Червоний прапор на вишках — на полігоні стрільба. Випасання худоби, збирання грибів та ягід в районі полігону — лише з дозволу начальника полігону. І— — _.-— — —— —_-__-
І хоч гупало на тому полігоні далеко не щодня і не щоночі, випасати худобу і збирати гриби та ягоди ніхто туди не потикався, навіть з дозволу начальника. Тільки ми, хлоп'ята, кілька разів ходили туди шукати порох, гільзи та інші боєприпаси. Та й то більше "на слабо", як хтось зачепить ("От слабо тобі!..") і без особливих результатів.
Військо через наше село їздило весь час, на всяких машинах: на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровенницьких тягачах, для яких спеціально були одведені ґрунтові дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. І ми любили товктися біля них і слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат на ім'я Митя Іванов, рудий і кирпатий.
Він невтомно кепкував зі свого друга, удвічі за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Підгайка. Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дівчина, Митя Іванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Підгайко, стру-у-нко! Рівняння на середину! Підгайко червонів і махав рукою:
— Тану тебе!
Тоді Митько Іванов починав йому вичитувати.
— Що таке солдат? — суворо питав він і сам відповідав: — Солдат — це військовослужбовець, який уміє — що? — відмінно володіти зброєю і який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А ти, Підгайко? Ти ледар, нехлюй і сачок. Ти думаєш лише про їжу і про дівчат. Ганьба! До якого життя ти дійшов! Який приклад ти показуєш підростаючому поколінню? — широким жестом він вказував на нас, хлопчаків. — Ганьба! Мені соромно за вас, солдат Підгайко! Два наряди поза чергою! І три години стройової. Кру-гом! Від мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останні речення він вимовляв якимось особливим голосом, видно, наслідував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалі вони були дуже хлоп'якуваті і подібні до нас, ті солдати. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, що хтось із них ходив у "самоволку" (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, "пасували" уроки).
І постійно жартували й сміялися.
А по-моєму, жарти в житті — найголовніше. Життя, по-моєму, не може бути без жартів. Я от, наприклад, боюся поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди. І навіть якщо вони й не зробили ще нічого лихого, то здатні зробити і колись таки зроблять.
А веселі, дотепні люди — дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні лише наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово — і одразу легше працювати людям, і робота ладиться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. От у нас такий голова колгоспу Іван Іванович Шапка.
А був колись головою Припихатий, поважний і суворий, увесь час тільки кричав і руками розмахував. І од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить ніколи, тільки жартує, і колгосп — перший у районі.
І я певен, що і в бою отой Митя Іванов і той Підгайко швидше вчинять геройський подвиг, ніж хтось інший.
І то нічого, що Митя Іванов іде оно в строю останнім (бо найнижчий). Однак він не останній. Я певен, що отого "Зайчика" дошкільняцького він перший заспівав, а всі підхопили.
Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. І так мені захотілося побігти слідом і, прилаштувавшись за ним, закрокувати і підхопити пісню. Але... якби ж то я був хоч у другому класі... А так...
Однак зустріч із солдатами якось одразу підняла мій настрій, і я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкістю, і в душі моїй сама собою виспівувалася, вимугикувалась ота хвацька козацька пісня: "Гей, долиною... козаки йдуть..."
Ех, як я люблю отако мчати на велосипеді серед безкрайнього поля або степу, чи лісовою стежиною, чи понад річкою по мокрому піску попід самісінькою водою (то краще, ніж асфальт!).
Що б це люди робили без велосипедів? У нас усе село на велосипедах їздить: і в поле, сапку до рами прив'язавши, і на базар, кошики до багажника й до керма приторочивши, і куди хочеш.
Взагалі велосипед зараз — це основний на селі транспорт. Так каже дід Салимон. У місті на велосипедах лише діти й спортсмени їздять, а в селі — усі. У місті ви старої жінки на велосипеді зроду не побачите. А в нас яка-небудь сімдесятилітня баба Палажка педалі накручує, аж гай шумить, і ніхто й не дивиться, ніби то не стара баба на велосипеді, а дівчина-спортсменка.
Я люблю свій велик, як колись, мабуть, козак-запо-рожець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, яку мене.
— І-га-га-а! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.
Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну,
Го... Гоп! Ляп!!! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху вдовбе-нився пикою у рідке багно.
