— Її знайшли?
— Кого? — не зрозумів лікар.
— Ну... її. Ту дівчину.
— А! — посміхнувся лікар. — За неі не хвилюйся.
— Що це означае? Її знайшли, чи ні?
— Та знайшли, знайшли, заспокойся. Краще розповідай далі...
— Я повернусь, — сказав він дівчині. — Я повернусь й приведу людей.
— Так, звичайно... — тихо промовила та.
— Ти не віриш?
— Вірю... — ще тихіше сказала вона.
— Я повернусь! Повернусь якомога швидше! До побачення!
— Прощай... — ледь чутно прошелестіло у відповідь. А, можливо, це лише вчулось. А, можливо, цього не було зовсім.
Стіна насміхалась над ним, ламала нігті й пальці, кришилась під ногами, обдираючи одяг і шкіру й двічі струшувала з себе, наче обридливу комаху. На висоті кількох метрів Юрій спиною відчув другий край колодязю, сперся на нього, розклини в стіни самим собою. Ще через півгодин — чи дві години? — колодязьь різко зшгнувся, став чомусь овальним тунелем і Юрій довго відпочивав, безсило впавши на похилу підлогу.
— Егей! — гукнув він назад, вниз.
І не почув відповіді.
Тунель був тісним, старим і вочевидь небезпечним — кілька разів на голову сипалась земля й дрібне каміння, потім Юрій проліз крізь вузьку трішину з гострими краями й замість звичноі вже цеггли намацав суцільний шерехуватий моноліт.
— Бетон... — прошепотів він. — Невже бетон?..
Схоже було, що через тріщину він потрапив до якогось службового тунелю чи каналізації.
Юрій зігнувся — тунель мав приблизно півдори метри в діаметрі — й повільно рушив вперед, час від часу відчуваючи обличчям протяг. Потім війнуло мокрою травою, болотом й гнилим очеретом. Цей сморід здався йому найсолодшим в світі.
Ще через деякий час Юрій відчув над головою порожнечу, намацав збоку сходи — нормальні металеві сходи, а не вбиті у стіну скоби! — піднявся ними, _п_о_б_а_ч_и_в_ наступний проліт й площадку, вийшов з шахти, переліз металевий паркан й безсило впав не мокру від роси траву.
Над головою сліпуче палали зорі, було сівтло, як в операційній, й шелест трави здавася оглушливим шумом.
"Якби я виліз вдень — пропали б очі..." — встиг подумати Юрій, перш ніж втратив свідомість.
— То, все-таки, що з нею? — знову запитав він. — Можна її побачити? Й поясніть, що трапилось там, на станції?
Лікар зітхнув й з жалем вимкнув магнітофон.
— От з цього, хлопче, треба було починати, — сказав він по паузі. Справа ось в чому... Справа в тому, що нічого там не було.
— Як це — нічого? А ті глистяки, скорпіони, змія в тонелі?
— Не було ані глистяків, ані скорпіоні, ані змії. Був звичайний собі потяг з пасажирами.
— А...
— А справа в тому, що неподалік вибухнув склад боеприпасів.
— Яких боеприпасів? Та й до чого тут якісь боеприпаси?
— Хімічних. Сховані вони були під час війни, десь у сорок другому-сорок третьому. Бомби, міни, снаряди... І неймовірно сильний й так само неймовірно стійкий галюциноген. Не окислюеться, не розкладаеться й не розчиняеться. Й нешкідливий.
— Нічого собі нешкідливий!
— Так, так, абсолютно нешкідливий. Навіть звикання не дае. Мрія наркомана. Всі мертві — результат паніки, тісняви... стріланини...
Юрій здригнувся, згадавши тремтіння зброі в руках.
— Й всі бачили чудовиськ?
— Ні, не обов~яково. Схоже, що ця штука викликае образи безпосередньо з підсвідомості, вибирае "найнебажаніший" й "підкидае" свідомості. Бачили повеню, дим, привидів, скелети. Один бухгалтер побачив ревізорів, а одимн прапорщик — п~яних будбатівців. Чудовиськ бачили відносно мало, відсотікъв десять. А от дівчину, та ще й гарну, побачив, голубе, ти один-единий...
Перед очима Юрія промайнули огидні слизькі черви, страшні кровожерні скорпіони, велетенська змія з бічними пащами... Й нічого більше. Дівчини він не бачив.
— То вона... Тап дівчина теж примара? Галюцинація?
— Ну звичайно.
— Але цього не може бути! Я доторкався до неі, розмовыляв з нею, але я її не бачив! Хіба може галюцинація бути такою вибірковою?
— Тихо, тихо, заспокойся. А хіба може бути сяючий скорпіон з хвостом-мечем? А змія на весь тонель, та ще й бічними пащами?
— Ну... не може. Але ж...
— А як її звали?
— Змію?
— Та не змію! Дівчину! Пам~ятаеш?
— Ну звичайно! Її звати...
Й лише зараз Юрій згадав, що там, під земле, вони не замислились над цим питанням.
І зрозумів це з полегшенням.
— Все, посмінувся він. — Здаюсь. Таки ж галюцинація.
Він помовчав, потім посміхнувся ще раз:
— А шкода. Чудячи з того, що я встиг намацати й з того, що вона розповіла — штучка була гарненька.
Лікар теж засмівся.
— Ну от, перші ознаки одужання. Десь через тиждень можна буде й виписати. Жодних обмежень... хіба що півроку-рік постарайсся обминати ту станцію метро, де все сталося. Не тому, що є якийсь ризик рецидиву, абощо, а просто неприемно буде.
Лікар встав й рушив до виходу, але біля самих дверей зненацька озирнувся й запитав:
— До речі, хлопче, знаеш, де тебе знайшли?
— А де?
— В лісопарку.
— Де?!
— В лісопарку, в службовому тонелі. Ти пройшов під землею півміста.
— Це неможливо!
— Археологи запевняють, що можливо. Колись існував підземний хід з центру аж туди. До речі, з іхньоі контори тобою вже цікавились.
— На жаль, я не пам~ятаю, де виліз в той тонель.
— Шкода. А може й не шкода. Бо з одного комітету тобою теж з цього приводу цікавились.
Лікар вийшов й щільно причинив за собою двері.
Цілий рік Юрій старанно виконував пораду лікаря, іздив на вокзал трамваем і зовсім не його вина, що одного чудового літнього дня, а точніше вечора, він з веселою компаніею однокурсників опинився в лісопарку.
Й побачив шахту.
Занедбана, обдерта металева будка прикривала провалля й з кутка все ще стриміли дроти, що рік тому обдерли Юрію руку.
Й так само, як рік тому, тихо гули під ногами залізні сходинки, й так само давило на нерви низьке склепіння, й такі самі гострі краі були в тріщині.
Сірники, що взяв Юрій в когось із хлопців, скінчились, він завагався, але повертатись не став.
А спуститись по потрісканій виявислоь зовсім неважко, і Юрій аж здивувався, що рік тому двічі примудрився з неі зірватись.
Нарешті він став на підлогу, обернувся й зробив крок вперед.
Нічого не сталось.
Юрій ступив ще. Під ногами щось голосно захрустіло, він здригнувся, відсмикнув ногу, втратив рівновагу й знову штовхнув щось ногою.
Судячи з звуку те щось було кругле й порожне.
Юрій нахилився й відчув рукою жмут крихкого мертвого волосся.
А на четвертому кроці просто з мороку виринув палаючий синім холодним сяйвом скорпіон й свист блискавичного удару хвостом розрізав споконвічну тишу підземелля.