Я повзу довго і обережно, через кожні два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарешті переді мною дот. Вартового ніде не видно. Він, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теле з того боку. Вихід один — пробиратися через руїни доту і спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратися. Я вже казав, що весь дот заріс гу-стезною і немилосердно жалючою кропивою. І одна справа іти такою кропивою на повний зріст, розсуваючи її якоюсь гілкою, а зовсім інша — повзти нею на пузі, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.
Я ліз уперед головою, опустивши лице до землі і прикриваючи його однією рукою. Розсував кропиву просто своєю маківкою. І поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не відчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив мені за шию окріп.
Але найбільше страждали вуха. Бідні мої великі відстовбурчені вуха. Мені навіть здавалося, ніби я чую,
як вони сухо тріщать, палаючи жарким полум'ям. І здавалося, що не кропивою лізу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зціплював зуби і ліз, ліз, ліз...
— Мда-а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
Лайнувшись про себе останнім словом, я підвівся.
На похилій брилі доту, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Іванов. То був він! І десь у глибині душі ворухнулася в мене схвальна думка: "А вартовий він таки непоганий, не пропустить".
Митя Іванов дивився на мене беззлобно, з цікавістю. Мої геть пожалені кропивою вуха, шия, руки промовляли за себе, мабуть, досить виразно.
— Ну, то що тобі треба? — спитав він усміхаючись.
— Нічого, — я ще не встиг придумати.
— Нічого? Га. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав він. — А може, все-таки треба?
І раптом у мене майнула думка: "А може, це все спеціально? Щоб мене перевірити?"
Ну, тоді ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч мені б дуже хотілося довести, що я таки не дурень, але не скажу нічого.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ. Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір
Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і, чмихнувши, враз замовк — зупинився.
— Іванов, що там таке, а? Чий велосіпед на дарога? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а він дізе...
Кущі розсунулися, і з'явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене і спитав:
— У чом річ?
Я теж пильно глянув на нього і мовчки знизав плечима. А в голові шалено крутилося: "Той чи не той? Той чи не той?" І ніяк я не міг згадати, з вусиками був той чи без. Та хіба за ті лічені секунди, доки він передавав мені листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжене, усмішка білозуба. І на погонах три зірочки... Здається, таки той.
— Ти што — німий, да? Не панімаєш, що тобі кажут? А што з вухами? Чому такий червоні? А шия... Іванов! — він раптом метнув блискавичний погляд у бік солдата. — Ти. што... а?
— Та що ви, товаришу старший лейтенант!
Вуха Іванова стали враз червонішими, мабуть, за мої.
— Як ви могли таке подумати? Це він кропивою ліз. Шалений якийсь!
— Кропивою, да? — офіцер здивовано звів брови і глянув на мене з відвертою цікавістю. — Ін-те-рес-но! Так што тобі здесь нада, а?
"Нічого-нічого, — подумав я, — перевіряйте, перевіряйте! Ви мене не "підчепите". Я не розколюся, не бійтесь". І, удаючи з себе дурника, я закліпав очима й сказав:
— Та грибів хотів підшукать... Хіба не можна? Не можна?
Офіцер примружився, пронизуючи мене поглядом, потім повернувся до солдата:
— Іванов, приглянеш за його велосіпед, да...
— Єсть! — козирнув солдат.
— А ти паїдеш зо мною, — наказав мені старший лейтенант і пішов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пішов за ним.
— Сідай! — кивнув він на сидіння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, і ми так стрімко рвонули з місця вперед, що я ледь не злетів з сідла. Добре, що встиг чіпко вхопитися за офіцерову гімнастерку.
Ми мчали по вибоїстій, розбитій важкими військовими машинами, так званій "генеральській" дорозі. Мене немилосердно підкидало, і півдороги я майже летів у повітрі, а півдороги тільки їхав. Та я не помічав цього. Навіть навпаки. Це якнайкраще відповідало моєму душевному стану. Бо мене однак підкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — "мандраж". Хіба я міг, скажіть, бути спокійним, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе і секретне завдання, для якого вимагалися мужність, сміливість, може, навіть героїзм. Тепер було ясно, що це якесь військове завдання. Секретно-військового значення. Може, десь там у них щось зіпсувалося. І дорослому не пролізти. Хлопчака треба. Може, накажуть лізти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
І було мені, з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навіть попелу од мене не зостанеться, поховати нічого буде). А з другого боку, підпирала радісна гордість, що вибрали саме мене, — отже, вважають, що я підходящий кадр для такого діла. І так же хотілося довести, що я такий! І лоскотало біля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштані вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речі, так до речі! Павлуша умер би від заздрощів! От тільки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевіряють і випробовують... А може, навпаки, прийдуть до школи і на загальних зборах подяку винесуть. Або й дарунок якийсь коштовний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть і медаллю нагородити. Що — не буває хіба, що хлопців нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!
