І дивилася довго, аж поки я зник з очей.
А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Пгуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:
— Ти чого?
— Нічого, — спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?
— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.
— А я сьогодні вночі на кладовищі був... — почав я.
— Ну й дурень, — мовила вона і повернулася до мене спідницею.
— Ох ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б з вас отак збиткувалися?
І тут раптом позаду почув:
— З дівчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кілька кроків од мене стояв... Павлуша. Ох ти ж ну!..
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, підсвистує, співає... "Два кольори мої, два кольори", "Червоний — то любов..." Дев'ять разів пройшов. Чого, питається? Чого?
Отже, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає! І ще — "червоний — то любов...". Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима. Він уже, мабуть, думає... Та потрібна вона мені! Та триста лєт!
— Тая ж... Я ж хотів...
— Іди звідси! — глухо сказав Павлуша.
— Я... я можу піти... Так!.. Але ти... ти... — мені забракло слів. — Я, може, сьогодні привида сфотографував.. . От! Уперше в історії... От! А ти... ти можеш малювати кущики і квіточки хоч двісті років.
Я повернувся й пішов вулицею в бік річки.
Я йшов, не помічаючи дороги.
Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого об лизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому й ганьби.
Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Г)зебенючці про свій подвиг, щоб вона переповіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирилися.
А що вийшло? Вийшло, що він мені сказав "іди геть", як найлютішому ворогові.
І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш. Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її реве й нуртує річка сліз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Було б не кидать тієї грудки їй у спідницю! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лізу, що дев'ять разів пройшов... А він тепер чортбатька-зна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався в неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Ма-линовську — ту, що в Києві. Танцюристку, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?!
Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки— убив би, мабуть. А день який!
То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу.
А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — наче мати ніжно гладить ласкавою рукою.
Про таку погоду дід Салимон завжди каже: "От погода! Ті, що вмерли, каються".
А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.
Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи отак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав би на неї й думав: "Хоч би швидше скінчився той похорон та піти б малювати її портрет".
А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О Господи! Як це сумно й нецікаво без кінця-краю витати на кладовищі.
Невже це справді привиди витають тільки на кладовищах? Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру щоб не було нічого.
— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: "щоб вас чиряки обсіли", і враз — "синку", голос медом точиться.
— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у сум'ятті. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого...
Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.
— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.
Я насупив брови, — ич, куди веде! Вона одразу помітила це.
— Ну чого вже надувся, як миша на крупу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче в монахи записати. Та боронь Боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму. Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки... Але... не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди й не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... І хто його зна, може, хтось колись і науково доведе, що є вища сила, яку ми Богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. Поки що вся історія точнісінько по Біблії йде. Ти читав, синку, Біблію? Читав?
Я заперечно похитав головою. Соромно зізнатися, але я ще "Миколу Джерю" не читав, якого за програмою треба, ке те що Біблію.
— От бачиш, а кричиш: "Передайте привіт Варварі Великомучениці!" Ти. б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона Великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла... Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася.
У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний ґрунт, на якому я стояв усе своє свідоме школярське життя, захитався піді мною. Не те що я одразу повірив у Бога. Але якась непевність слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною.
Я відчув, що якщо зараз дозволю бабі Мокрині говорити далі, не спитаю її щось, то можу стати іншим — не таким, як досі...
— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить. — Бабо... А скажіть-но мені, бабо, будь ласка... а привиди тільки на кладовищах бувають? Ге?
Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки:
— Яво-о! Іди, тебе дід кличе-е!
Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
— Ну, біжи, біжи, — хитнула баба головою. — І приходь до мене. Я тобі все розкажу, що тебе цікавить. І яблучками тебе почастую. Знаєш, які в мене яблучка. А фотографію ту принеси. Я її показать хочу...
— Ага! — кинув я вже на ходу і чимдуж побіг. Дід Варава зустрів мене непривітно:
— Де бігаєш не снідавши, вітрогоне? Чорти тебе носять! Все прохололо.
І, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, дограєшся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолітніх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...
— Та, діду!.. Та слово честі!.. — І я, захлинаючись, розказав дідові усе, як було.
Дід вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографію, потім похитав головою:
— Щодо фізики, щодо Ломиносова — не скажу, не
знаю. А щодо привидів — юринда... Не вірю. Бо сам колись у дитинстві... з хлопцями...
— Ну-у?! І ви?! І що?!
— Та що ж... Нічого. І не один раз — тричі ходили.
— Але ж фото!
— Ну що, мабуть, щось там у плівці засвітилося... Чи, може, хтось із хлопців пожартував, хіба я знаю...
— Ні! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвітилося, бо тоді б і в очах у мене засвітилося. І з хлопців ніхто не жартував — гарантія.
— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дід. — Але не привид! Вісімдесят год живу на світі і жодного привида не зустрів, а воно тільки з горшка зіскочило, і вже, бач... Якби по твоїх законах фізики всі після смерті перетворювалися на привиди, то стільки б їх уже за весь час наплодилося — ніде було б курці клюнути.
— Та, думаєте, воно мені треба! — вигукнув я. — І сам не хочу, але ж...
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Отець Гога
І справді, мені вже зараз хотілося, щоб уся ця історія з привидом виявилась "юриндою". Мене це вже гнітило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
Баба Мокрина була в нашому селі церковним начальством. Усі богомільні баби й жінки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селі не було. Церква була в Дідівщині, за чотири кілометри від нас. Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступницею по нашому селу — збирала на храм гроші, скликала людей на збори тощо.
Отця Георгія з легкої руки діда Салимона усі ми звали Ґоґа. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Ґоґа. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш...
Дід Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою розмови. Він тоді каже: "Поїду з Ґоґою побалакаю... Хай мені Гоґа розкаже про Бога". Бере пляшку сідає на велосипед і, виписуючи кренделі, їде в Дідівщину.
Отець Гоґа випивки не цурався і розмов не уникав. Випити він міг, як добрий косар, і не п'янів.
З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал "Знання та праця" і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.
Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:
— А розкажи, що там було і як...
Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу. І почалося... Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип... Хвіртка наша не зачинялась.
Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарешті я не витримав. Схопив вудочки і втік — гайнув у плавні.
Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району і навіть з області.