А щоб... Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як мені здалося. То був рівчак, ущерть залитий водою.
Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. "Восьмьорка"! Такої жахливої "восьмьорки" я ще ніколи не бачив.
А до села кілометрів зо два.
От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені знову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..
Підвів я свого Вороного, обняв за кермо і пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так ідеш, то рідко кого й зустрінеш. А як не хочеш нікого зустріти, то на кожному кроці:
— Ой-йо-йой!
— Що ж це ти іздєлав?!
— Ого-го!
— Оце "восьмьорка"!
— О-хо-хо!
А вже біля самої хати на Павлушу наткнувся. Він саме виходив зі своєї хвіртки.
Побачивши мене, Павлуша не зміг втриматися від здивованої усмішки. Я спересердя тільки плюнув у його бік і тут же, як на зло, спіткнувся.
Павлуша засміявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сіпаючи велосипеда, що застряв у хвіртці.
Він не відповів. Одвернувся і пішов собі вулицею. Дід глянув на понівечене колесо і спокійно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тільки зубами скригнув. З дідом сваритись я не міг. Хто ж мені тоді Вороного вилікує? Дід мій умів усе на світі. І хоч би що я зламав, скрутив, зіпсував, я завжди йшов до діда. І він мене виручав. Хоча завжди казав при цьому різні погані слова. Але я до них звик.
От і зараз я зітхнув і мовчки з надією глянув на діда. Дід, у свою чергу, зітхнув і сказав:
— Принеси плоскогубці, обценьки й молоток.
Я не ждав, щоб він повторював. Блискавично метнувся в сарай по інструмент. І дід одразу взявся до діла.
— Варвар! — дід любив перекручувати слова. — Тільки й знаєш золоті верби вирощувати... Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипеді тобі, а на корові їздити. Багамот! Отак колесо іскрутить! Та це ж треба вміти! Десять злодіїв будуть спеціяльно крутить і так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Убоїще!
Я мовчки слухав і тільки раз у раз зітхав, показуючи своє каяття. Дід любив, щоб я каявся. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.
Провозився дід аж до пізнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, ніби от-от з магазину
У діда мого були золоті руки. Якби мені такі руки. Мої тільки шкоду робити вміють. Ех!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному мовби нічого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камінчик, кожну калюжку.
Дід стояв біля воріт, ніби просто так собі, але я помітив, що він скоса позирає на моє переднє колесо. Йому було цікаво, як воно крутиться. І він, видно, був задоволений своєю роботою.
Я проїхав до кінця нашої вулиці і повернув на центральну, Шевченківську, що вела через усе село в поле. Вже минав останні хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колії, щоб дати йому дорогу, і обернувся. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і великих мотоциклетних окулярах, які закривали півобличчя.
Порівнявшись зі мною, військовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав він і, коли я кивнув у відповідь, простяг мені якийсь конверт. І одразу дав газу і рвонув уперед.
Я так розгубився, що впустив конверта на землю. І доки піднімав, від мотоцикліста тільки курява на дорозі лишилася. Я встиг лише помітити, що то був офіцер: чи то старший лейтенант, чи то капітан (чи три, чи чотири зірочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрілювали — не впізнав би. Тільки й запам'яталося, як білозубо сяйнуло оте коротке "Рень?" на засмаглому, припорошеному обличчі... І окуляри на півобличчя, і зелений шолом...
Я глянув на конверт:
"Яві Реню. (Цілком таємно)"
Занімілими пальцями розірвав конверт і витяг листа: "Сьогодні, рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою знайдеш інструкцію, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива і секретна. Нікому ні слова. Щоб тобі було легше зберігати таємницю, ми поки що не називаємо себе. Отже, рівно о 19.00.
Г. П. Г."
У мене враз змокріли долоні. Я звів голову й озирнувся навколо. На вулиці не було нікого. Тільки біля крайньої хати у дворі баба годувала курей, примовляючи: "Тїо-тіньки, тю-тю-тю, тютіньки, тю-тю-тю". Але вона в мій бік навіть не дивилася. Здається, ніхто нічого не бачив.
Я сів на велосипед і погнав у поле. Листа я міцно тримав у руці, притискаючи до ручки керма.
У голові моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось із хлопців? Або всі разом? Вирішили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив із тим привидом? Але ж бачили, що я сам пошився в дурні.