Посміхнувшись, він став до стіни, а Селена вправно зацокотіла по клавішах.
Червоні й зелені блискавки зненацька затанцювали з усіх боків! Хелл, здригнувшись від несподіванки, не образу збагнув, що це за допомогою лазерів складається детальна карта організму. Щось гучно клацнуло, просто з стелі виповз великий блискучий шолом й плавно опустився йому на голову. Перед очима щось зблиснуло, урвичастий звук почувся невідомо звідки, щось неприємно-холодне доторкнулось до грудей... "Мабуть, — думки Хелла ледь встигали за всіма подіями, — зараз вимірюється швидкість реакції... тоді одразу за цим має бути вимір сили деяких м'язів... Ого!.."
Юр відчув, як самі по собі почали напружуватись м'язи. Дужче, ще дужче і ще...
Коли шолом, нарешті, піднявся й сховався назад, у стелю, Хелл полегшено зітхнув. Дрібні краплі поту всіювали все його чоло.
— Одягайся! — голос дівчини знову став ніжним, дзвінким й приємним. Все нормально.
— А як же...
— У вас же, мабуть, була електростимуляція м'язів?
— Так. Але не лише лише електро-, й не лише м'язів.
— Кожен день, так?
— Аякже.
— Й кожен день були або сутички, або важка робота, так?
— Так, звичайно.
— Оце тобі й результат. Це просто реакція на спокійне життя. Стимуляція ще трохи діє, а навантаження практично нема. М'язи ростуть, швидкість реакції збільшується, витривалість... Але це не надовго, ще тиждень-два, максимум. Яка в тебе була реакція, не пам'ятаєш?
— 0.38 секунди.
— А зараз — 0.25! Як у кобри, уявляєш? І м'язи... Боже мій, які м'язи! це щось неймовірне. Розміри ненабагато більші за нормальні, але сила... Самою стимуляцією таких не зробиш.
— Так, звичайно, — посміхнувся Хелл. — Тут я сам трохи допомагав. Але ж хвилинку...
Він спохмурнів.
— Стимуляція припинилась, коли я відлітав, тобто... е-е-е... вісімнадцять років тому. А...
— Та які ж вісімнадцять! — засміялась дівчина. — Ти ж летів в анабіозі!
— Ах, так, звичайно. — Хелл аж зніяковів.
— Хвилинку, а чому ж вісіминадцять? — Селена здивовано підняла брови. — Наскільки я знаю, до тієї систему летіти років шість, так?
— П'ять з половиною. Туди ми і летіли стільки. А от назад...
Він поморщився.
— Щось трапилось?
— Була аварія. А ти що, нічого про це не чула?
— Ні. Зараз не повідомляють навіть про приліт зорельотів. Я тільки від тебе взнала, куди саме ти літав.
— Дивно. Навіщо така секретність?
— Не знаю, — дівчина безпорадно кліпнула повіками, — це, мабуть, справа СБ.
— Он як...
— Так. А що за аварія? Розкажи.
— Та, колись іншим разом...
Чорний кіт зазирнув у прочинені двері, обвів все очима-щілинами й подався геть, ліниво помахуючи хвостом.
Весь день провівши з Селеною в лісі, Хелл зголоднів й за обідом більш дослухаючись до свого шлунку, ніж до сторонніх розмов, не завважив, як балачка зайшла про комп'ютери. Сер згадав, що Юр був колись непоганим програмістом й жартома дорікнув Селені за "м'яко кажучи, прохолодне ставлення до цієї вкрай потрібної справи", Хелл теж докинув щось насмішкувате. Дівчина вдавано пирхнула й натякнула, що сама вона не бачила, як Юр працює за дисплеєм, а язиком працювати — справа нехитра, тоді й Хелл пирхнув, посміхнувся, й, впоравшись з обідом, запитав у Сержа, "яка контора де-небудь-недалеко мае найкращий комп'ютерний захист."
— Нуууууу... мабуть, СБ, — пробурмотів той.
