нової "тулки")... Варіант з рушницею відпадав.
Тим часом Бурмило знову пірнув, смішно дриґнувши над водою ногами в ластах. І майже одразу виринув. З трубки, яку він держав у роті, мов з фонтана, метрів на два вгору лупонула вода. Потім кашель і лайка:
— А... хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квит! Нащо воно мені треба!
— Ну, ша-ша-ша! Як пацан! — скривився Книш.
— Це маска чортова мене підводить, — Бурмило рвонув з лиця маску. — Я думаю, що я, як у протигазі, і починаю дихать, а воно — вода... одразу захлинаюся. У мене ж зябрів нема.
— Отже, треба підстрахувати. Підстрахувати треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вірьовку, я кінець у руці триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — і витягну. Але то вже іншим разом. На сьогодні досить. — Книш глянув на годинник. — Бо я ще на аеродром запізнюсь. Я ж тобі казав — спецзавдання.
Ми перезирнулися. "Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа — ми повинні знати, що то за спецзавдання на аеродромі.
— Гайда! — шепоче Ява і хапається за весло. Я теж. Ніколи ще наша плоскодонка так не мчала, як цього разу. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було раніше за Книша дістатися берега.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
І ось ми вже щодуху біжимо селом. Вбігаємо на колгоспне подвір'я, де стоїть вантажівка Книша, і одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бігти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомітно, нищечком забратися в кузов вантажівки. І ми, заклавши руки в кишені і незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвір'ям. Назустріч нам білозубо усміхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлі) комбайнер Гриць Чучеренко.
— Здоров, хлоп'ята! Що — гайку якусь вкрасти треба?
— Та ні, просто так... гуляємо... — байдужісінько чвиркнув крізь зуби Ява.
— Ну глядіть, як півкомбайна мені пропаде, ноги по-одкручую, — сміється фиць і заходить у відчинені двері майстерні.
Ми озираємось. Здається, ніхто не дивиться.
— На абордаж! — командує Ява. Раз-раз-раз! Геп! Він уже в кузові. Тепер я. Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
Ахай ти сказишся! Зачепився. І — як штани на паркані, на два боки звісився. Ні туди ні сюди.
Ява хапає мене за комір — сіп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся в кузов. Віип — отакенний шмат штанів трикутником на стегні одвалився, тіло моє грішне небесам виставив. Ой, буде мені од матері! Що ж, доведеться терпіти: за шпигунами ганяти — не в карти грати.
Тільки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкірки, як цуценят, то такий! Скільки не проси: "Дядьку, покатайте", — ніколи не візьме. І сховатися, прикритися нічим — порожній-порожнісінький кузов.
Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.
Повезло! Не зазирнув. І знову підкидає нас на вибоях— добре, що хоч стільців нема над головою. Нічого, витерпимо — до аеродрому кілометрів з десять, не більше.
Ми лише по кілька синців та по дві-три ґулі понабивали, як уже й приїхали.
Коли машина стала і Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько і повільно-повільно вистромили з-над бортів голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо тріпочеться надутий вітром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кілька літаків сільгосп-авіації. З вантажівки стрічковим транспортером навантажують в один з літаків мінеральні добрива.
Книш підійшов до льотчиків, що курять біля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потім, приклавши руку до очей, — в небо. І наче тільки й чекав нашого приїзду, з'являється в небі літак. Уже чути гуркіт мотора.
— Заходить на посадку, — авторитетно шепоче Ява.
І ось уже, підстрибуючи, їде літак, що сів на такий собі посадочний майданчик, позначений тичками. Книш одразу побіг до літака.
Спустивши на землю металеву драбинку з літака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшеві, щось каже (нам не чути) і показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в ній вибухівка.
— Що це? Що він передав? — стурбовано питаю я.
— Щось підозріле, — каже Ява. — Може... Може, атомна бомба... з Америки...
