Німий дух, однак вередливий. Малий, худий, чорнявий. Має кілька жовтих цяток на спині та довгий хвіст. Його довбешка більша за кволе тільце, що викликає скоріше огиду, а не сміх. На чолі майорить кривий рожевий ріжечок. Не так мило, як ви собі уявили. Ні. Очі та рот відсутні. А замість носа та вух — дві дірочки на худих, ящіркоподібних лапках. Саме ж тіло, на дотик, нагадує жаб'ячу шкіру, але хвостик м'який і пухнастий, мов колосок. А пахне (або смердить) як смажений кабачок. Особливі представники цього виду (а цих духів до біса багато) можуть мати запах вівсянки, манної каші чи навіть кефіру.
Крадії усмішок, переважно невидимі. Можуть ховатися за спалахами, сонячними зайчиками, нотами нудної музики, за волоссям неприємних людей, годинниками, словами дурного анекдоту та цілою купою інших речей, які обрані цим "крадієм" навмисно – так, щоб злизати вашу усмішку з обличчя. Любить видавати дивний звук, який схожий на швидкий видих, чи незадоволене фиркання. Навіщо йому усмішки? Він їх їсть. Жере, ковтає, вбирає в себе. Просто це його улюблена страва, тож змиріться з цим. Він же дух! Всі вони ті духи дивні на специфічні ласощі. А ще, кажуть, що він є троюрідним братом суккубів, племінником домовика по бабусиній лінії й чортячим приятелем, то ж самі розумієте, що то за створіння таке. Бо ж, як то кажуть, з ким поведешся!!!
Запитаєте, а до чого тут крадій усмішок? Так от, усе почалося з тихого воїна. Тихий, не тому, що він був німий (а він і дійсно був німим), а тому, що був тихішим за воду. Кожен його рух був настільки обережним та настільки швидким, що дехто почав називати його невидимкою. Але всі його бачили. Бачили і чули. Чули і хвалили. А хвалили за те, що воїн той робив добрі справи. Рятував усіляких красунь від страшних чудовиськ та перемагав різних негативних персонажів. Допомагав тим, кому потрібна була допомога й карав тих, кого потрібно було карати.
І якось спіткнувся тихий воїн з противником небаченої сили. І переміг. А поганцем тим був один полководець в багряних обладунках, легенду про якого мало хто чув. Це древня легенда про воїна, який згубив багато невинних людей. Тирана, який не сприймав жалю ні до кого. Ходили чутки, що метал з його лахів увібрав в себе усю пролиту ним кров, через що, темні сили нагородили їх міцністю. Зробили стійкими до вогню та зброї. Жоден меч не зміг й подряпати. Жодна стріла не змогла пробити той метал.
І став полководець непереможним, поки не трапився на його шляху гідний супротивник – тихий воїн. І переміг тихий воїн поганця, а обладунки залишив собі. Та не для того, щоб одягти їх, а для того, щоб вберегти від них світ. Бо знає тихий воїн, що дух тирана злився з багряним відтінком в обладунках й чекає миті, щоби оволодіти розумом того, хто наважиться їх одягти.
Та історія наша зовсім не про цього воїна, ні. Історія наша про його онука — Арчебальда.
Сам же Арчебальд був звичайним зброєносцем, який хотів стати таким же славетним воїном як і його дід. Але ж, як усім нам відомо, не доклавши жодних зусиль, ніяких досягнень не отримаєш. Тож, ледачий, з добре відгодованим животиком, Арчебальд (якого в родині називали Арчі), почувши легенду про могутність багряних обладунків, з дуже сумлінним докором свого вчинку, викрав їх. Він хотів слави. Хотів, щоб про його силу складали легенди… Хотів щоб оспівували його подвиги у піснях. І щоб боялося його усе зло на світі білому.
Та на жаль, він був майстром лише в одній справі, а саме — боятися усього, чого тільки можна було боятися. А найстрашнішим в житті він вважав мух. Цих клятих набридливих мух, які полюбляли сідати на його обличчі, щоб посмакувати крихтами залишок їжі. Арчебальд дуже боявся, що колись, поринувши у міцний сон, своїм гучним тягучим храпом, він проковтне одну таку муху, яка потім вічно житиме в його животі.
Викрав він дідові обладунки та й подався по світу творити добрі справи. І все ніби в нього виходило, аж поки не зустрів він безсовісного духа Куцика. Духа, якому посмішка Арчебальда видалася дуже апетитною. І той дух, з огидним запахом варених яєць, викрав посмішку Арчебальда. Після того, він засумував й більше не бачив сенсу робити добрі вчинки. Бо разом з усмішкою зникли усі радощі життя. Згодом, темні сили, які спочивали у металі обладунків, заволоділи його свідомістю й він почав творити зло.
Якось почув Арчебальд про принцесу, яку викрав змій й не вагаючись, вбив його, звільнивши красуню. Та не заради грошей і слави. Й не заради добра. А лише для того, щоб одружитися й стати законним володарем престолу. Бо бажав він правити, а точніше, бажав правити дух багряних обладунків.
І от сидить він на своєму троні, а принцеса в кайданах йому прислуговує. То за вухом почеше, то з ложки нагодує. Усі команди виконує, бо ж боїться, що з батьком може статися лихо. Коли це до палацу увійшов один із вартових:
— О мій королю! Владика всемогутній! Під стінами вашого замку, якийсь блазень повзає. Мабуть, таємний вхід шукає. Що накажете, стратити чи в темницю?
— Звісно ж до темниці! А вранці стратити.
Послухався вартовий короля та й дав команду, упіймати й у королівській темниці зачинити.