— Чудово! — Юр підвівся з-за столу.
— Ти що надумав? — зацікавилась дівчина.
— Зараз я цей захист трохи поламаю.
Серж присвиснув й похитав головою.
— Хлопче, цю фортецю недавно пробували ламати найкращі програмісти Землі! Був такий конкурс...
Хелл замислився, потім махнув рукою.
— Не зламаю, то розважусь. Селено, можна використати твій ящик?..
"Розвага" затяглась до вечора. Кілька разів дівчина заглядала до лабораторії й спостерігала, як вправно бігають пальці Хелла по сенсорах так швидко, що вона не завжди встигала й прочитати сиволи на дисплеї.
Фортеця виявилась стійкою. Хелл вже й не сподівався на перемогу, коли не екрані з'явився напис: "Інформаціна база групи СБ 78424 готова до роботи". Стомлено посміхнувшись, він підійшов до вікна — екологи вовтузились з монтажем якоїсь хитрої аппаратури на катер — й гукнув:
— Гей, Хоми невіруючі! Я своє зробив!
— Що? — Серж, а за ним й Селена, зайшли, майже забігли до лабораторіє.
— Ну як? Подобається?
Дівчина зблідла. Серж проковтнув слину.
— Неймовірно! — пробурмотів він по тривалій паузі. — Як тобі це вдалося?
— Простіше, ніж я сподівався! — безтурботно засміявся Хелл. Я повернув захист проти самого себе. Тобто їхній комп — наскільки я зрозумів, він працює в двісті-триста разів швидше за цей — так от, їхній ящик ламав свій власний захист, сам підбирав і код, і пароль.
Серж присвиснув, потім стурбовано похитав головою:
— Знаєш що, хлопче... Вилазь, мабуть, швидше з цієї бази, а то якщо хтось помітить...
— Зараз, зараз вийду, не турбуйся, — він знову сів за дисплей.
Екологи вийшли. Юр, сторожко озирнувшись їм услід, увійшов в базу, ввімкнув пошук й набрав своє прізвище. Кілька секунд на дисплеї нічого не мінялось, потім з'явився список досіє, заведених на десантника-зв'язківця Юра Хелла. Ще раз озирнувшись, він ввімкнув огляд останнього запису з того списку.
З хвилину Хелл остовпіло вдивлявся в написи, що швидко-швидко змінювались на дисплеї, потім вражено вилаявся, вийшов з бази, "замів сліди" й вимкнув комп'ютер.
Дивуватись була причина — в досьє були записані результати сьогоднішнього, кілька гдин тому проведеного Селеною медогляду!
Як сталося, що одного чудового ранку Селена крадькома вийшла з кімнати Юра, достеменно ніхто не зміг пояснити.
Хелл (посміхаючись й не червоніючи) заявив, що "ця особа сама нахабно вмостилася в нього на колінах" і йому просто не залишалося нічого іншого, як...
Договорити він не зміг, бо дівчина затулила йому рота долонею й (посміхаючись та червоніючи) пояснила, що "цей нахаба" просто взяв її на руки й, шепочучи на вухо щось заспокійливе, поніс до себе, а вона пробувала вирватись, та хіба ж з цих лещат вирвешся, ну й не залишалось нічого іншого, як...
Серж (посміхаючись самими очима й не червоніючи), перебив поддальшу оповідь довгим монологом про те, чого можна чекати від сучасної молоді (Юр обурено пирхнув — хто це тут, мовляв, сучасна молодь?!) й скінчив тим, що зайву кімнату забере під ще одна лабораторію, на що й Хелл, й Селена, перезирнувшись, одночасно проголосили, що єдина зайва кімната в будинку це кімната самого Сержа, що вони вельми цінують таку самопожертву (заради науки, звичайно), а Юр пообіцяв навіть вкрасти де-небудь старий космічний скафандр — замість спального мішку, щоб Серж, бува, не застудився, сплячи на голій землі.
