Бо комарі-хлопці ще зроду ніколи нікого не кусали, позаяк вони вегетаріанці, харчуються винятково соком рослин. А кусаються тільки комариці-дівчата. Ті справді хижаки-кровопивці. Авжеж, авжеж — кусаються комариці! Такі, як ота гемонська Гребенючка. Саме вона, комариця кусюча, розлучила мене з Павлушею!..
І тільки-но я подумав про це, як — ой! — на лоба мені сіла комариця і преболяче вкусила!.. Наче Гребенючка наврочила. У-у, кровопивця нещасна!.. Так я тебе тепер і називатиму! Комариця, кровопивця зловредна!..
І я відчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке... Таке, щоб світ похитнувся. Щоб у того Юди від заздрощів у носі засвербіло.
Неодмінно треба встругнути. І до того ж негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було. Запускали уже з тим Юдою на паперовому змії глечик зі сметаною.
Впіймати щось і... Теж було.
Піймали колись із Павлушею, тобто з Юдою, в лісі пугутькало і випустили під час лекції... От же ж! Як не треба, то тих ідей різних завжди повнісінька торба, а як треба, то хоч лобом у стіну гати...
Крім того — потрібен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецікаво. І я пішов на вигін до хлопців.
Вони сиділи кружка, курили й балакали про страшне.
Я мовчки підсів до них.
— Треба взяти неторгований казан, — зловісним голосом сказав Васько Деркач. — Тільки обов'язково неторгований: скільки за нього запросили на базарі — зразу куплять. Так-от, узяти неторгований казан. Зробити у дні маленьку дірочку. Піймати кажана. Піти до лісу о дванадцятій ночі. Знайти мурашник. Покласти кажана.
Накрити казаном. І одразу швидко піти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико... На другий день, теж опівночі, піти на те місце. Підняти казан. Там будуть лише кісточки кажанові. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кісточку, як виделка. А другу — як гачок... І от, якщо ти хочеш, щоб хтось від тебе одчепився, треба його легенько відштовхнути тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком...
"Це ж бо Гребенючка, бісова душа, зачепила Павлушу тим гачком, а від мене одіпхнула виделкою", — подумав я.
— Брехня! — зневажливо пхикнув Карафолька. — Чого ж ти не одштовхнеш математичку щоб вона до тебе не чіплялась і двійок не ставила?
Хлопці засміялися.
— Найлегше за все сказати — "брехня", — надувся Вась-ко Деркач. — А ти ж не перевіряв?
— А що там перевірять! Ти б ще нас агітував чортів ловити або привидів. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький.
Васько Деркач був-таки темний, як гудрон, і перебував під впливом своєї двоюрідної бабусі. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релігійна і забобонна.
— А все ж ті привиди якось, знаєте... — мовив Антончик.
Учора в клубі показували чеський фільм "Привиди замку Морресвіл". Фільм комедійний, але привидів і різної страшнючої чортівні там стільки, що в залі весь час охали й ахали. Після таких фільмів завжди хочеться побалакати про страшне. І хочеться довести, що тобі воно, те страшне, просто — тю!
— Взагалі в наш космічний, атомний вік усі ці привиди в замках — чистісінька нісенітниця, — знов озвався Коля. — Усе це спростовується елементарною наукою...
"З цим, звичайно, нічого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний".
— З одного боку, звичайно... Квантова механіка... Лазери... — брякнув Васько Деркач і, опустивши очі, почервонів. От бевзь! Можу закластися, що він поняття не має, що таке квантова механіка, що таке оті лазери. І зараз боїться, щоб хтось його не спитав. З таким теж не встругнеш.
— А головне — кібернетика, — авторитетно сказав Карафолька. — Наука зараз на межі створення електронного мозку — машини, яка цілком замінить людський розум.
"Тебе першого треба було б замінити к бісовому батькові машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби мені навіть сто мільйонів давали, я б його в напарники не взяв".
— А все ж... — несміливо промовив Антончик Мацієвський. — Кібернетика... Лазери-шмазери... Я розумію. .. Але... От ви мені скажіть, що з людиною робиться після смерті? От жив-жив чоловік, усе відчував, думав, мріяв... І от раптом умер — і нема... Нема нічого! От як це може бути, щоб не було нічого? Повинно ж щось бути. От навіть за законами фізики. Ніщо з нічого не з'являється. Ніщо без сліду не щезає, а просто переходить в іншу форму... Закон Ломоносова-Лавуазье. Залізно! От кожен з вас вірить, що він умре і нічого від нього не буде? Нічого він не буде відчувати, думати... От скажіть мені! Тільки чесно!