Сидить Луїш за ґратами, без коня, зброї та інших своїх речей та й думає, де саме він припустився помилки. Не їсти не хотів, ні пити. Та й не до сну зовсім було. Бо, хто ж це спить перед стратою?
— Ех. Краще б я оминув це діло!
Але він навіть й не підозрював, що на нього чекають. А точніше, чекають того моменту, коли він засне. Бо ж Угомон має одну важливу новину. Ловець снів щойно повернувся із покоїв короля. Виявляється, що кожної ночі до Арчебальда у страшному кошмарі приходить Куцик. Цей пожирач посмішок кожної ночі поїдає посмішку короля. Угомон спочатку засмутився, що в його сітках такий довгий час була дірка. Але потім зрозумів, що саме трапилося з Арчебальдом та зрадів. Цієї ночі йому довелося відкинути усі свої справи, забути про латання дірявих сіток та чекати. Чекати тієї миті, коли нарешті засне Луїш.
А тому все не до сну. Ходить та ходить з кутка в куток, думки все гризуть. Та стало йому навіть страшно. Ні, не тому, що стратять, а тому, що подвигу ніякого не звершив. І знову загине по дурному. Сліду після себе ніякого не залишить. Усю зброю, коня та обладунки ворогу віддав. Ганьба Луїшу! Коли раптом, чує він, як:
— Я вже думав, що ця мить ніколи не настане. Нарешті ти заснув. Ну, тепер дивися, та тільки не злякайся, бо сон й дійсно страшний.
І побачив Луїш сон лиходія. І прокинутися хотів, бо дуже і дуже злякався. І тікав він, і кричав, і щипав себе за руки, і бив по голові. Та все було даремно. Довелося лишитися увісні. І хоч було страшно, дізнався Луїш з того сну, чому насправді Арчебальд став поганим й зрозумів, що йому потрібно повернути лиходію посмішку. Навіть й зрадів на мить, бо ж завдання нібито й зовсім нескладне. От тільки б із в'язниці якось вибратися.
Прокинувся Луїш від криків одного в'язня, якого посеред ночі кинули за ґрати. А як ви думаєте, за що? А за те, що той, вчасно не приніс Арчебальду його улюблений напій. Так, так, за це, у нового короля, також саджають. І закрутилася у двох товаришів по спільній біді задушевна розмова.
І повідав той в'язень Луїшу історію про чарівне місто Ханамі та видатного Чайного експерта. Розповів про його чарівні різнокольорові напої, які здатні вилікувати, надати сили чи пробудити будь-які емоції.
Зацікавило це Луїша. І прийшла йому в голову грандіозна ідея: щоби той чайний експерт зробив напій, який підніме настрій Арчебальду та змусить його посміхнутися. Отже, план є. Тепер лишилося придумати як вибратися з в'язниці.
Тут довелося довіритися вдачі. Хоч вона й була не на його стороні, тіло не забуло те, чого його тренували. Тож, знешкодивши декількох вартових, які супроводжували його на майдан для страти, Луїш, переодягнувшись в слугу, якого також відправив у глибокий сон, тихенько покинув стіни замку. А там, знайшов підстаркуватого, кволого коня, подався шукати Чайного експерта.
І от скаче Луїш на кволому коні, оминаючи комашню, яка летить йому на зустріч, та й скаче. Коли бачить, десь попереду, обабіч дороги видніється чийсь силует.
— А чи не ворожий воїн то стоїть?
Занепокоївся Луїш, бо ж ніякої зброї при собі не мав. Та, підійшовши ближче, побачив мисливського пса із сірою шерстю та гарним іменним ошийником. Породу тієї собаки знає хіба що сама собака. Але, на жаль, вимовити те слово не зможе, бо ж говорити ще не навчився.
Єдине, що вмів говорити людською мовою – лише "так" і "ні". Це два єдиних слова, яких встиг навчити його господар Феллік. На жаль, той загинув від рук розбійників. Рідні поховали його біля дороги, на тому ж місці, де той й спустив дух. Поховали та й пішли, залишивши невеличкий надгробок з надписом "Тут похований Феллік Балакучий" та цілу гору квітів. А пес лишився, не зміг покинути друга. Його прив'язаність до господаря була настільки великою, що він не зміг залишити свого товариша. Навіть після його смерті. І день, і ніч, сидів він над могилою й майже не відходив від нього. Хіба що на декілька хвилин, зайців по полю поганяти, бо ж їсти хотілося.
А так, як вранці так і увечері, в очах Рольфа виднівся сум. Дивлячись на його байдужість, яка періодично коливалася тяжким диханням, можна було лише уявити, через що цей чотирилапий пройшов, наскільки глибоко страждав. Невже так можна було прив'язатися до того, хто поліг на тій землі? Невже можна бути настільки відданим? Виявляється, що так. Виявляється, що Рольф, саме той, кого можна назвати справжнім другом.
Шкода Луїшу стало тварину. От і вирішив він підійти ближче та погладити собаку.
— Що бідолаха, дуже сумуєш за товаришем? — запитав Луїш, повільно торкаючись Рольфа.
— Так! — пролунав собачий голос.
Луїш аж підскочив від здивування. Його волосяний покрив, який густо вкривав ледь засмагле тіло стало дибки. Такого він ще не чув.
— Ти що, розмовляєш?
— Ні!
Знову пролунав голос від пса. Луїшу навіть здалося, що той якось по собачому звучить. Але ж звідки йому знати, який насправді той собачий голос. Він відійшов зо два метри на зад. А потім зробив ще декілька кроків вліво.
— А мене розумієш?
— Так!
Юнак зніяковів. Він такого ще не чув.
— А окрім "так"і "ні", ще щось вмієш казати.
— Ні!
В Луїша аж волосся стало дибки.