Серж не залишився в боргу, пообіцявши, якщо вночі буде холодно, влаштувати собі багаття з будинку, Селена заверещала й з переляку стрибнула на руки до Юра й заволала, щоб її віднесли до будинку, що Хелл з охотою й виконав, а Серж тільки сміявся їм услід.
Сміявся й Юр. На жаль, зовсім недовго.
Ввечері, коли екологи пішли чіпляти на дерева якісь хитрі метеорологічні прилади, Хелл, підрахувавши, що має приблизно три години самотності, сів за лабораторний комп'ютер.
Прогнавши кілька цікавих задач — просто так, для розваги, — поганявши рейнджерів по нашпигованим небезпеками полігонам, він, так само "для розваги" — вдруге зламав захист баз даних СБ й зазирнув у своі досьє.
Дисплей (абсолютно не червоніючи й, звичайно, не посміхаючись) видав непогано відзнятий, як для нічної освітленості порнографічний фільм з Юром Хеллом та Селеною Руткевич в головних ролях, а далі пішли досить детальні пояснення, таблиці й графіки витрат енергії, метаболізму й інших параметрів — до, під час й після процесу.
Перше, чому здивувався Хелл після того, як перекинув ліжко — чому він одразу не відчув такої кількості металу? — різноманітними датчиками була нашпигована кожна щілина, тріщина й навіть ворс ковдри.
— Чудово... — пробурмотів він.
Всі дроти вели до невеликої чорної коробочки, схованої ніжці ліжка. Хелл вилаявся й розтрощив шпигунське обладнання об стіну.
Знайшов він також кілька мікрофонів, інфрачервоний локатор, замаскований за люстром, газоаналішатор в подушці та ще кілька досить цікавих речей. Справді, слідкували за ним на наівищому технічному рівні.
Але телекамери в кімнаті не було.
Хелл знову прокрутив перед очима той фільм, силкуючись вгадати, де вона схована, подумав, впав на ліжко й повернув голову доя уявної тойчки зйомки.
Ага, вікно. А одразу ж за ним — товста похила гілка.
— Он воно що!.. — пробурмотів він, заскакуючи, наче пантера, на дерево.
Але окрім кількох невеликих подряпин, не знайшов нічого, що вказувало б на прихований шпигунський пристрій.
...Залізну сітку за дверима блоку йому пощастило не зачеити. Він знав, що доторкнувшись до неї, отримав би електричний удар — не вбивчий, а так, для вимкнення свідомості на кілька хвилин. Але знав він і те, що попереду мають бути ще несподіванки.
Й коли просто в очі вдарив сліпучий сплах, а на стіні поруч з'явилась обвуглена ямка — він не роздумуючи кинувся на підлогу й відкотився вбік, принишкнувши за якимось великим приладом.
Почувся звук — перший за весь час — щось схоже на гудіння й скрегіт. Юр обережно висунув голову — низький, потворно-горбатий робот на металевих гусенинцях котився вперед, синхронно поводячи чотирма кірцівками, схожими водночас на дула гармат й крабові клешні. В кожному з тих мацаків ховався, очевидно ддосить потужний — він ще раз поглянув на дірку в стіні — лазер. Якби робот вдарив одразу з чотирьох, дірка була б, мабуть у лобі. Але головна задача цієї залізяки — не вбити, а встерегти...
Другий робот виповз з стінної ніші, розвернувся, сипонувши іскрами з-під гусениць, й, тримаючи лазери напоготові, почав обходити прилад. Юрові не залишалось нічого іншого, як стрибнути за іншу стойку.
Вісім сліпучих променів схрестилися за якийсь сантиметр від його грудей. Війнуло жаром. Невмолима, непохитна й невтомна машинна логіка змушувала сторожів терплячи заганяти об'ект в кут. Тим часом десь, мабуть, вже завивала сирена й залишалось кілька хвилин до того, як блок заллють потоки липучої мерзоти, від якої паморочиться в голові й темніє в очах...
Він не роздумував над своїми діями. Щось підказало — СТРИБАЙ! — й він стрибнув.