— Та ну тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Він, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвіченішим і найрозумнішим, бо був перший відмінник у класі, просто не терпів розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати і махати руками. Він дуже любив своє життя і здоров'я. Навіть коли він чхав, то завжди сам собі казав тихенько: "Будь здоров, Степане!" І розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й зашкодити його дорогоцінному життю і майбутньому довголіттю.
Проте Антончик на Карафольчині прокльони особливої уваги не звернув.
— Ні, от серйозно, — сказав він. — От коли за законами фізики ніщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття... ну, оте, що називають душею... чому не може воно перейти у форму привида? Після смерті тіла. Га? Хіба це не науково? Хіба це суперечить науці? Га? Всі пороззявляли роти й перезирнулися.
— Я читав, що в Англії є офіційно зареєстровані привиди, — вів далі Антончик. — Справді. Сам у журналі "Всесвіт" читав. У самісінькому Лондоні. І в інших містах. Живуть у старовинних замках і регулярно з'являються. От як це пояснити? Га?
— Та то ж... то ж у Англії, — заперечив Кагарлицький.
— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в народі. Скільки вже років... Триста, не менше. І кажуть же, що бачили люди, і не раз...
І тут мені стрельнуло!.. О!
— Хлопці! Ідея! — сказав я. — Ніж отак язиками ляпати, пропоную перевірити легенду про Горбушину могилу. На власні очі пересвідчитися, правду чи неправду балакають. Піти вночі в п'ятницю й перевірити.
Хлопці знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.
...Це було в четвер... Перед сном я довго думав про Горбушину могилу. Але наснилася мені не вона, а наснився мені Антончик Мацієвський. Наче сиджу я у величезній залі на якійсь міжнародній науковій конференції. Навколо мене геть усі академіки сивенькі в окулярах. А в президії троє у червоних мантіях і білих перуках з бугелями. І перед кожним табличка з прізвищем. На одній написано "Михайло Ломоносов", на другій "Антуан Лавуазье", на третій "Антон Мацієвський". Я придивляюся — справді Антончик! У мантії і в перуці. Тю! Що за маскарад!.. Аж тут підводиться Ломоносов і каже "Слово для доповіді на тему "Перетворення душі людської після смерті на привид" надається академіку Мацієвському!" Я мало з стільця не впав — о Боже!.. виявляється, Антончик академік, а я йому потиличники давав!.. І, наче прочитавши мої думки, Ломоносов і Лавуазье подивилися на мене і докірливо похитали головами... На цьому сон увірвався...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Легенда про Горбушину могилу
То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козацьких часів, повертаючись із турецького походу, стояли біля нашого села у долині кошем запорожці. Сотня сотника Горбуші. І сталася тоді дивна річ. Несподівано щез уночі мішок золотих дукатів, уся казна козацька, всі скарби, всі трофеї, з важкого походу везені. Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всім святим на світі, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зітнули старому скарбникові сиву козацьку голову. І тут-таки й поховали Захарка. Рушила сотня далі на Запорожжя.
Минув час, сотник Горбуша повернувся у ці місця і купив цю землю, заклав маєток, збудував палац. І став жити на всю губу І грошей у нього було — як гною. Він пускав їх на вітер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з місцевим панством. Бо то ж він сам викрав тоді той скарб запорозький і закопав серед темної ночі у долині під вербою...
Та не принесли щастя сотнику Горбуші крадені козацькі дукати. Не минув йому злочин. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгій білій сорочці, без голови, підходив він до Горбушиного ліжка і схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. І такий страшний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з ліжка і біг світ за очі, аж доки падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.
І наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру. Сподівався, що так врятується від жахливих нічних видінь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.
Розкопали — голова Захаркова є, а тіла нема. Пополотнів сотник Горбуша, аж сіпатися почав. "Копайте! — кричить. — Копайте, доки не знайдете!"
Сім днів і сім ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрів на сто завширшки, на двісті завдовжки. Але тіла старого скарбника так і не знайшли. А на сьому ніч на дні ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водою і утворилося озеро, яке так і зветься — Захаркове.
Ще дужче спохмурнів, здичавів після того сотник Горбуша, ще більше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму серці. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника і простягав руки. І Горбуша зривався й біг світ за очі. І от одного разу після такої ночі джури знайшли його на березі Захаркового озера під вербою, де колись закопав він крадений скарб, мертвого і... без голови. Пізнали його лише по сорочці та по шраму на плечі від турецької шаблі. А голову, як не шукали, ніде знайти не могли. Так його без голови й поховали. І збудували над його могилою каплицю. А невдовзі сам собою спалахнув маєток сотника Горбуші і згорів дотла.