Балакуча собака. Оце так диво. Ну добре, майже балакуча, але все одно ж диво.
— А гавкати вмієш?
— Так!
— Погавкаєш?
— Ні!
Відповів пес опустивши голову. Зрозумів Луїш, що сумує собака за товаришем. Тож вирішив підбадьорити його.
— А давай я тебе нового слова навчу. — мовив Луїш — Ага, придумав, кажи "усміхнися!"
Та собака цього разу нічого не відповіла.
— Ну, це ж так легко. У-сміх-ни-ся!
Рольф дививсь на Луїша, періодично облизуючи носа й сіпаючи лівим оком. Юнак мовчки підвівся, вскочив на коня та й подався далі до міста, зрозумівши, що все це безнадійно.
До речі, про місто. Колись давно, славилося воно своєю красою, квітучими садами та найбільшою у королівстві академією магії. Та одного прекрасного дня, у місті відкрилася фабрика Стівенса, після чого, місто зазнало критичних змін.
Сам же Стіві Стівенс, був високим, худорлявим чоловіком у чорному фраку. На голові він носив дивний капелюх, схожий на тризубець. А кульгаву ходу підтримував тонкою тростиною. Колись давно, Стіві працював в академії магії й викладав предмет ілюзії чарів. Він вважав, що ілюзія зможе змінити світ й тому пригнічував справжню магію та провокував студентів до навчання на його кафедрі, через що, магічна колегія й звільнила Стівенса. На фоні цих подій, Стіві й заснував фабрику, яка виготовляла штучну магію для всіх. Спочатку фабрика розвивала місто: будувалися нові домівки, академії для працівників фабрики, кузні та багато іншого. З відкриттям нового підприємства з'явилося й багато робочих місць: люди працювали як на фабриці, так і в копальнях, де видобували корисний матеріал для Стівенса. Через це попит на магію знизився і владі міста довелося закрити академію.
Та там, де яскраве світло пробиває собі дорогу, слідом йдуть темні промені негативу. Через шкідливі викиди відходів у повітря, усе навколо посіріло. Птахи більше не підкорювали безкрайній горизонт, звірі повтікали до більш придатних для існування земель, а вся рослинність зів'яла, пожовкла, вигоріла. Уся, окрім чайної плантації біля будинку професора Каркаде, яка знаходилася під чарівним куполом. Цей чайний експерт колись працював в академії, а після її закриття почав виготовляти чай. На його плантаціях можна було побачити багато різних сортів чайних дерев, більшість з яких, він винайшов сам.
Через чарівну властивість напоїв професора (а їх було забагато), попит на чай мав не аби яку популярність. Біля його будинку, збирався справжній натовп, щоб скуштувати теплого чаю, висловити своє невдоволення щодо тяжкої праці та послухати одну із тисячі історій, які розповідав пан Каркаде. А знав він їх дуже багато, бо ж був начитаний. Професор же!
І хоч щодня до нього приходило сотні відвідувачів, чай в нього ніколи не закінчувався, бо ж магічність чайної плантації була в тому, що час в середині плантації йшов зовсім по іншому, бо вкривав її магічний купол. Лише за один день рослини встигали пережити осінь, зиму, весну та літо і дати новий врожай. Зірване листя професор підсушував, скручував та сортував за розміром чаїнок. Бережно ставився до своєї праці, з любов'ю.
А допомагали йому у цій тяжкій справі усілякі дивні артефакти. Наприклад, мав він парасольку від якої, коли відкриваєш, починається дощ. Так чарівник поливав свої плантації дощем, лишаючись сухим. Мав й чарівну голку, завдяки якій зшивав пелюстки та стебла пошкоджених рослин. Загалом, багато чого мав. Чарівник же! Звісно ж, про все й сам не пам'ятав, бо був вже старим. А ще, не дочував трішки. Ну то таке, старість як-не-як.
І от, прискакав Луїш до поселення Ханамі та побачив все так як розповідав йому в'язень. На околиці сірого міста виднівся будиночок з червоними стінами, фіолетовим дахом та оранжевим димарем, з якого замість диму просочувався духмяний пар смачного узвару. Біля будівлі стояв великий натовп, який, на диво, дуже швидко розходився. Підійшов Луїш до того натовпу та й став чекати своєї черги. І нарешті дочекався.
Зазвичай, жителі міста замовляють зелений чай. Його чарівна дія полягала в тому, що він заспокоює та надає сили. Тому професор дуже швидко виконував замовлення жителів міста, бо всі вони приходили саме за зеленим напоєм. А от, наприклад, королям та високопоставленим чиновникам потрібно готувати фіолетовий або рожевий чай. Їхня властивість була в тому, що ці напої омолоджували шкіру та покращували стан здоров'я. Ці замовлення потребують особливого приготування, тому професор приймає їх з самого ранку або ж посеред ночі, коли жителі міста Ханамі ще сплять.
Невдаха, звісно ж, не знав, що до чого, тому мовчки дивився на чарівника. Професор чекав на якісь слова й було помітно не озброєним оком, що чекання в декілька секунд йому набридло.
— Тобі чого? — пролунав писклявий голос старого.
— Розумієте, в мене таке діло. Мені б чаю для посмішки. — пояснював Луїш.
— Які ще пиріжки? Я не печу пиріжки.
— Та ні, не пиріжки, а чай. Для короля...
— Кроликів люблю, але в будинку не тримаю. Вони шкодять моїм квітам.
— Які ще кролики? — запитав юнак, відповіді чарівника його спантеличили.
— Синку, ти голосніше говори, бо я ж трохи старий.
Вдихнув Луїш в повні груди та як закричав.
— Ловець снів сказав, що Крадій усмішок викрав усмішку з обличчя короля...