— Замале для бомби, — намагаюся заспокоїти себе я.
— Дуже ти тямиш, — хмикає Ява. — А якщо на транзисторах... спеціально для шпигунів.
Книш обережно влазить у кабіну, заводить мотор, і ми їдемо. Ні, мабуть, "їдемо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камінчик. Тільки один раз у житті я бачив, що ця вантажівка так їхала. Тоді вона була покрита червоною китайкою і на ній стояла... труна. Це — як усім селом ховали героя громадянської війни діда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справді вибухне? І поховати нічого буде — бо від нас навіть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж...
— Яво, — шепочу я, — а давай з-зліземо...
— Чого? — питає він, але по очах бачу, що він не проти того, щоб злізти.
— Як так їхать, то лучче йти! На такій швидкості він од нас все одно не втече. Та й ноги розім'яти хочеться.
Ми перелазимо через задній борт і стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаючись на землю.
Ява враз присідає і валиться на бік. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу і кривиться:
— Ч-чорт... підвернув...
Але по очах бачу, що він бреше, нічого він не підвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже від'їхала метрів на сто. Тепер можна за нею. Коли що, хоч у рівчак попадаємо — все-таки захист...
— Іти можеш? — для годиться питаю я.
— Спробую, — ховає очі Ява.
Якийсь час він кульгає, та потім забуває і перестає кульгати. Ми йдемо за машиною. Нам навіть не треба поспішати — так повільно вона сунеться.
Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну геть порослу споришам зелену вуличку й зупиняється біля гостроверхого будиночка під черепицею.
Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а може, й на всеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хіба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мій тато, на мільйон трапляється один, та й то не на кожний мільйон.
Він — наш сільський бібліотекар. Офіційно. А неофіційно — винахідник. І не просто винахідник. А, як сказав Явин дід Варава, "універсальний винахідник-ізобретатель". Я не знаю, чого він не вміє або не може. Він і механік, і електрик, і по різних там радіоштуках (що ото на транзисторах, напівпровідниках), і селекціонер (нові небачені сорти городини, фруктів), і по гідросистемах — просто не злічити...
Чого тільки він не повинаходив! І паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (зі звичайнісінького примуса та старої виварки); і пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — і лізь собі на найвищу грушу); і гідрогазову поливальницю на три атмосфери (вода під тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрів)...
Баштанник дід Салимон колись сказав, що, якби Фарадейовичу "дать карбованців сто на запчастини, він би сам збудував яку-небудь міжпланетну станцію"...
Та що там казать. Ви тільки зайдіть до нього!
Одчиняєш хвіртку — і одразу з-за куща вискакує на тичці кумедний усміхнений фанерний чоловічок. Одною рукою він на ходу з голови капелюх знімає, а в другій тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!".
Ідеш від хвіртки по біленькій, посипаній річковим піском доріжці. Праворуч — дивіться! — кущ якоїсь городини по спеціальній штахеті метрів на два вгору видерся, і плодів на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помідори. Карликовий сорт. А онде здоровенницька зелена ковбасяка на землі лежить. То не гарбуз, ні, то — огірок. А буряки які, а морква, бачили б ви — однією морквиною бегемота можна вбити!
Ліворуч — колодязь, білими кахлями обкладений, як амбулаторія. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я казав, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця. Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.
Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого. Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться — волосся світле, брови світлі, вії світлі, — не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а от очі голубі-голубі, аж сині.
Він не з наших країв, прихідько. Років п'ятдесят тому в громадянську він воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.
Був він добряга, якого світ не бачив. Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. І весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бібліотечну книгу.
— Ех, — казав він, — і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полушарію!
Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по "западному полушарію".
Дітей він любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — ні дітей, ні онуків. Жили тільки удвох. І весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам — просто навіть незручно. Останнім часом, уже місяців зо два, баба Оксана хворіла, лежала у районній лікарні, і Фарадейович через день їздив туди.