Мотоцикл так різко зупинивсь, що я ткнувся носом офіцерові у спину. Ми були на великій галявині перед високою дерев'яною, як ото на шосе при в'їзді в новий район, аркою, прикрашеною вгорі прапорцями. Але на відміну від районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залізничному переїзді, і стояла будка з вартовим.
— Пропускай! Лазутчик везу, — наказав офіцер вартовому. Той підняв шлагбаум, і ми в'їхали на територію табору.
"Лазутчик", — отже, доведеться-таки кудись лізти.
Ми їхали (тепер уже повільно) чистенькою, всипаною білим пісочком доріжкою, обабіч якої стояли вряд брезентові палатки, точнісінько, як у піонерському таборі.
І навіть червоні гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж доріжки, були схожі на піонерські: "Рівняйся на відмінників бойової підготовки!", "Важко в навчанні — легко в бою!", "Стріляти лише на "добре" і "відмінно"!".
"Виходить, солдати — такі ж самі школярі, тільки дорослі, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцінки і рівнятися на відмінників? А я так мріяв закінчити школу і назавжди позакидати всі підручники на найвищу вербу, щоб і не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тільки й життя, поки без штанів бігаєш і грамоти не знаєш. А як пішов до школи— кінець, гимбель! Запрігся на всеньке життя у двієчники..."
— Клас тактики, — не обертаючись, сказав офіцер. Ми проїжджали повз майданчик, де були вкопані ряди довгих лавок, як у літньому кінотеатрі, тільки замість екрана на дереві висіла чорна шкільна дошка.
— Спортплощадка, "Смуга перешкод", — знову, не обертаючись, сказав офіцер.
"Спортплощадка" була велика, там і футбольне поле, і волейбольний майданчик, і турнік, і коні, і величезна шибениця з жердиною, канатом, кільцями і похилою драбиною (щоб на руках підніматися). А те що він назвав "смуга перешкод", то був ряд різних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, під якою на пузі пролазити.
Це мені сподобалося. Це, мабуть, цікаво. Добре було б спробувати... А втім, може, мені зараз доведеться таку "смугу перешкод" долати, що це — дитячі іграшки?!
— Артилерійський парк, да, — мотоцикл стишив хід біля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат і гусеницями тягачів. Але зараз ні гармат, ні тягачів не було. Тільки в глибині під навісом стояло кілька видовжених, приземкуватих бронемашин і якихось високих вантажівок з будками. Та окремо, під іншим навісом, стояло кілька восьмико-лісних машин зі скошеними вниз, як у човнів, носами.
— А то що таке?
Я тицьнув рукою в бік отих восьмиколісних машин зі скошеними носами.
— Бронетранспортери-амфібії. Для преодолєнія водних рубежів, да, і для висадки десанта. Ясно?
— Ясно.
Він говорив ламаною, мішаною мовою — половина слів українських, половина російських. Мабуть, йому було важко, але він усе ж намагався говорити по-українському, і це виходило у нього якось симпатично.
І оте своє "да" майже після кожного слова він вимовляв з особливою співучою кавказькою інтонацією, і воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
Ми проїхали трохи далі. Біля довгого дерев'яного барака він сказав:
— А це їдальнь.
Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, націлену дулом у небо. Тепер я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали і довго сперечалися.
Антончик Мацієвський казав, що то гаубиця, Васько Деркач запевняв, що міномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похідна кухня.
— Ну що, нравіцца тут у нас, да? — спитав офіцер.
— Ага, — сказав я.
— Ти в каком класі?
— У сьомому.
— Значить, за чотири роки... Ну, все, поїхали, да... Він розвернув мотоцикл і дав газу І за хвилину ми
знову були біля арки. Вартовий підняв шлагбаум, і ми рвонули "генеральською" дорогою назад до доту.
"Оце все? — розчаровано дивувався я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територією табору, а потім... Чи, може... чи, може, я їм... не підійшов?"
Мені стало дуже гірко від цієї думки.
Ми під'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидів, тримаючись за його гімнастерку. В мене ще лишалися краплини надії, що це ще не все. Він повернув до мене обличчя і всміхнувся.
— Мені злазити? — тихо спитав я.
— Да, ґенацвале, — сказав він.
Я важко перевалив через сідло ногу і зліз.