— Ти чого кричиш? Я ж не глухий! Так старий, але не глухий. Почекай мене в будинку. Я скоро підійду. Тільки нічого не чіпай — строго наголосив професор.
Луїш зайшов в середину та, звісно ж, за першу хвилину зачепив чайний сервіз, який стояв на столі та розбив тарілку. На звук до кімнати увійшов качкодзьоб на ім'я Нік (скорочено від імені Ніколя). Колись, ще до закриття академії, професор Каркаде врятував цю дивну тваринку з кабінету біології. На одному уроці, учні разом зі своїм професором хотіли дослідити тваринку й зазирнути, що там в середині. Добре, що пан Каркаде вчасно зайшов до того кабінету.
Нік узяв віника й обережно прибрав уламки посуду. Потім, дивакувато поглянув на невдаху й вилупив очі. Після цього його очі випукли, язик повис, а тіло скорчило і спалахнулося світлом. Вже перед Луїшом стояв професор, а качкодзьоб працював з чергою.
— Ловець снів, кажеш! Крадій усмішок!
— Так, мені потрібен чай, щоб повернути усмішку Арчебальду. — голосно мовив Луїш.
— На жаль, ніякий чай не поверне людині усмішку, яку викрали. Ці духи назавжди їх забирають.
— То скажіть, де знайти цих духів. Я заберу в них вкрадену усмішку й врятую королівство.
— Е-ні, її з'їли. А те, що з'їли, вже не повернути. Думаю, ти сам здогадаєшся чому.
Юнак на мить замислився, а потім широко розтягнув вуста, утворивши посмішку. Професор зрозумів, що той нарешті второпав про що йде мова.
— То, що мені робити?
— Як старі речі можна замінити новими, так і посмішку можна замінити на нову.
— Так і де ж я знайду ту посмішку? Намалюю чи що? О ні, якщо щось подібне намалюю, то він точно стане страшним.
В голос розміркував юнак, розглядаючи усе навколо.
— Є в мене одна ідея, та я не впевнений, що ти з нею впораєшся.
— Невпевнені? Та я, та я...
Схилив голову Луїш. Мабуть, визнав що він просто невдаха.
— Та якщо немає нікого іншого, то доведеться тобі. Отож, слухай...
І розповів професор лицарю про молодого місяця й про те, що той, кожного ранку залишає свій вік вчорашньому дню. І якщо дуже ввічливо попросити, то може місяць й подарує йому частину себе. Луїш хоч одразу й не второпав до чого тут молодий місяць, та згодом, коли уявив в голові картинку, зрозумів, що той має форму посмішки.
Професор навмисно, щоби той нічого не наплутав, написав інструкцію: "що потрібно робити, щоб упіймати місяць та повернути посмішку королю", й дав лицарю карту з чітко вказаним шляхом та чарівну мотузку.
— Як погодиться місяць віддати тобі себе, то закинь цю мотузку на нього та й спусти на землю. Зрозумів?
Луїш у відповідь лише хитнув головою.
— Чи є у вас зброя? Бо рятувати королівство голими руками якось не по лицарські!
Пан Каркаде кліпнув очима, промовивши якесь дивне "йя-йк", зарився по самі ноги в овальний диван, що несподівано виник посеред домівки. Дістав звідтіля якогось старого меча, покритого іржею та пилом й вручив Луїшу.
— Хоч цей меч і дуже старий, він дуже міцний та має декілька цікавих таємниць. А ще, називай його "Свистунець".
Луїш не зовсім зрозумів слова "називай його Свистунець", але вирішив не ставити зайвих запитань. Подякував чарівникові та й пішов шляхом, який був вказаний на мапі.
І йшов він три дні й три ночі, а ж поки не второпав, що мапу тримав до гори дригом. Довелося повертатися. Загалом, довгенько він блукав королівськими землями, аж поки не дійшов до височезної гори. Забрався на ту гору та й почав кликати місяця. Кликав-кликав, а все було даремно. Ніби ж й інструкції дотримувався, а нічого не виходило. І ось, нарешті настала ніч. Виснажений Луїш, вже ледь чутним голосом, продовжував кликати місяця.
— Місяць, місяць, не мовчи. Йди зі мною, поговори.
Молодий місяць довгенько поглядав на юнака, але чомусь не відповідав. І вже десь під ранок вирішив відповісти. Мабуть, зрозумів, що той не відчепиться.
— Чого тобі, земна істота?
І розповів Луїш йому свою історію. І повідав про те, що королівство потрібно рятувати й наголосив на тому, що без допомоги, загине багато народу.
Послухав його Молодик, пошипів трішки, але дозволив забрати вчорашнього себе. Узяв юнак мотузку, закинув її на місяць та й потягнув його до себе. З кожним рухом велике небесне тіло ставало все менше й менше, аж поки, на долонях Луїша, не опинилася маленька посмішка. Поклав він її до кишені та й побрів назад, до замку.
Дорогою юнак знову зустрів Рольфа. Та не просто зустрів, а побачив як бідолаха відбивався від розбійників (вандалів), які хотіли зруйнувати надгробок його товариша. Не зміг Луїш лишитися осторонь. Не цього його повчав батько — дивитися як семеро нападають на одного. Дістав він свого іржавого меча й кинувся допомагати песику. Сам же він в той момент дуже злякався, бо сили й дійсно були не рівними. Але, попри страх, піднявши меча до гори, юнак біг на розбійників з розлюченим обличчям та голосно щось кричав. Один із поганців вдарив своєю зброєю по мечу Луїша, і зброя розсипалася на дрібні шматки, залишивши в руці хлопця лише рукоятку від Свистунця.
Розбійники почали голосно сміятися з невдахи.